История одной школы (воспоминания)

Григорій Ващенко. "Історія однієї школи (спогади)" [автобіографічні спогади, в яких автор виведений під ім'ям Юрія Петровича Горового - Т.Б.]

Публікується за виданням: Григорій Ващенко. Історія однієї школи (спогади) // Визвольний шлях. Суспільно-політичний і науково-літературний місячник. Видає "Українська видавнича спілка". Лондон. 1957-1958.

Опубліковано у форматі .djvu на сайті diasporiana.org.ua:

Річник IV (X), Кн. 10/46 (120), жовтень 1957, стор. 1151-1164;

Річник IV (X), Кн. 11/47 (121), листопад 1957, стор. 1266-1278;

Річник IV (X), Кн. 12/48 (122), грудень 1957, стор. 1381-1392;

Річник V (XI), Кн. 1/49 (123), січень 1958, стор. 55-64;

Річник V (XI), Кн. 2/50 (124), лютий 1958, стор. 193-204;

Річник V (XI), Кн. 3/51 (125), березень 1958, стор. 306-312;

Річник V (XI), Кн. 4/52 (126), квітень 1958, стор. 423-436;

Річник V (XI), Кн. 5/53 (127), травень 1958, стор. 525-536;

Річник V (XI), Кн. 6/54 (128), червень 1958, стор. 658-668;

Річник V (XI), Кн. 7/55 (129), липень 1958, стор. 795-801;

Річник V (XI), Кн. 8/56 (130), серпень 1958, стор. 907-914;

Річник V (XI), Кн. 9/57 (131), вересень 1958, стор. 1029-1042.

Переведення в html-формат і складання покажчика імен — Борис Тристанов. Текст подається без будь-яких виправлень.

Визвольний шлях. Кн. 10/46 (120), жовтень 1957 — 1151

Проф. Г. Ващенко

ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ ШКОЛИ

(Спогади)

Передмова

Highslide JS

В центрі моїх спогадів — педагогічна школа, заснована на Шведській Могилі біля Полтави в 1902 р. Доля цієї школи остільки складна і трагічна, що й сама по собі мусить зацікавити читача-українця.

Бувають особи й установи, що, подібно до того, як крапля води відбиває в собі навколишній світ, відбивають особливості певної історичної доби. Такою й була школа, про яку пишу. Історія її значною мірою є історією страшних перших п'яти років большевицької революції в Україні. Як і ввесь український нарід, так і школа на Шведській Могилі вступила в Лютневу революцію в 1917 р. з великими надіями, з вірою в майбутнє і розгорнула творчу роботу. Але їй довелося потім вступити в боротьбу з темними силами большевизму. Боротьба ця була вперта, жорстока, а іноді й кривава. Закінчилася вона для школи катастрофою, дуже повчальною для нащадків і взагалі для тих, хто хоче об'єктивно підійти до большевицького періоду нашої історії.

У спогадах я згадую багато осіб: педагогів, учених, письменників, студентів. Тих, що напевно загинули, я називаю повними прізвищами, бо мої спогади їм уже не пошкодять. Прізвища інших я з відомих причин уживаю в скороченому вигляді.

Автор

Античний період

Highslide JS

Коли б преосвященний Іларіон, єпископ Полтавський і Переяславський, знав, що буде зі школою, яку він вирішив у початку ХХ-го сторіччя заснувати на Шведській Могилі, він залишив би свої наміри. Але він цього не знав і не міг навіть передбачити.

Перед старечим зором єпископа проносилися світлі візії... На місці перемоги російського воїнства над шведами виростає величний будинок... Перед ним куртини з квітами... декоративні дерева... а далі — великий сад. В цьому прекрасному будинку живуть і вчаться найздібніші селянські діти, майбутні вчителі... Вони понесуть у села разом зі знанням дух відданости Церкві російській і російському самодержавству. Вони будуть боротися проти "крамоли", що її сіють серед мас земства через свої школи, агрономів та земських лікарів. Старий радився з архітектором, розглядав з ним проекти шкільних будівель, радився з агрономами...

В 1902 році на полі Полтавського бою стояв уже триповерховий гарний будинок, з великими вікнами, трохи далі від нього — жовто пофарбована лікарня, ще далі — двоповерхова зразкова школа; в глибині широкого дворища — міцно збудовані господарські будинки: стайня, возівня, комора, пивниця. А на межі дворища й великого на 6 гектарів са-

Визвольний шлях. Кн. 10/46 (120), жовтень 1957 — 1152

ду червонів середнього розміру будинок з гарною заскленою верандою. Тут, далеко від міського шуму, серед пишної природи, побіч з чудовим храмом та історичною могилою, мріяв закінчити дні свої старий єпископ.

Старанно добирав він педагогів до нової школи. На чолі її єпископ поставив Володимира Павловича Овсієвського. Не зважаючи на те, що йому було лише 27 років, це була втілена солідність. Розкішна чорна борода, мужність, спокій та стриманість у виразі карих очей, що вдумливо дивилися через окуляри. В стосунках з людьми — шляхетна чемність, а разом з тим і твердість. До всього цього — надзвичайно міцне здоров'я й працездатність.

Добрий був і склад викладачів. Літературу викладав Степан Онисимович Білоус, блискучий лектор, здібний керівник шкільного театру й редактор газети. Перед ним трохи поступався, але все ж таки був добрим педагогом, Йосип Адамович Жеромський, що викладав історію. На посаду викладача співу був закликаний Іван Григорович Сидоренко, зовні млявий і апатичний, а на ділі тонкий знавець музики й української пісні, диригент з високим мистецьким смаком. У нього пройшов свою першу музичну школу славетний український дириґент Нестор Городовенко.

Добре пішла робота в новій школі. Молоді вчителі, ще не обтяжені родинами, ввесь свій запал віддавали педагогічній роботі: ретельно готувались до кожної лекції, використовуючи добре зорганізовану бібліотеку й прагнучи до того, щоб виклад був змістовний, цікавий і добре зформований.

Шкільне господарство було наладнане, як справна машина: в авдиторіях, спальнях і в їдальні зразкова чистота, здорова й достатня їжа для учнів, у приміщеннях тепло й вигідно, до послуг директора й педагогів пара добрих коней. А до того ще пара великих сірих волів української породи і п'ять корів. Для практики учнів у сільському господарстві був закладений чималий молодий сад і пасіка в ньому. До всього додивлялося пильне око директора, що спав лише 6 годин на добу й увесь час був у роботі.

З першого ж року свого існування школа мала вже досить добрий хор, а через два роки — сцену з декораціями і добре ведений шкільний журнал. Серед учнів виявились численні таланти: письменники й поети, співці, музики, актори.

Школа швидко завоювала собі добру славу. На мистецькі вечірки, що їх вона влаштовувала три-чотири рази на рік, приходило багато гостей з міста, що було кілометрів за 6 від школи. Вабили чудові співи, деклямації, театральні вистави та культурність учнів.

А найбільш цікаве було внутрішнє життя школи. Холостяки-вчителі жили своєрідною родиною. Харчувались вони вкупі, збираючись на квартирі директора. Тут між ними часто точились розмови на різні теми: науки, мистецтва й політичного життя. Багато дечого доброго вийшло для школи з цих товариських розмов.

Але так було лише років три. 1905 р. директор одружився. Як і раніш, педагоги приходили до нього обідати й вечеряти та по-товарисько-

Визвольний шлях. Кн. 10/46 (120), жовтень 1957 — 1153

му обмінятися думками. Але це, видно, не дуже подобалося молодій директоровій, що виросла в місті й не дуже поважала простоту у відношеннях. У бесідах вона участи не брала й по обіді чи по вечері завжди залишала товариство й виходила з їдальні у свою кімнату.

Та молоді педагоги були дуже недогадливі. Догадалися вони про незадоволення директорової лише тоді, коли вона почала кожен раз, як збирались педагоги, класти на стіл щітку для змітання крихот зі столу.

— Е, Володимир Павлович — кінчена людина, — сказали вони й перестали разом ходити до нього. А проте родина їх не розпалася: вони перенесли свої щоденні збори до Жеромського. Туди приходив і директор.

То був час, коли в більшості шкіл між учителями й учнями точилася вперта боротьба. Учителі переслідували учнів, доходячи іноді до садизму, а учні ненавиділи їх, намагались зробити їм якусь "пакість", насміятися з них. Нічого подібного не було в школі на Шведській Могилі. Учні ставилися до своїх учителів з великою пошаною, пишались ними перед учнями міських шкіл. Школа була як дружня родина.

Ще була одна риса, що відрізняла учительську школу на Шведській Могилі від багатьох шкіл в Україні. Хоч викладова мова в ній була російська, та духом своїм школа була українська. Училися в ній найздібніші діти українських селян. Найздібніші тому, що приймали до неї учнів лише після великого конкурсу. Розмовляли учні між собою лиш українською мовою, пісні співали майже виключно українські; навіть у шкільному журналі були вміщувані українські оповідання й вірші, а це в ті часи гостро переслідувалось.

А головне те, що в більшості учні були національно свідомими українцями. Вони знали, що українська земля поневолена, що нарід її не може вільно розвиватись, і тому свій життьовий шлях вони уявляли собі, як шлях боротьби за волю народу.

Це скоро помітив і старий єпископ. Він побачив, що його мрії не здійснилися й не здійсняться; що школа виховує не борців за царську владу, а ворогів її. Розчарування єпископа було дуже глибоке, так що в 1904 році він навіть перестав на літо приїздити в свій дачний будинок і передав його директорові школи.

Highslide JS

Школа нажила собі багатьох ворогів. Головним між ними був єпархіяльний доглядач церковно-приходських шкіл протоієрей Юстин Ольшевський, що потім став вікарієм переяславським. Ольшевський пробував безпосередньо втручатися у справи школи, але тактовний і мудрий директор Овсієвський дав йому відсіч. Почалася глуха, залаштункова боротьба через нашіптування, писані доноси, інсинуації...

Настала революція 1905 р. Великі надії викликала вона серед "шведів". Точились жваві розмови про відродження України, про національну культуру, рідну школу. В осінні холодні дні за 6 кілометрів по грязюці ходили семінаристи до Полтави на мітинґи, де перед численним натовпом з балькону міського театру виступали Короленко, Садомирський [Сандомирський], Шемет. Особливо захоплювалися вони виступами Шемета, що промовляв українською мовою. Зачаровані верталися вони додому і з молодечим запалом дебатували про майбутнє України.

Події розгортались, вийшов маніфест про конституцію. Страйки припинились. Приголомшений уряд прочунявся... Почалися криваві роз-

Визвольний шлях. Кн. 10/46 (120), жовтень 1957 — 1154

прави з селянами: "Сорочинська трагєдія", "Бердянська екзекуція". Заговорила преса. Виступив Короленко з одвертим листом до Філонова, що був головним винуватцем побиття селян у Сорочинцях. У скорому часі після цього учень реальної школи Кирилів пострілом з пістоля убив Філонова на головній полтавській вулиці. Реакційна преса зчинила галас, обвинувачуючи Короленка в під'юджуванні до вбивства. Все це дуже хвилювало населення, а особливо молодь.

Хвилювання охопило й "шведів", і не тільки учнів, а й педагогів. Білоус, Жеромський і автор цих спогадів поїхали в Бердянку, Константиноградського повіту, де незадовго перед тим справник з загоном козаків учинив екзекуцію над селянами. Там вони розпитали селян про подробиці екзекуції, і після цього автор цих спогадів написав кореспонденцію в прогресивну газету "Полтавщина". Кореспонденція розлютила реакційну пресу, але для суспільства стало ясним, що Короленко у своєму листі ніяк не перебільшив фактів знущання над селянами, бо такі ж факти траплялись і в інших місцях.

Місяців через три революційні настрої почали спадати. Життя входило у свої рамці. Доходили лише глухі відомості про карні експедиції у Прибалтиці.

В початку вересня 1906 р. до школи приїхав дійсний штатський радник Ванчаков, один з видних урядників Синоду. Він тримав себе надзвичайно просто. Щодня обідав і вечеряв з молодими педагогами, а після цього цілими годинами по-простому розмовляв з ними. Теми розмов були найбільш різноманітні: російсько-японська війна, переворот у Росії, перспективи в політичному житті, українська мова в школі, роля вчителя на селі, земські й церковно-приходські школи і т. ін. Молоді педагоги зі всією щирістю висловлювали свої думки. Ванчаков де з чим згоджувався, а дещо заперечував... Розпочинались гарячі дебати, що тягнулися годинами.

Нарешті Ванчаков, проживши в школі майже місяць, дав учням для викладу таку тему: "Мої мрії про майбутнє вчителювання". Учні з захопленням написали виклади і вклали в них найкращі свої мрії. Зібравши роботи учнів, Ванчаков подякував педагогам за гостинність і поїхав до Петербургу.

Через якийсь час Овсієвського викликали до єпископа. Той був дуже схвильований і прочитав Овсієвському листа від оберпрокуратора Синоду Побєдоносцева. Лист був пройнятий великим обуренням проти настроїв, що панували в школі на Шведській Могилі. "Что там пишут, что там пишут!" — ніби жахаючись, писав оберпрокуратор. Приблизно через місяць прийшов урядовий наказ про переміщення директора й декількох педагогів у північно-східню Росію.

Так скінчився античний період історії школи на Шведській Могилі.

Середні віки

Другий період в історії школи — від 1906 до 1917 р. Автор не має точних відомостей про нього. Знає лише, що школа за цей час дуже підупала. На місце звільнених добрих педагогів прийшли урядники, люди без власної ініціятиви, виконавці програм й урядових наказів. Живої,

Визвольний шлях. Кн. 10/46 (120), жовтень 1957 — 1155

надхненної роботи не стало. Припинив своє існування учнівський журнал, знизився мистецький рівень літературних вечірок; вони вже не вабили до себе міської молоді. Серед учнів підупав інтерес до науки, відношення їх до вчителів стало холодне й офіційне. Школа на Шведській Могилі відрізнялася тепер від сотні інших шкіл лише програмою.

На чолі школи стояли тепер лише духовні особи в сані архимандритів. Між ними були люди різної вдачі: формалісти й люди зі складною психікою, що не вкладалася у звичайні рамці життя тодішнього ченця-адміністратора. Таким, наприклад, був Полієвт Якубовський, з натури бунтар, що через якесь непорозуміння став ченцем. Людина з безперечними здібностями, з сильним темпераментом, він не мав певних переконань, у нього не було визначеної високої мети. Школа, що, як оаза, стояла серед поля, була для нього глухим хутором. Зрозуміло, що він не міг і не хотів надати живого духу школі, що поступово завмирала.

Під час першої світової війни на чолі школи теж стояв архимандрит. Але керував школою не він, а "архимандритша". Це була бідова й нахабна баба, що цинічно підкреслювала свою владу над архимандритом й вимагала від педагогів пошани й повної покори відносно неї. Самовладно вона розпоряджалася шкільним господарством: овочами з саду, медом зі шкільної пасіки, кіньми і т. ін.

Між педагогами й архимандритом почалась уперта боротьба, що закінчилась лише під час большевицької революції.

Нові віки

Большевицька революція принесла з собою повний розвал школи на Шведській Могилі. В початку 1918 року вийшли один за другим декрети: 1) про відокремлення Церкви від держави і школи від Церкви і 2) про передачу шкіл духовного відомства з усім майном їх до комісаріяту освіти.

Навчання у шведсько-могилянській школі припинилось, архимандрит кудись виїхав. Учителі залишилися на місці й цілком увійшли в інтереси особистого матеріяльного життя. Вони мали вигідні, світлі квартири: сімейні по 4 кімнати, а холостяки не менше 2-х кімнат. При школі було 27 гектарів землі, в тому сад на 6 гектарів і великий город, була пасіка на 50 вуликів, пара коней, пара добрих волів української породи, п'ять корів. Продукти з господарства педагоги ділили між собою; жилося їм незрівняно краще, ніж учителям міських шкіл.

На тимчасового керівника школи був обраний Васильківський. Це був яскраво виявлений тип безідейного шкурника-"стяжателя". Для педагогів було ясно, що така людина не зможе очолювати учительської школи, особливо в тодішніх складних умовах громадського й політичного життя. Вони вирішили шукати керівника поза своєю школою. Вибір їх упав на лектора Полтавського учительського інституту Юрія Горового. В 1907-1911 рр. він був українським письменником. А. Ніковський характеризував його як багатонадійну силу. Але він закінчив свою статтю "Здорова творчість", присвячену збірці творів Горового "До ґрунту", такими словами: "Буде дуже жалко, коли автор блисне, як вогник, і потім згасне".

Визвольний шлях. Кн. 10/46 (120), жовтень 1957 — 1156

Слова Ніковського, так би мовити, були пророчими. Горовий, під упливом відомого вченого Лесгафта, захопився педагогікою й експериментальною психологією та переключився на наукову роботу. В 1917-1918 рр. він брав активну участь у перекваліфікації українського вчительства, читаючи лекції з педагогіки на вчительських курсах. Слухачами цих курсів були, між іншими, і педагоги шведсько-могилянської школи.

Горовий охоче прийняв пропозицію стати на чолі вчительської школи. Він якраз у той час захоплювався ідеями трудової школи й гадав, що для здійснення цих ідей важко знайти кращі умови, ніж на Шведській Могилі.

Але вчителі дуже помилились у своєму виборі. Горовий зовсім не мав адміністративних здібностей і був повною протилежністю до першого директора школи, Овсієвського. Він мав занадто гарячий темперамент, не введений у певні рамці. Будучи взагалі делікатним і м'яким у своїх стосунках з людьми, інколи міг раптом запалитися гнівом і бути нетактовним. Крім того, він органічно ненавидів усяку формалістику й канцелярщину, без якої в нормальних умовах не може обійтися школа. А головне те, що він був переконаний українець, а до складу педагогів на Шведській Могилі входили росіяни або "малороси".

Попередник Горового, Васильківський, був родом з Харкова, але розмовляв російською мовою й свідомих українців-"самостійників" ненавидів не менше, ніж большевиків. Такого ж настрою була і його дружина, що закінчила інститут шляхетних дівчат з шифром і часто пишалася тим, що після випускних іспитів була на прийнятті у цариці. Викладач історії Попов був росіянин; він теж ненавидів "самостійників", але приховував свої почуття. Росіянин був і вчитель сільського господарства Стрєльцов, що разом з тим керував шкільним господарством. Це була людина дуже хитра. Як керівник господарства, він мав серед учителів досить великий вплив.

Викладач російської, а потім української мови Немировський, був українець, але занадто поміркований. Це була дуже принципова людина. Але принципи його були занадто вузькі й дрібні. У нього було багато рис типового холостяка, що скромно й порядно жив довгі роки самотнім: замкненість, зовнішня акуратність, відсутність щирої сердечности.

Викладач співів Сидоренко, що працював у школі від самого її заснування, хоч і мав українську душу, але був зовсім байдужий до політичної боротьби за самостійну Україну і, крім того, перебував під великим впливом своєї дуже енергійної дружини, для якої виключне значення мали її власні інтереси та інтереси її родини...

Новий директор оселився з родиною в окремому будинку, що колись був архиєрейською дачею. Будинок був холодним і здався Горовому завеликим для його родини. Тому він потім віддав одну кімнату учням.

Після перших же розмов директора з педагогами, стало ясно, що повної згоди між ними не буде. Директор зрозумів, що з таким складом учителів не можна збудувати доброї педагогічної школи, а тим більше школи української; учителі усвідомили собі, що темпераментний директор-самостійник може порушити спокій їх безідейного життя.

Визвольний шлях. Кн. 10/46 (120), жовтень 1957 — 1157

Директорові не могло і в думку прийти, щоб звільнити когось із учителів: це було б запереченням духові лібералізму, в якому він був вихований. Тому він вирішив доповнити склад педагогів новими вчителями-українцями. На посаду викладача фізики був закликаний Пархоменко, здібний педагог, а до того ще й добрий співець з досить сильним баритональним тенором. На викладача методики математики директор закликав досвідченого педагога і гарного лектора Ф. Пошивайла. Для викладання української історії була закликана Емілія Тихонівна Огієвська, велика приятелька відомого українського історика Наталії Мірзи-Авак'янц.

Керівництво зразковою школою при семінарії було доручено Антону Павловичу Сапареві. Він був вихованцем шведсько-могилянської школи, а після закінчення її одержав посаду вчителя зразкової школи. В часи першої світової війни його покликано на військову службу. Це був свідомий і палкий український патріот, а до того ще й людина безмежно смілива й рішуча, наділена від природи великим гумором. В 1917 р., в часи розвалу російської армії, він зорганізував чималий загін військовиків-українців, захопив чималу кількість зброї й амуніції та через Бесарабію й Молдавію рушив в Україну. Але тут його загін розбігся, забравши з собою зброю.

Помічниками Сапаря були Григорій Прокопович Сабадаш і Серафима Павлівна Нельгівська, що потім стала дружиною Сапаря. Новозакликані педагоги стали опорою директора в українізації школи.

Закликати нових педагогів було не дуже важко, бо життя на Шведській Могилі було з матеріяльного боку краще, ніж у місті. Значно трудніше було набрати технічних робітників. З початком революції майже всі вони покинули школу. Залишився лише Мартин з дружиною й маленькою дочкою. Він оселився в кухні директорського будинку, доглядав за кіньми й коровами, за що одержував молоко, овочі зі шкільного городу та інші продукти.

Через відсутність технічних робітників прекрасні шкільні будинки стояли брудними й запущеними. Фарба на підлогах стерлась, штукатурка на стінах обвалювалась, старі куртини заросли бур'яном. Потрібний був ремонт... А де взяти грошей, коли на школу через революційні розрухи не було асигновано ні копійки? Справа ускладнювалася тим, що керівник шкільного господарства та економ зовсім не дбали про школу. Були навіть основи думати, що керівник господарства був зацікавлений у тому, щоб у школі довше не починалось навчання: менше обов'язків і більше поживи зі шкільного городу, пасіки, молочної ферми. До того ще сам директор був людиною зовсім недосвідченою в шкільному господарстві. Палкий агітатор ідей трудової школи, що не лише дає теоретичні знання, а й готує до практичного життя — сам він був людиною дуже непрактичною. Щоправда, він читав багато книжок з сільського господарства, особливо з галузі садівництва й рільництва, до революції мав землю й засадив власноручно два гектари саду, але в цьому було більше "поезії", ніж справжньої практики, бо до господарства він ніколи ще не підходив з фінансової точки погляду. А тут, у школі, якраз оця фінансова точка вирішувала справу. Але, як це не дивно, саме не-

Визвольний шлях. Кн. 10/46 (120), жовтень 1957 — 1158

практичність директора допомогла налагодити шкільне життя. У нього було досить грошей, які він заробив на численних учительських курсах. Цими грішми він і вирішив платити робітникам за ремонт школи.

У скорому часі школа була в основному відремонтована: стіни побілені, підлоги пофарбовані; люди повірили в те, що школа має кошти, і пішли працювати до неї. А там приїхали учні, і почалося навчання.

Організувати його було далеко легше, ніж вести господарство. Перш за все цьому сприяв склад учнів, або, як тоді почали їх називати — студентів. Це були майже виключно діти селян, переважно Полтавського повіту: з Диканьки, Будища, Гавронівців, Патлаївки і ін. Було чимало й з інших повітів Полтавщини: з Роменщини, Кобеляччини тощо. Були й росіяни з Курщини, але вони становили групку, що була непомітна серед українців. В більшості все це було здібне юнацтво, вже захоплене українськими національними ідеями.

Між учнями особливо великий вплив мав Автоном Скирта. Йому було років 24-25. Кидалась у вічі перш за все його зовнішність. Типова атлетична конституція: високий, стрункий, прекрасно збудований, з широкими плечима, високими грудьми. У всій його фігурі відчувалась велика фізична сила. Обличчя у нього було дуже гарне: чисте, рожеве, українського типу, з правильними рисами, з карими очима. У виразі обличчя і у всій постаті — сила волі й мужність. Це був цілком свідомий український патріот. Коли він був в останній клясі школи, його покликано на військову службу. Тут він скоро відзначився хоробрістю та організаторськими здібностями і в кінці війни мав уже ступінь капітана. У школі товариші дуже поважали його. Він багато допомагав директорові в організації школи, особливо студентського гуртожитку.

Знаючи, яку ролю в шкільному житті можуть відогравати впливові учні, директор пропонував Скирті та його найближчим товаришам поселитися у своїй квартирі, щоб мати можливість найчастіше радитися з ними. Взагалі студенти з великим довір'ям ставилися до свого директора. Це давало йому можливість провадити педагогічні експерименти, до чого він був дуже схильний.

Мрії директора

Педагогічні погляди директора склалися під різноманітними впливами. Перш за все, на нього великий вплив зробив Лесгафт, зокрема його вчення про шкільні типи й думки про гімнастику. Визнаючи, що важливим чинником у розвитку людини є її природні здібності, вплив оточення й власна робота над собою, він настоював на тому, щоб вплив дорослих на дитину сприяв у найбільшій мірі здоровій дитячій ініціятиві й активності та був позбавлений додаткових засобів подразнення: кар і винагород, бо в такому випадку виробиться небажаний тип, — честолюбний (під впливом нагород), злісно-забитий (під впливом кар, особливо несправедливих), м'яко-забитий (під впливом заласкування). Ту ж саму ідею активности й самостійности він поклав і в основу своїх поглядів на систему гімнастики. Хибою існуючих систем її, на думку Лесгафта, є те, що вони центр уваги переносять на тіло, а не на дух. Тіло мусить бути спритним і міцним знаряддям духу, воно має найбільше підлягати нашій волі. Тому, на думку Лесгафта, рухи під час гімнастичних вправ

Визвольний шлях. Кн. 10/46 (120), жовтень 1957 — 1159

учні мають робити не копіюючи вчителя, а на основі його пояснень. Така гімнастика розвиває міць духу, що підкорює собі тіло.

Ідеї Лесгафта мають своє коріння в ученні Руссо та його послідовників. Тому Горовий взявся за докладне студіювання Руссо, Песталоцці, Фребеля, Монтесорі, Дистервега, Гелен Кей. Всі ці педагоги, при наявності різниць у їхніх поглядах, зміцнили у Горового думку, що одно з найважливіших завдань виховання — розвинути у дитини самостійність та ініціятиву. Руссо та Песталоцці велику ролю у вихованні надавали фізичній праці. Ця ідея дуже припала до серця Горового. Він любив сільське господарство, цікавився ним теоретично й з великою охотою працював у саду. Природно, що він зацікавився працями Кершенштайнера і Дьюї. Погляди останнього здавалися Горовому глибшими й вірнішими, ніж погляди Кершенштайнера, пропагандиста ідеї професіоналізації школи.

Щоб розвинути у дитини активність та ініціятиву, треба добре знати дитячу психіку. Тому Горовий узявся за ґрунтовне студіювання психології. Простудіювавши такі роботи, як Вільяма Джемса, Гефтінґа, Вундта, Рібо та інших, він узявся за представників експериментальної психології та педагогіки: Меймана, Ляя, Нечаєва, Лазурського та інших. Його дуже захоплювала ідея експериментальної педагогіки, і він частенько робив експерименти над власними дітьми. Так, наприклад, щоб перевірити, як сприймають діти твори мистецької літератури, він читав їм Гомерові поеми, "Пісню про Гайвату" Лонґфело, "Синій птах" Метерлінка, "Дон Кіхот", "Робінзон Крузо", українські казки й твори українських письменників. Крім того, він спостерігав за розвитком у дітей мови й мислення. В наслідок цього у нього створилася концепція так званої "творчої школи". Ось основні заложення її:

1. Школа не є лише установа для підготовки дітей до життя дорослої людини. Дитина вже в школі має жити повним життям, виявляючи можливо максимальний для неї ступінь ініціятиви й активности в певних моральних межах. При цій умові дитина справді підготується до життя, бо воно вимагає людей повноцінних, активних та ініціятивних з чітко виявленою індивідуальністю.

2. Основний зміст життя дитини в школі це творення культурних вартостей під керівництвом і з допомогою дорослих, при чому ця допомога не мусить пригнічувати активности дітей.

3. Культурні вартості, що їх творить або допомагає творити дитина в школі, поділяються на матеріяльні й духові. Матеріяльні вартості — це культурний, чистий, зі смаком прикрашений шкільний будинок, чисте, прикрашене квітниками та декоративними деревами шкільне подвір'я, шкільний сад, город, дитячі вироби з дерева, металю й паперу, малюнки й таке інше. Роля дітей у творенні цих вартостей може бути різна, в залежності від їхнього віку та умов шкільного виховання. Так, наприклад, щодо культурного стану шкільного приміщення діти молодшого віку обмежуються лише тим, що стежать за чистотою його: відкривають і закривають своєчасно фрамуґи, приносять у школу як прикраси квіти і т. ін. Учні старших кляс, крім того, повинні брати участь у прикрашуванні кімнат картинами, статуетками і т. ін. Це саме стосується й до

Визвольний шлях. Кн. 10/46 (120), жовтень 1957 — 1160

шкільного подвір'я. Старші учні копають землю для квітників, молодші допомагають їм садити рослини, поливати й прополювати їх.

Для виготування таких вартостей, як різні вироби, при школі мусить бути майстерня, в якій діти працюють під керівництвом досвідчених майстрів-педагогів.

Неменше значення мають сад і город. Тут також має місце праця дорослих і дітей, при чому діти не лише доглядають за рослинами, а беруть участь у садженні їх.

Духовою вартістю є перш за все культурне шкільне суспільство, побудоване на засадах християнської моралі та здорового товариства, розподілене на окремі групи-кляси, пов'язане між собою свідомістю спільної шкільної мети. Духовими вартостями є також доповіді учнів з обговоренням їх, літературні вечірки, співи, вистави, культурні розваги, шкільне самоврядування.

Педагогам треба прагнути до того, щоб школа не лише об'єктивно уявляла з себе культурну цілість, а щоб свідомість цієї цілости й єдности була властива й учням. При таких умовах школа буде уявляти з себе ніби культурну дитячу республіку, в якій в мініятюрі є все те, що є в культурній республіці дорослих людей. Тому така школа, забезпечуючи дітям життєрадісність у роки навчання, в той же час найкраще готує їх до культурної діяльности після закінчення школи.

Разом з тим така школа стає культурним осередком для навколишнього населення, особливо для населення малокультурного, бо в школі воно почує розумне слово, побачить культурний сад і город, подивиться на виставу і т. ін. З другого боку, діти понесуть із школи до родини все добре, що вони одержали в школі: або виростять на батьківському городі кращі ґатунки рослин, або прикрасять, так як у школі, кімнати в батьківському будинку, внесуть цікавість до знання й мистецтва, будуть сприяти піднесенню любови до України, її звичаїв, пісень, прищеплять дух солідарности й пошани до людської гідности.

Створюючи таку концепцію шкільного виховання, Горовий мав для себе за вихідну точку досвід школи перипатетиків, школи Вікторіно де Фельтре, аботсгольмської школи Сесіля Редді та школи Вінікена.

Отже, його концепція була значною мірою пройнята тенденціями педагогічного естетизму. Педагогічну діяльність Горовий уявляв, як найвище мистецтво, вище за малярство, скульптуру й поезію, бо там мистець має справу з мертвим матеріялом або зі словом, а тут, у педагогічній роботі, з живою людиною, у якій він має збудити найкращі сили її духу, щоб, кінець-кінцем, вона зформувалася в прекрасну, повноцінну особистість,

Ці думки вклав Горовий у свої лекції, які він читав на численних учительських курсах. Але тут, у школі, їх треба було реалізувати в практичній діяльності; треба було зі школи на Шведській Могилі зробити творчу школу.

Уперто й довго працював над цим директор. Це була не лише праця мислення, а й фантазії. Може, більше праця фантазії. Прокидаючись уночі або ходячи по шкільному подвір'ї, він уявляв собі майбутнє школи. Йому уявлялись бадьорі, радісні обличчя учнів, їх дружня

Визвольний шлях. Кн. 10/46 (120), жовтень 1957 — 1161

праця, практичні зайняття в зразковій школі, конференції й реферати, веселі вечірки, співи й музика, великий шкільний сад, шкільне поле з густою пшеницею, засіяною учнями, майстерні з верстатами, екскурсії в природу і т. ін.

З учнями все це легко було зробити. Але коли він думав про педагогів, його мрії потьмарювались. Він наперед знав, що педагоги не підуть за ним. Вони слухали його лекції на вчительських курсах, навіть виявляли велике зацікавлення. Але сприймали вони ці лекції як якусь струнко розбудовану теорію, що не має ніякого відношення до практики, особливо до практики школи на Шведській Могилі. Вони звикли до свого вигідного життя, в якому основне — не праця, а ситість, комфорт і спокій. Вони, звичайно, будуть відвідувати за розписом свої лекційні години, будуть викладати свої дисципліни, як викладали уже декілька років до цього, будуть приходити на педагогічні наради... А щоб перебудовувати те, до чого вони звикли, шукати якихось нових шляхів, напружувати думку, прагнути до чогось невідомого й непевного... Ні, дякуємо красненько... Нехай собі фантазує, хто хоче, а нас це не обходить.

Проза життя

Студенти, як і чекав директор, з великим захопленням слухали його лекції, проймались його думками. У скорому часі створився студентський колектив, у цілому національно свідомий і добре зорганізований. Самі студенти стежили за чистотою й порядком в авдиторіях, спальнях та в їдальні. Це було тим більш важливе, що в школі дуже бракувало технічних робітників.

Але далеко трудніше було улаштувати матеріяльні справи школи. Головним керівником шкільного господарства був Стрєльцов. Його помічником був диякон отець Федір, що посідав посаду економа. Він завідував харчами, одягом, мусів доглядати за гуртожитком тощо. Студенти часто скаржились директорові на економа за нечесність. Придивившись до нього, директор переконався, що студенти мали рацію у своїх скаргах. Але звільнити економа директор не міг: той був вдівцем і мав малу дочку; крім того, в тих умовах дуже трудно було знайти приміщення. Отже директор вирішив знайти ще одного економа. Знайшовся молодий чоловік, що недавно закінчив сільсько-господарську школу. Йому й доручив директор економство.

Новий економ виявив себе як людина чесна й дуже енергійна. Перш за все, йому треба було навести порядок у користуванні шкільними кіньми. Коні були потрібні насамперед для поїздок за продуктами для студентів, за гасом, і т. ін. Але педагоги звикли використовувати коней переважно для поїздок у місто за всілякими власними потребами. Проти цього нічого не мав і Стрєльцов, бо у нього самого була велика родина. Крім жінки й дітей, у нього ще жила теща з сином і двома дорослими доньками, що приїхали з Росії. Жили родичі і у Васильківського. Всі вони часто їздили в місто. Новий економ вирішив обмежити ці поїздки, але зробив це нетактовно. Одного разу під час суперечки за коней він рішуче заявив: "Мусить бути певна черга в користуванні кіньми: на

Визвольний шлях. Кн. 10/46 (120), жовтень 1957 — 1162

першому місці стоять загальношкільні інтереси, на другому — інтереси директора, на третьому місці — інтереси педагогів". Ця заява дуже обурила педагогічний персонал, і не тільки проти економа, а й проти директора. Проти нього утворився бльок на чолі з Васильківським. Щоб не давати приводів для обвинувачення себе в егоїзмі, директор рідко користувався шкільними кіньми. Він мав лекції в університеті і здебільшого ходив на них пішки. Малі доньки його також, звичайно, ходили пішки в місто до гімназії. Іноді в завірюху директор виходив їм назустріч. При цьому бували й такі випадки. Ідуть полем двоє дівчаток, з неба сиплеться "крупа", злісний вітер січе в обличчя дітей, а перед ними йде батько; він розкрив поли плаща, сам іде задки, щоб захистити хоч трохи своїх дітей від холодного вітру. Але іноді слово має більшу силу, ніж діло. Необережне слово, сказане молодим економом, вирило прірву між директором і більшістю педагогів, і ця прірва так і залишилась незасипаною, поки школа перебувала на Шведській Могилі.

Сторожа

Часи були небезпечні. По селах ходили банди й грабували людей, особливо заможних. На лісових дорогах нападали на проїжджих. Часті були випадки вбивств.

Школа на Шведській Могилі стояла серед поля. Її гарні будівлі, оточені деревами, великий сад, здалека видніли, як оаза в пустелі. Підозрілі люди в брудних солдатських шинелях частенько звертали з Диканського шляху й заходили до школи.

— Юрію Петровичу, сказав одного разу Скирта директорові. — Чи не здається вам, що якоїсь однієї темної ночі на наші комори і стайні нападуть бандити, і ми залишимось без харчів і без коней?

— Про це я думав... Та що ж будемо робити?

— Як що будемо робити? Хіба нас мало? Треба організувати сторожу.

— Щоб бандити повбивали сторожів? Вони ж мають зброю.

— А ми хіба не можемо її мати?

— А як саме?

— Коли хочете, я роздобуду в місті рушниці й дозвіл на них, і зорганізуємо сторожу.

Через декілька днів Скирта дійсно привіз десять рушниць. З ними студенти мали по черзі щоночі охороняти шкільне майно. Іноді директор уночі перевіряв сторожу.

Тижнів два все було добре. Педагоги й учні спали спокійно, бо знали, що сторожа не допустить до школи бандитів. Але одного разу о другій годині ночі до директора прибіг дуже схвильований технічний робітник.

— Учні мало не забили швайцара! — закричав він.

Директор схопився з ліжка й побіг до головного шкільного будинку. Там у вестибюлі він побачив п'ятьох студентів. Вони з великим замішанням сиділи на стільцях, тримаючи у руках рушниці.

— Що сталося?

Студенти розказали, що один з них грався рушницею... Несподівано вона вистрілила, й куля, пробивши дощану загородку, пролетіла якраз над головою швайцара, що спав у своїй кімнатці на ліжку.

Визвольний шлях. Кн. 10/46 (120), жовтень 1957 — 1163

Директор спалахнув.

— Зараз же віднесіть усі рушниці до мене на квартиру.

Другого дня до директора прийшов Скирта. Він просив вибачити студентам і повернути зброю.

— Ні, я цього не можу зробити, — рішуче відповів директор.

— А як же буде далі? Вам, може, невідомо, що між шкільними робітниками є хлопці, що мають зв'язки з бандитами? Я знаю це напевне і боюсь, що школі загрожує велика небезпека.

— І все ж таки я не можу повернути вам зброї. Хоч багато з вас має по 20 і більше років, але ви ще діти, й можете повбивати один одного.

— Що ж тоді робити?

— Може, ви зорганізуєте сторожу без зброї?

— Попробую.

Надвечір прийшов Скирта до директора й повідомив його, що студенти вирішили зорганізувати сторожу так: чергові мають щоночі обходити шкільне подвір'я і, на випадок небезпеки, давати сполох, вдаряючи в рейку, повішену на стовпі на подвір'ї. Тоді всі студенти мають бігти на місце небезпеки, а ті, що живуть у приміщенні директора, мусять захопити з собою рушниці.

Директор погодився на це.

У скорому часі передбачливість Скирти була виправдана... Серед ночі по шкільній оселі понеслися різкі металеві звуки. Через декілька хвилин почувся гомін натовпу, а з саду, недалеко від квартири директора, пролунали постріли... Скирта з товаришами, схопивши рушниці, вибігли на подвір'я... Вийшов і директор. Виявилося, що якісь бандити намагалися вдертись у квартиру економа-диякона, що була близько квартири директора.

Опішняни

Запаси продуктів для студентської їдальні доходили вже до кінця. Як бути далі? Студенти на загальних зборах ухвалили, що кожен з них має привезти з дому продукти і здати їх у загальне користування. На це пристали всі студенти, крім невеликої групи опішнян. Вони різко виділялись серед своїх товаришів навіть зовнішністю. Більшість студентів були високі, стрункі юнаки, з обличчями, в яких відбивалась природна інтелігентність, властива значній частині селянства на Полтавшині. Проте, майже всі студенти-опішняни, за винятком Я. М-ка, були низькі на зріст, опецькуваті, з неінтелігентними обличчями, з грубими манірами. Часто можна було бачити, як такий опішнянин іде шкільною залею і цвіркає слиною через зуби.

Великого напруження треба було активній групі студентів на чолі зі Скиртою, щоб примусити опішнян підкоритися шкільній дисципліні. Робили це опішняни з великим опором, зважаючи більше на фізичну силу Скирти, ніж на моральні мотиви. Зате ж вони й ненавиділи Скирту. Коли ж на загальних зборах студентів було ухвалено, щоб усі звозили харчі докупи, вони рішуче запротестували. Харчувались вони потім кожен окремо.

Визвольний шлях. Кн. 10/46 (120), жовтень 1957 — 1164

З міркувань економії дров і часу харчувалась спільно і більшість педагогів на чолі з директором. Вони найняли собі стару молдаванку, яка й готовила їм страви. Іноді молдаванка пробувала пригостити своїх столовників національними молдаванськими стравами.

Тиф

Солдати принесли з фронту тиф. Через розрухи, пересування мас з місця на місце, бруд і недостаток харчів, пошесть ширилась по селах і містах України.

Одного разу до директора прибіг студент і сказав, що його близький товариш дуже захворів. Директор пішов у студентську спальню. Там на ліжку він побачив студента у високій гарячці. Хворого відвели в шкільну лікарню. Там жив старенький фельдшер. Він збоку оглянув хворого і сказав: "Тиф". Подумавши трохи, він заявив: "Ходити за ним я не буду... З якої речі я буду наражуватися на небезпеку?"

— Це ж ваш обов'язок... Ви ж на те служите в школі, — сказав директор.

— Нічого не матиму проти того, якщо ви мене звільните... Ось уже скільки часу я не одержую платні.

Сумний прийшов директор додому й розказав про все своїй дружині. Та поглянула на нього своїми великими променистими очима і спокійно сказала.

— Ну, що ж? Коли так, то я буду ходити за хворими.

— А у нас же діти.

— Що ж що діти? Не залишити ж хворого без усякого догляду.

Два дні дружина директора ходила за хворим, носила йому їсти, і він так прив'язався до неї, як до рідної матері.

На третій день приїхала підвода, щоб забрати хворого в міську лікарню. Він нізащо не хотів їхати, і лише дружині директора пощастило умовити його. Але на другий день він утік з лікарні й прибіг на Шведську Могилу. Майже слідом за ним приїхала підвода з лікарні. Хворий рішуче відмовився їхати, навіть плакав. Довго його умовляли, доводили, що, коли він не поїде, його чекає смерть. Нарешті він заявив, що поїде лише тоді, коли з ним поїде дружина директора.

Та не заперечувала. Вона обгорнула коцом юнака, сіла з ним рядом і поїхала. В лікарні вона пильно просила санітарок ретельно доглядати за хворим.

Місяців через два він видужав і вернувся до школи. Більше хворих на тиф у школі не було.

(Далі буде)

Визвольний шлях. Кн. 11/47 (121), листопад 1957 — 1266

Проф. Г. Ващенко

ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ ШКОЛИ

(Спогади, продовження – 2)

Невільне шахрайство

Наближалась зима, а дров залишалось на якихось два тижні. Директор зі Стрєльцовим поїхали в місто домовитись про доставку дров до школи. Продавці годились продати дрова по 27 коп. пуд з оплатою довозу за рахунок школи і, крім того, вимагали солідного завдатку. Стрєльцов визнав ціну дров за високу, а головне те, що школа не мала грошей. Щоправда, від Директорії надійшло повідомлення, що на школу асиґновано 40.000 карб. Сума на той час досить велика, але коли ж надійдуть гроші?

За справу взявся молодий економ. Приблизно через тиждень він прийшов до директора з п. Коломенським. Директор трохи знав його раніш. Коломенський закінчив духовну семінарію. Якийсь час він був учителем на селі, при чому здобув собі славу людини розумної й енергійної. Потім одружився з поміщицею, залишив учителювання. В його маєтку було кілька десятин доброго лісу, що лежав кілометрів за 15 від Шведської Могили. Коломенський передбачав, що гору в громадянській війні візьмуть большевики, і тому вирішив ліквідувати свій маєток та виїхати за кордон. Найперше він хотів вирубати і продати ліс. Здавалось, що кращого покупця для нього, як школа на Шведській Могилі, трудно було знайти, тому він без довгих розмов підписав угоду з директором.

Пройшло тижнів зо два. Пішли поголоски, що з півночі й зі сходу наближається большевицьке військо, що під Харковом точаться бої. Якось несподівано до директора прийшов Коломенський. Він був дуже заклопотаний.

— Пане директоре, — почав він, — сьогодні приїдуть перші валки з дровами. Приготуйте гроші, щоб заплатити селянам за підводи.

— Пробачте, в мене немає грошей. Школа має лиш повідомлення про асигнування 40.000 карб. — Коломенський дуже почервонів.

— Ну, покажіть мені тоді асиґновку. Я подивлюсь на дати.

Директор подав йому асиґновку. Сильне вагання відбилось на обличчі Коломенського.

— Нічого не поробиш, — нарешті сказав він. — Я вам дістану грошей.

Він швидко вийшов від директора. Це було годин у дев'ять ранку, а годин в одинадцять на шкільному подвір'ї вже була досить велика валка з дровами. Треба було їх важити і приймати.

Ні Стрєльцов, ні диякон не хотіли втручатися в цю справу, бо розуміли всю небезпеку її. Все мусіли взяти на себе директор і молодий економ. Економ мусів на подвір'ї важити дрова й давати візникам розписки, а директор в канцелярії мав розплачуватись з візниками.

Чоловік десять стояло вже в канцелярії, а грошей ще не було. Директор почував себе, як на голках. А що буде, як Коломенський не привезе грошей? Жарти з селянами в той час були дуже короткі. Селяни скоро

Визвольний шлях. Кн. 11/47 (121), листопад 1957 — 1267

довідались, що їм не платять за підводи. На подвір'ї люди загомоніли. Серед гомону лунали погрозливі крики. Атмосфера напружувалась.

Але тут у канцелярію увійшов Коломенський і подав директорові пачку грошей.

— Дуже вам вдячний, — потиснув йому руку директор. — Запізнилися б ви ще хоч на годину, була б біда.

А валки з дровами все їхали й їхали. До пізнього вечора працювали директор та молодий економ. На другий день було те ж саме. Шкільне дворище майже до половини було завалене дровами. З великим задоволенням дивився директор на дрова: він був певен, що їх вистачить і на два роки.

Але не зважаючи на велику кількість дров, дехто з педагогів у скорому часі почав розтягати їх, роблячи великі запаси на майбутнє, заповнюючи дровами пивниці й комори. Перед у цьому вела родина Стрєльцова, який декілька днів тому вмивав руки у цій "непевній справі". Не відставав від нього й Васильківський.

Через декілька днів після того, як були довезені до школи дрова, большевики вступили в Полтаву. Коломенський більше до директора не приходив. Він не тільки віддав задармо свій ліс, а й заплатив своїми грішми за доставу його.

Коли потім директор згадував про це, йому робилося ніяково. Він себе заспокоював лише тим, що все одно Коломенський мусів був залишити свій маєток, а гроші, що їх заплатив за підводи, мусіли скоро загубити свою вартість.

Але все таки почуття ніяковости залишалось. Аналізуючи свій вчинок, директор приходив до висновку, що причина цього — легковажність у практичних справах.

А з другого боку, що б було зі школою, якби не ця легковажність?

Бандити

Був ще сірий ранок. Директор і його родина ще спали. Раптом він почув грубі голоси й розплющив очі. Над ним стояв бандит у солдатській шинелі. Він посунув руку під подушку директора й швидким рухом вихопив звідти пістоль. Ще чоловік п'ять бандитів вешталося в кімнаті. Спритними рухами вони висували шухляди з комодів й вибирали звідти речі. Директор побачив в руках бандитів свій золотий годинник, срібні гроші, золоті перстені.

— Давай, буржуй, аружіє, какое у тєбя єсть... Гдє руж'я?.. Ми тєбя расстрєляєм!..

Квартиру директора почали заповнювати студенти. Вони все надходили й надходили. Це врятувало директора та його родину. Бандити швидко вшились. Як видно, це були червоноармійці, що з метою грабунку відбились від передових большевицьких загонів. Привів їх у квартиру директора Мартин. Він і допоміг їм непомітно увійти у спальню директора. Вчинок Мартина дуже засмутив Юрія Петровича. Він же нічого злого йому не зробив; навпаки, поводився з ним дуже чемно і навіть не користався кухнею, в якій жив Мартин.

Визвольний шлях. Кн. 11/47 (121), листопад 1957 — 1268

Обшук

Радо зустрів большевиків на Шведській Могилі не тільки Мартин. Більшість технічних робітників були настроєні так же, як і він. На базарах, у селянських хатах, на фабриках і заводах, на залізничних станціях, — скрізь точились розмови про те, що з півночі йде робітничо-селянська армія, без генералів і офіцерів. Ця армія несе з собою робітничо-селянську владу. Годі панувати буржуям, поміщикам, директорам, інженерам! Тепер усім будуть володіти селяни й робітники. Влада буде у Мартина, а не у директора. Чого він, Мартин або Василь, живуть у кухні, а директор з родиною займає чотири кімнати? Десятки років Мартин і Василь корились наказам директора, — нехай він тепер кориться їхнім наказам.

Такими настроями спочатку проймались лише ті, хто був відірваний від землі або заплямований за якісь злочини. Але дедалі ці настрої почали просякати в ширші селянські маси. "Грабуй награбоване! Земля трудящим!" Ці гасла знаходили для себе сприятливий ґрунт серед селянства. Багато з них чекали того моменту, коли можна буде розбирати панські маєтки, ділити панську землю. І такий момент тепер настав. Настав він і для технічних робітників Шведсько-Могилянської школи. Вони заздрили адміністрації та педагогам і ненавиділи їх, хоч ті нічого злого їм не зробили. Приблизно через тиждень після приходу в Полтаву большевиків до квартири директора під'їхало декілька вершників і два фаетони. Попереду їхав верхи невисокий чоловік в офіцерській шинелі. Він зіскочив з коня і вступив у помешкання директора.

— Ви директор школи? — спитав він Горового.

— Я... Чим можу вам служити?

— Ми маємо відомості, що у вас заховано багато зброї, включно до кулеметів.

— Це неправда. Школа мала рушниці для охорони шкільного майна від бандитів, але їх уже давно забрав один озброєний загін.

— Це нам відомо. Але я знаю, що у вас ще є зброя.

— Шукайте її, коли знаєте.

— Глядіть, вам буде дуже погано, коли ми її знайдемо... Раджу вам, щоб ви її самі здали.

Не зважаючи на погрози, большевицький командир не здавався директорові таким уже поганим. У ньому було щось людяне. Він покликав одного червоноармійця і разом з ним зробив обшук у помешканні.

— Я бачу, — сказав він, — що у вас ніякої зброї нема... а в інших приміщеннях?

— Я точно не знаю цього, бо працюю тут порівняно недавно. А проте думаю, що ніхто в нашій школі зброї не має.

— Підем тоді у головний будинок.

Директор був певний, що це все якесь непорозуміння і, зважаючи на інтеліґентність командира, зовсім спокійно йшов з ним до шкільного будинку.

— Ведіть мене у квартири ваших учителів, — сказав командир. Зайшли у квартиру Васильківського. Побачивши військових, він дуже зблід, зблідли також його дружина та її сестра.

Визвольний шлях. Кн. 11/47 (121), листопад 1957 — 1269

Директора здивувало, що командир поводиться з Васильківським грубо, майже брутально. Обшук він робив дуже ретельно: за його наказом, червоноармійці розкрили всі валізки, перетрусили й перешукали все, оглянули всі шафи й поза ними... Ніякої зброї не знайшли.

— Ходім ще у помешкання інших педагогів.

Оглянули квартири Пархоменка, Попова, Немировського, Сидоренка і нарешті Стрєльцова. Останній жив на третьому поверсі. Це була остання квартира у школі.

— Більше квартир нема? — спитав командир.

— Більше нема, — відповів цілком заспокоєний директор.

— Ну, тоді мені доводиться просити у вас вибачення... Отакий паршивий, брехливий народ.

Він вийшов у коридор, де стояли червоноармійці й група технічних робітників. Один з червоноармійців підійшов до командира і сказав йому щось на ухо. Командир раптом змінився.

— Приведіть негайно сюди Васильківського, — сказав він різко й рішуче.

Хвилин через три в супроводі червоноармійця прийшов переляканий Васильківський.

— Ідіть з нами на горище, — наказав командир.

Васильківський, командир, червоноармійці і два шкільні технічні робітники пішли на горище. Стурбований стояв директор на коридорі й чекав. Пройшло з чвертьгодини, але вона здалася йому дуже довгою. Раптом на горищі почулися грубі й різкі голоси... Група спускалася по східцях з горища. Попереду йшов командир, обурений, червоний. За ним червоноармійці несли змотаний телефонний кабель, телефонний апарат, сувої кулеметних стрічок. Далі йшов блідий Васильківський, а за ним ще два червоноармійці. Один з них штовхав Васильківського в плечі. Командир рішучими кроками підійшов до директора й, тикаючи пальцем на знайдені речі, різко сказав.

— Ось вам... Бачите? А ви ручилися, що у вас ніякої зброї нема... Чи можна після цього вам вірити? Гнила інтелігенція... В той час, коли народ бореться з капіталістами, ви на горищах вставляєте кулемети, щоб обстрілювати червоноармійців, що йдуть шляхом повз школу, ви перемовляєтеся телефоном з бандитськими загонами, і тоді дивуєтесь, що народ ненавидить вас... Ви заарештовані, — сказав він, звертаючись до Васильківського. Директор стурбований спустився вниз і вийшов на подвір'я.

Він бачив, як Васильківського посадили на повіз і повезли, як плакала його жінка.

Вія не міг зрозуміти, яким чином у Васильківського могла бути така кількість військового знаряддя. Єдине пояснення могло бути таке: в шкільних будинках перед революцією якийсь час стояла військова частина, що залишила кулеметні стрічки, кабелі і т. ін. Васильківський, у якого було багато рис Плюшкіна, зібрав усе це і приховав. Може, воно колись знадобиться? Може, за це хтось щось заплатить?

Більшість педагогів була тієї думки, що большевики негайно розстріляють Васильківського й жаліли його та його дружину. Жінка Васильківського щодня їздила до міста й верталася додому лише ввечорі... Через два тижні після арешту Васильківський був звільнений.

Визвольний шлях. Кн. 11/47 (121), листопад 1957 — 1270

Пожежа

Дровами зраділи не тільки педагоги, а й студенти. На радощах вони вирішили добре натопити лазню й вимитись.

З самого ранку палали дрова в печах. Студенти юрбою входили й виходили з лазні...

У вечорі, коли всі студенти викупались, з даху лазні повалив дим... Трохи згодом вирвалось полум'я, що все росло й росло. Швидко до лазні збіглись студенти... Почали відрами заливати вогонь. Та це не допомагало.

Дуже близько до лазні стояла зразкова школа. Один поверх її був цегляний, а другий дерев'яний. Попаде туди вогонь з лазні — і школа загориться. Це усвідомляли студенти і кинулись ламати лазню. Всім керував Скирта. Рішучим голосом він наказував студентам, і вони кидались в огонь, розносити лазню. Швидко лазня була розвалена. Студенти з відер заливали обгорілі поліна.

Жалко було лазні, але тішила об'єднаність і зорганізованість студентів.

"Комуна"

Сумні вісті доходили до Шведської Могили. Большевики заливали Україну, як брудна каламутна вода. Темна маса йшла за ними: допомагала їм грабувати... Свідома частина населення почала організовуватись і ставити опір. Хто переможе? Часто директор ділився своїми думками з Сапарем. Це був великий оптиміст.

— Оця голота, оці брудні бандити переможуть? — казав він. — Та через рік-два від них і сліду не стане.

А проте большевизм з кожним днем зростав у силі. Чека тисячами арештувала й нищила свідомих українців. Над кожним українським інтеліґентом нависала загроза смерти. А особливо страшне було те, що большевики зуміли швидко виховати собі численних шпигунів і донощиків.

Небезпечно стало й на Шведській Могилі. Технічні робітники майже без вийнятку співчували большевикам й раді були доносити за все, що викликало підозріння.

Не зважаючи на такі умови, школа працювала, працювала навіть з захопленням. Регулярно відбувались лекції, студенти ретельно відвідували їх, записували за лекторами, читали реферати. Добре працювала зразкова школа під керівництвом Сапаря. Він виховував дітей у національному дусі. Розказував їм про минуле України, особливо про козацькі часи, виучив з ними багато українських віршів і пісень, ходив з ними на екскурсії в Полтавський музей, оглядав поле Полтавського бою.

Оглядаючи з дітьми могили, де поховані російські солдати й шведські вояки, оглядаючи обеліски, поставлені на місцях, де стояли редути, він сміло й правдиво розказував про Полтавську трагедію, про гетьмана Мазепу, про зраду української старшини, про жорстокості Петра. Іноді він розказував учням про сучасне становище України, хоч і наражався цим на велику небезпеку.

З допомогою своєї дружини Серафими Павлівни, він часто улаштовував літературні ранки з деклямаціями, співами та ритмічними рухами.

Визвольний шлях. Кн. 11/47 (121), листопад 1957 — 1271

В організації літературних ранків діяльну участь брали і студенти учительської школи.

А розруха посилювалась і посилювалась. Ціни на все росли, гроші катастрофально падали в ціні. Продукти з базарів щезали, насувався голод. Запаси в школі вичерпувались. А як же вона буде існувати далі?

На педагогічній раді директор висунув такий проект: зменшити до останньої можливости кількість технічних робітників, бо вони не хотять працювати, обтяжують бюджет і доносять на педагогів; обробляти всю шкільну землю силами педагогів і студентів; продукти шкільного господарства розподіляти між працюючими студентами і педагогами.

— Та це ж буде комуна, — сказав Немировський, коли директор закінчив своє внесення.

— Нехай і комуна, справа не в назві, а нам іншого виходу нема. Все одно робітники землі нам не оброблять. А крім того, я чув, що яківчанські селяни вже клопочуть про те, щоб відібрати для себе нашу землю, бо вона, мовляв, лежатиме необробленою. А коли ми заявимо у відділі освіти, що будемо спільними силами обробляти нашу землю, у нас її не відберуть.

— А як же ми будемо ділити продукти? — запитав Васильківський.

— За кількістю душ у родині.

Проект директора був прийнятий. Особливо переконливим було повідомлення про спроби селян відібрати шкільну землю.

Наступила весна. Директор разом з Стрєльцовим склав конкретний плян сільсько-господарських робіт. У пляні було визначено, скільки й де посіяти різного збіжжя, трави, кормових буряків, скільки посадити картоплі, помідорів, моркви та інших овочів. Між іншим, у пляні було передбачено, що невеликі дільниці на шкільному подвір'ї і саду будуть роздані педагогам для індивідуальної обробки. На інструктора спільної праці проект висував Стрєльцова. Він мусів розставляти людей на роботу, давати їм технічні вказівки, стежити за їх працею, вести облік її. За це він звільнявся від безпосередньої фізичної праці. Всі інші педагоги та дорослі члени їх родин мусіли працювати.

І цей проект без заперечень був прийнятий на педагогічній раді.

Труднощі виявились з перших же днів безпосередньої праці. Треба було екстирпатором та дисковою бороною готувати поле під овес. Ніхто з педагогів не згоджувався йти на таку працю. Одні відмовлялися тим, що в них нема доброго взуття, другі тим, що їм ця праця незнана. Пішли працювати директор і Сапар. Останній поганяв воли, а директор ходив за екстирпатором. На другий день, крім директора й Сапаря, вийшло на роботу декілька студентів. Так було, поки орали й волочили землю на полі й городі. Коли садили картоплю, вийшла на працю жінка директора.

Зате на індивідуальних городах всі педагоги працювали зі своїми родинами, і працювали дуже ретельно. Грядки були швидко скопані, заскороджені й засаджені.

Шкільний город посідав гектарів два. Праці на ньому було дуже багато. Після того, як земля була виорана й заскороджена, треба було засадити її. Це була переважно жіноча праця. Але ніхто з жінок педаго-

Визвольний шлях. Кн. 11/47 (121), листопад 1957 — 1272

гів, за вийнятком дружини директора, не виходив на роботу. Час проходив, земля висихала. Засумував директор і шукав виходу з трудного становища. Знову зібрав збори... Поглянув на обличчя педагогів і побачив на них вираз кепкування. Зденервований, він запропонував змінити статут артілі в пакті, що стосується до розподілу продуктів: розподіляти їх відповідно до кількости годин праці. Після деяких суперечок, пропозиція директора була прийнята.

На роботу почало виходити більше людей, так що, хоч і з великим запізненням, пощастило засіяти поле й засадити город. Але все ж таки робота йшла дуже мляво. Кожний з педагогів намагався стати на якнайлегшу роботу і уникав роботи тяжкої.

А тим часом город і поле під буряками вкривались бур'яном. Треба було негайно сапувати й полоти, бо без цього годі було чекати навіть посереднього врожаю. Та ні педагоги, ні їх жінки й родичі не ходили на полінку. А Стрєльцов, замість того, щоб спонукувати їх до праці, сам призначав своїх приятелів на найлегші роботи. Так, напр., Немировського він майже щодня назначав на роботу в саду.

Директор одного разу поцікавився, як той працює. Здалеку він побачив, що Немировський сидить на пеньку й читає книжку. Вгледівши директора, він підійшов до дерева, взяв велику ломаку з приладдям для обирання гусені й почав обходити з нею деревину.

Щоб урятувати врожай, директор почав посилати на полінку разом з дружиною і своїх двох доньок, одну тринадцяти, а другу одинадцяти років. Найменша донька залишалась дома, готувала обід, бо молдаванка давно вже покинула школу, й спільне харчування педагогів припинилось. Роботи ставало все більше й більше. Наближалась косовиця, а при школі залишились лише два студенти. Коли праця й далі мала б іти так, як до цього часу, то урожай міг загинути. Знову зібрав директор збори й запропонував розподіляти працю за категоріями відповідно до трудности. За одиницю він брав полінку. Косовиця — півтори одиниці, згрібання сіна — три чверті одиниці, праця в саду, на пасіці — пів одиниці. А проте дехто з педагогів та їх родини знайшли вихід і з цього становища. Особливо велику спритність виявили жінка та теща С. У них була теличка. Отже теща С. записувалась зранку на працю на городі, приходила ніби на роботу, а насправді рвала між рядками овочів траву і відносила її теличці.

А проте ця "калькуляція", запроваджена з ініціятиви директора, дала хоч деякі наслідки. Принаймні пощастило висапувати буряки й згребти сіно. Щоправда, на косовицю з педагогів прийшов лише директор і Сапар. Щоб дати приклад, директор ішов першу ручку. Студенти-косарі, щоб легше було косити, поскидали сорочки. За їх прикладом, скинув сорочку й директор, а за ним і Сапар. Це дуже не подобалось селянам, що проїздили дорогою, й вони іронічно зауважували: "Ну, ці накосять". І все ж таки косовиця йшла жваво. Своєчасно скосили траву й збіжжя.

В неділю, гуляючи по саду, директор зустрів Сапаря.

— Антоне Павловичу, — звернувся він до нього, — давайте обійдемо наше господарство, подивимось, у якому воно стані.

Визвольний шлях. Кн. 11/47 (121), листопад 1957 — 1273

Пішли садовими доріжками. З обидвох боків стояли розлогі яблуні. Земля між ними заросла травою, між нею валялись надкушені й кинуті кимсь яблука, на деяких яблунях віти були поламані.

— Небагато зберемо ми яблук, — сказав директор.

Пасіка була в доброму порядку. Чепурненькі вулики стояли стрункими рядами, посередині були розставлені коритця з водою, густо літали бджоли.

— Ось меду, то поїмо цього року, — зауважив директор.

— Попоїмо, та не всі, — відповів Сапар. — У пасіці порається сам Стрєльцов — І ви думаєте, що він виявить велику щедрість?

Перейшли до городу. Він був у жалюгідному стані. Картопля густо поросла бур'яном, бадилля почало вже жовкнути, а вона ще й досі не була обгорнута. Помідори мали неменш жалюгідний вигляд: стебла тоненькі, не попідв'язувані, між ними — живий осот. У кращому стані було збіжжя, особливо овес, але на сусідньому селянському полі збіжжя було краще.

— Мусимо одверто признатись, що наш експеримент не вдався, — сказав директор.

— Що ж ви хочете? Інтелігенція! — відповів Сапар.

— Ні, мабуть, не тут собака зарита... Погляньте на індивідуальні городи цих інтелігентів, — рідко знайдете такі у селян... Або погляньте на теличку у Сидоренків... Як огірочок.

— Що ж будемо робити? Розпускати "комуну"?

— Ні, розпускати не будемо, бо в нас відберуть землю, і нам нічого буде їсти... Та на цей експеримент я дивлюся ще з іншого боку. Большевики хочуть завести у нас колективне господарство... Бідні селяни: багато мук чекає їх.

Денікінці

"Шведи"1) за господарськими клопотами зовсім відірвались від політичного життя. Десь точилась боротьба, йшли бої, а вони працювали й організували своє господарство.

В кінці липня педагоги й студенти в'язали яру пшеницю... З південного сходу долітали звуки пострілів. Але це було таке звичайне явище, що ніхто зі "шведів" не звернув на нього особливої уваги... Нехай собі стріляють. Аж ось із-під мосту, що був перекинутий через заглиблення, штучно зробленого для залізничної колії, вибігло декілька хлопців і чоловіків. Дедалі їх ставало все більше й більше. Перелякано вони озирались на всі боки, ніби не знали, що їм робити... З гурту виділився молодий парубок і побіг до в'язальників.

— Люди добрі, скажіть, як тут можна пройти до Хорола?.. Нас оточили ... Ми тікаємо від денікінців... Вони зайняли південну станцію, а тепер, кажуть, зайняли й київську... Я й не хотів воювати, большевики силою погнали.

На худому зчорнілому обличчі було видно замішання й страх. Він ніби виправдувався перед в'язальниками.

Парубкові показали шлях, і він швидко побіг до своїх товаришів.

1) Так у Полтаві називали педагогів і учнів педагогічної школи, що була на т. зв. Шведській Могилі в 6 км від Полтави.

Визвольний шлях. Кн. 11/47 (121), листопад 1957 — 1274

Сапар перестав в'язати снопи й підійшов до директора.

— Ну, Юрію Петровичу, вітаю вас з переміною влади.

— А чи не рано вітати?

— Ні, не рано. Ви ж бачили, в якому стані цей хоробрий вояк? В такому стані, мабуть, і більшість їх. Тікають без бою, бо завіщо їм воювати? От тільки питання, що нам усе це принесе.

— Що б воно нам не принесло, думаю, що все таки буде легше. Ці два роки мусіли чогось навчити "єдинонєделімовців".

— Побачимо.

Женці покидали снопи й підійшли до директора й Сапаря. Всі були задоволені з того, що большевики тікають, і сподівались, що "все ж таки буде краще".

На другий день більшість "шведів" пішла до міста. По тротуарах ходили масами військові з дівчатами. Вулицями проїздили вершники. Були одягнені в однострої царського часу, частина — в однострої якоїсь іншої армії. Скрізь лунала російська мова... Денікінці тримали себе, як переможці.

Все це чогось не подобалось директорові й викликало у нього тривогу.

Пішли чутки про арешти в місті. Арештовані були не тільки большевики, а й українські діячі... До Васильківського прибув його молодший брат. Виявилося, що він служить у денікінській поліції. Поводився він дуже нахабно: ходив по шкільних будинках, по саду, зазирав у комори, без дозволу директора користувався кіньми. Рознахабнів і сам Васильківський.

Одного разу, коли брат Васильківського хотів поїхати в місто шкільними кіньми, директор запротестував проти цього й заборонив візникові везти його. Поліціянт щось буркнув і відійшов з погрозою.

Арешт

Середина серпня. Ясна лагідність і спокій розлиті в повітрі. Вікна в хаті директора широко повідчиняю. Через них, з одного боку, видно широкі яблуні, віти яких обтяжені жовтавими і рожевими яблуками. Родина директора тількищо пообідала. Сам він з дружиною сидів на канапі. Діти бавились у сусідній кімнаті. Почувся стукіт коліс.

— Хтось до нас приїхав, — сказала дружина директора й виглянула у вікно.

В хату увійшли офіцер і солдат.

— Ви директор педагогічної інколи? — запитав офіцер.

— Я.

— У мене є наказ зробити у вас обшук. Дружина директора зблідла.

— Обшук... який обшук? — скрикнула вона.

З другої хати прибігли діти й перелякано дивились на непроханих гостей. Ті почали спочатку розглядати папери на письмовому столі. Офіцер узяв надруковані на машинці лекції з педагогіки й почав листувати їх.

— Це я візьму з собою.

— А ви ручитеся, що я одержу це назад?

Визвольний шлях. Кн. 11/47 (121), листопад 1957 — 1275

— Будьте певні, у нас ніщо не пропаде, — з легкою іронією відповів офіцер.

Витягнули всі шухляди з письмового столу й забрали ще деякі папери. Перейшли до шафи з одежею. Висунули нижню шухляду... Звідти зажовтіли грушки.

— Можна взяти? — запитав офіцер.

— Будь ласка.

Офіцер положив декілька грушок в кишеню, а одну тут же почав їсти і зразу ж подобрішав.

— Погані у вас товариші, дуже погані... І все ж таки я мушу вас арештувати... Неприємний обов'язок, але я мушу його виконувати.

Дружина директора заплакала. Діти підняли крик і схопились за батька. З трудом визволився від них директор, пішов за офіцером і солдатом. Сіли на воза. Коли під'їздили до міста, офіцер наказав солдатові зійти з повозу.

— Знаєте, я не хочу вас скандалізувати, — сказав він директорові. — Нехай думають, що ми просто їдемо з вами в місто.

Під'їхали до готелю на головній вулиці. Офіцер повів Юрія Петровича у велику кімнату, повну тютюнового диму. Тут було багато денікінських офіцерів. Одні з них ходили, другі сиділи й розмовляли, треті писали. Більшість їх мала інтелігентні обличчя. Юрій Петрович був певен, що досить буде з'ясувати їм, що він жадного злочину не зробив, і його зразу ж відпустять.

Офіцер, що привів директора, підійшов до одного зі своїх колеґ, який сидів за столом, і щось йому сказав. Той підвівся і попростував до Юрія Петровича.

— Ви керівник школи на "Шведській Могилі", пан Горовий?

— Так. За що мене арештовано?

— Я не можу вам зараз сказати. Ми це з'ясуємо. Можливо, що це непорозуміння... Одведіть пана директора на гору.

Тон був чемний, у виразі обличчя нічого жорстокого або погрожуючого... Це, дійсно, якесь непорозуміння. Безперечно, воно скоро з'ясується, і не пізніше, як завтра, він, Горовий, вернеться до своєї милої родини... З такими думками він ішов коридором.

Раптом відчинились двері, і жарке, смердюче повітря забило йому дух. Якийсь час він не міг отямитись. Коли почав приходити до себе, побачив, що невелика кімната вщерть наповнена людьми. Чоловіки й жінки, старі й молоді, були стиснуті один до одного. По обличчях у більшості текли струмки поту, дехто стояв з відкритим ротом і важко дихав. Наче клітка з курми в гарячому приміщенні. Молодші й сильніші тиснулись до невеличкого відчиненого вікна. Але звідти несло кльозетом, що, як видно, був по-сусідству. Через чвертьгодини у Юрія Петровича в голові зашуміло, він був близький до того, щоб утратити свідомість.

— Юрію Петровичу, пройдіть до вікна, — сказав якийсь знайомий голос.

Горовий підвів очі і в сутінках кімнати впізнав одного зі своїх слухачів, вчителя міської школи... Люди потиснулись і пропустили його до вікна. Повіяло прохолодою, в якій уже не відчувався сморід...

Визвольний шлях. Кн. 11/47 (121), листопад 1957 — 1276

Думки стали яснішими... Внизу під вікном ходив якийсь чоловік з рушницею. У фіґурі, в ході щось знайоме... Чоловік підвів голову й подивився на вікно... Що це? Не може бути! Це ж Степан Колісник, що відігравав активну ролю в учительській спілці, як свідомий українець. Він теж пізнав Горового й сховався під стіну...

Годин у 12 ночі почулась команда: "Всі виходьте на подвір'я!.." Люди зраділи. Все ж таки якась переміна. Швидко зійшли вниз на подвір'я готелю. Вишикувались у колону й пішли вулицею. По боках і ззаду йшли люди з рушницями. Попереду озброєний високий чоловік...

Теж щось знайоме в постаті. Юрій Петрович придивився і пізнав у ньому вчителя гімназії Уралова, сина соборного протоієрея [Уралова Миколи Яковича]. (В 1920 р. він евакуювався до Чехії й був у Брно професором).

Колона підійшла до тюрми. Загриміли важкі ворота. Як у розчинену пащу, ввійшли люди. Зі скреготом ворота зачинились... Наче вкинули в домовину... За що? Хто дав право?..

В'язниця

В'язнів привели в канцелярію, записали й розділили по камерах. У камері, куди відвели Горового, було чоловік 20 в'язнів. Всі вони спали або лежали на "дачках". Одна дачка була вільна.

— Оце ваша койка, — сказав високий доглядач, замкнув двері й вийшов.

В камері слабо світила жарівка. Юрій Петрович сів на ліжко і оглянувся. Один із в'язнів підвів голову, поглянув на нього і знову поклав голову на подушку. Юрій Петрович повільно роздягся й ліг. Почував себе ніби автоматом. Так наче вдарили його по голові обухом і вибили всі думки, почуття й бажання. Але поступово поверталась свідомість... Випливали перед духові очі події останнього дня...

Так, це ніяке непорозуміння, а справжнє ув'язнення. Виходить, що денікінський офіцер у контррозвідці чомусь не хотів йому сказати правди... Сумління нечисте... Бандити прокляті... Збили сотні людей у маленькій кімнаті коло кльозету, щоб душились у смороді... Виплив образ Колісника з рушницею... Ах, ти, паскудо! У твоїх батьків є великий хутір під Кобиляками, ти його спадкоємець, і ти пішов служити до денікінців, бо твоє майно, на твою думку, уціліє при них. При них певніше, ніж при українській владі... А цей протоієрейський синок, що з рушницею в руках ішов попереду ув'язнених, ведучи їх у в'язницю. Зрадів, що прийшли твої однокровні брати, хочеш на українській крові відбудувати "єдіную нєдєлімую"... Коли ж прийде суд на вас, катів?!

Згадався наступ денікінців... Довгий потяг... з вагонів вискакують червоноармійці й тікають... Поле коло Шведської Могили... І раптом перед очима, як живі, стали дружина й троє дівчаток... Як вони плакали, чіплялись за його руки. Що вони роблять тепер? Як вони житимуть без нього? У школі тепер напевно панують Васильківський, Стрєльцов і Попов... Від них можна всього чекати. Можуть навіть викинути з приміщення. Де ж подінуться нещасні дружина й діти? Уява малювала картину злиднів, голоду, поневіряння. У свідомості виступали заплакані худі обличчя... А він тут, у в'язниці... він не може їм допомог-

Визвольний шлях. Кн. 11/47 (121), листопад 1957 — 1277

ти... Хто це зробив? Хто дав право на таке насильство? Кров приплила йому до голови... Наче лютий ворог схопив його за горло й душить... Лють обхопила і його самого... Нічим дихати... Хотілося закричати, розбити ці мури... Він буде протестувати. Він буде вимагати, щоб його випустили з цих смердючих мурів. Він працював... Хто мав право припинити його працю?

Хвилинами він знесилювався. Обурення стихало. В душі з'являлась тяжка порожнеча. А потім раптово виникав якийсь спогад і зчинялася нова душевна буря.

Кінець-кінцем, він зовсім знесилився й заснув тяжким сном.

В'язні

Прокинувся Юрій Петрович від стуку в двері. Починався тюремний день. Чергові винесли повну бруду "парашу". Прибрали в камері. Принесли снідання: гаряча вода й невеликий шматок хліба для кожного.

— Юрію Петровичу, і ви тут? — звернувся до нього, простягаючи руку, худорлявий чоловік з жилавою шиєю. Це був Довженко. Ще з 1918 р. він керував позашкільною освітою в Полтавській губернії. Мав ліві погляди й навіть схилявся до комунізму. В розмові з Юрієм Петровичем Довженко висловив переконання, що денікінці довго не втримаються в Україні.

— А ви як думаєте, товаришу Вікторе? — звернувся він до похмурого молодого чоловіка, що недалеко від нього сидів на ліжку.

— Я не заперечую вам, — неохоче відповів той.

Товариш Віктор здався Юрію Петровичу мовчазною, замкненою в собі людиною.

Мовчазним здавався й Козловський, що теж сидів у камері. Це був юнак років 22-23. Він виступав часто в аматорських спектаклях на Полтавщині і був відомий, як гарний співець. Потім він поступив у Московську оперу й славився, як кращий тенор СССР. У його співах, крім чистого, високого й ніжного голосу, вражала висока мистецька культура: вміння передати найтонші переживання душі, природність і надзвичайна чіткість вимови.

Мовчання його було інше, ніж у товариша Віктора. В останнього відчувалось недовір'я до людей і озлобленість, Козловський же був пригоголомшений ув'язненням.

Була гаряча погода, і в камері було неймовірно душно. А до того ще сильно смерділа "параша", що стояла близько дверей.

Принесли обід — ріденьку юшку з невеликим кавалком хліба. Брудна рідина викликала відразу, і багато в'язнів, попробувавши, не хотіли їсти її. Але один в'язень, росіянин, людина під сорок, виявив надзвичайний апетит. Він миску за мискою вливав у себе брудну рідину. Пройшло якихось півгодини. Ненажерливий в'язень підійшов до "параші" і сів на неї. І тут почалось щось неймовірне. Із в'язня лило, мов з посудини, хвилину, другу, третю... По камері пішов гострий сморід, а він усе сидів... Ніхто не протестував. Усім було жаль нещасного, що, не маючи в місті родичів і близьких знайомих, не одержував передач і ніяк не міг наїстися в'язничної "кашіци".

Визвольний шлях. Кн. 11/47 (121), листопад 1957 — 1278

Надвечір Юрій Петрович зовсім очманів. Ліг спати з важкою головою і скоро заснув. Розбудили його чиїсь голоси... Коло дверей стояли тюремний доглядач і чорнявий низенький чоловік з довгими пишними вусами. Це був директор міської вчительської семінарії ім. Драгоманова, приятель Горового Іван Чаленко.

— Де ж мені тут лягти? — питав він наглядача.

— Переспите цю ніч і на підлозі. Це ж вам в'язниця, а не дача.

— Іване Яковлевичу! — звернувся до нього Горовий. — Ідіть сюди до мене, якось улаштуємось.

При деяких спільних рисах вдачі, Чаленко й Горовий відрізнялись дуже один від одного. Горовий був мрійник, але свої мрії завжди намагався перетворити в дійсність, виявляючи при цьому наполегливість, рішучість, а іноді й завзятість і нетерпимість. У ньому завжди боролись між собою мистець і вчений. Чаленко був типовий науковий робітник. 15 років він з великою впертістю працював над магістерською дисертацією на тему "Незалежність грецької філософії від християнського вчення про мораль". Цю тему дав йому професор Петербурзької духовної академії Бронзов, людина позбавлена найменшої ориґінальности, але з великою ерудицією. Чаленко написав на цю тему кандидатську дисертацію, а потім переробив її на дуже цікаву й коштовну магістерську дисертацію. Перш за все звертав на себе увагу її розмір. Вона складалася з двох томів: перший, сама дисертація, мав 900 великих сторінок, і другий, бібліографія, себто перелік використаних автором книжок з переказом їх змісту, мав 600 сторінок. Можна уявити собі, скільки праці поклав Чаленко у свою дисертацію. Це була справді титанічна робота фізично маленького чоловіка. Але справа не лише в розмірах роботи: і своїм змістом вона надзвичайно коштовна. Це ґрунтовна, розроблена до деталів історія грецької філософії, що перевищує відомі німецькі курси Фалькенберґа і Вільденбанда. З особливою ґрунтовністю написаний розділ дисертації, присвячений Сократові. Коли в більшості курсів історії філософії поглядам Сократа приділяється порівняно мало місця, бо він не залишив після себе писаних творів, і погляди ці часто розглядаються разом з поглядами Платона, то Чаленко присвятив Сократові великий розділ, у якому, вказуючи на зв'язок між філософією Сократа й Платона, він ставить завдання чітко розмежувати погляди цих двох великих філософів-ідеалістів.

Дуже жалко буде, коли цей видатний твір українського вченого марно загине для нашого суспільства. А така небезпека безперечно існує.

Будучи видатним ученим, Чаленко був у той же час дуже скромною й милою людиною. Він мав дуже лагідну вдачу й не виявляв і тіні якоїсь аґресивности. Навпаки, йому була властива нерішучість, особливо в критичних моментах життя.

В родині його завжди панував добрий і веселий настрій. Відношення між батьками, а також між батьками й дітьми — лагідне й миле.

У в'язниці Чаленко підупав духом: він малював собі картини сумного майбутнього, не вірив у те, що хтось переможе денікінців, і чекав для себе сумного кінця. Оскільки вистачало у Горового сил, він підтримував духово свого приятеля.

(Далі буде)

Визвольний шлях. Кн. 12/48 (122), грудень 1957 — 1381

Проф. Г. Ващенко

ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ ШКОЛИ

(Спогади, продовження – 3)

В'язничні дні

Обурення проти насильства тривало лише в перші дні перебування у в'язниці. Особливо гостро відчувалось воно у безсонні ночі. А далі воно почало слабнути. Як непорушна стіна, стояла брутальна дійсність. Було дві можливості: або розбити об неї голову, або стиснути зуби й чекати, не дозволяючи собі впадати в розпач. Горовий вибрав другий шлях. Часто згадував він свою родину й школу, але коли думки обгортались гострими, болючими почуттями, він намагався змінити їх напрямок: ставав із кимсь на розмову, або думав про те, що він буде говорити слідчому.

Часто напрямок думок змінявся у зв'язку з прибуттям нових в'язнів, їх обступали, розпитували, що діється на волі, з особливим зацікавленням вислухували вістки про повстанців, про поразки денікінців. Після цього іноді точилися дебати про майбутнє. Більшість у камері були українці. Вони добре знали, що перемога большевиків нічого доброго Україні не принесе: лиш зміниться біле ярмо на червоне. Але те ще колись буде, може воно якось інакше станеться, може большевики чогось навчаться, а тепер головне, щоб були розбиті й вигнані денікінці.

Зовсім інших думок дотримувався товариш Віктор. Це був переконаний комуніст. Він з запалом доводив, що справедливий лад і права трудящих можуть забезпечити лише большевики, що українські націоналісти — такі ж вороги трудящих, як і денікінці.

Зчинялися гарячі суперечки, що тяглися годинами. В'язні часто ображали один одного, давали собі обіцянку не вступати в суперечки, в яких кожен залишався при своїх думках. Але на другий день суперечки знову розпочинались... Вони безперечно вносили різноманітність у в'язничне життя.

А проте, через якихось три-чотири тижні нових в'язнів до камери вже не приводили. Вражень стало менше. Суперечки ставали все рідшими й рідшими. Все вже було перебалакане. Почалось нудне, одноманітне в'язничне життя. Зранку винос "параші", прибирання камери, убогий сніданок, коротенька прогулянка на тюремному подвір'ї. А там обід, історія з "кашицею", чекання злиденної вечері, нудні балачки, що нічого нового вже не давали, вкінці вечеря й тяжкий сон з кошмарами.

Юрій Петрович іноді годинами дивився через вікно на тюремний двір, де час від часу проходили люди... Все ж таки якісь нові враження.

Одного разу він побачив там стрункого чорнявого чоловіка, років під сорок.

— Іване Яковичу, — звернувся він до Чаленка, — чи не Товкач ото ходить?

— Так і є, Товкач, — відповів той.

— Він, мабуть, сидить в одиночці, його тримають у суворій ізоляції. Гляньте, до нього не припускають інших в'язнів.

— Це так ... Гірка його доля.

Визвольний шлях. Кн. 12/48 (122), грудень 1957 — 1382

— Як видно, денікінці більше ненавидять українців, ніж большевиків. Думка Юрія Петровича цілком справджувалася. Спочатку у в'язниці було багато росіян і жидів — большевиків. Дехто з них перед приходом денікінців посідав відповідальну посаду; навіть були такі, що працювали в Чека. Більшість в'язнів та й самі комуністи чекали сумного кінця. Але вже у вересні денікінці почали давати родичам комуністів дозвіл на побачення з в'язнями. Біля тюремних воріт годин з 9 ранку купчились в'язні-комуністи і через віконце розмовляли з своїми кревними та знайомими. А ще через якийсь час почали випускати із в'язниці комуністів. Випустили, між іншим, і товариша Віктора.

Натомість у в'язницю масами приводили українців. Це були переважно селяни і сільська інтелігенція. В'язниця була "українізована".

Чаленко впав у розпач. Юрій Петрович заспокоював його, але і сам почав підупадати духом. Частіше й частіше находила на нього туга за волею, за своєю родиною. Розради він шукав у читанні. Хтось передав через віконце одному з в'язнів твори Кнута Гамсуна. Книжки пішли по руках. Дістались вони й до рук Юрія Петровича. Тільки твори Шевченка, коли читав їх у юнацькі роки, справляли на Юрія Петровича таке сильне й глибоке враження, як твори Кнута Гамсуна.

Він читав їх і раніш з великим захопленням, але тепер було щось інше. Із брудної тюремної камери Юрій Петрович переносився в країну фіордів, у норвезькі ліси. Він відчував пахощі соснової смоли, моху й свіжої трави. Разом з героями "Пана", "Містерій", "Вікторії", він то переживав почуття й пристрасті, властиві примітивній людині, що злилася з природою, то підносився на височінь таких витончених переживань, що їх не можна передати жадними словами.

Відклавши книжку Гамсуна, Юрій Петрович іноді задумувався над тим, де таємниця сили його творів. Простий сюжет, проста мова, і за цією простотою така велика складність найрізноманітніших і найтонших почувань. Він декілька разів перечитував твори Гамсуна, щоб знову й знову пережити їх настрої й візії...

Книжки прочитані... а далі що? Одноманітне в'язничне життя: та сама брудна камера, ті ж самі обличчя, нудні, беззмістовні розмови... іноді спогади про дружину й дітей... і так защемить тоді на серці... Наче давно-давно це було. Наче щось нереальне... А реальне — брудна в'язниця, сморід, нудьга...

Юрій Петрович почав займатись гімнастикою: скидав сорочку й робив вправи. Слідом за ним почав робити вправи Чаленко.

— Іване Яковичу, давайте боксуватись, — звернувся Юрій Петрович до приятеля.

— Нічого не маю проти, — відповів той і наставив кулаки.

Маленький Чаленко наскакував, як півник, на Горового, а той, обертаючись, відбивав удари.

— Оце так учені, — іронічно і з докором промовив хтось грубим голосом.

Директори обернулись. У дверях стояв високий доглядач, здивовано і з призирством дивився на них, як на школярів, що розбешкетувались на перерві.

Визвольний шлях. Кн. 12/48 (122), грудень 1957 — 1383

— Цього у нас не полагається... Щоб це було в останній раз, — суворо сказав він і вийшов з камери.

— Ех, погані наші справи, Іване Яковичу, — з сумом сказав Горовий. — Скоро нас справді будуть без обіду залишати... опустились ми з вами та ще й дуженько.

Одиначка

Несподівано Чаленка викликали до слідчого. Він зблід і дуже захвилювався. Через якусь годину він повернувся. Настрій був у нього піднесений. Він казав, що слідчий поводився з ним досить чемно, розпитував про вчительську семінарію, в якій Чаленко був директором, про мову викладання...

Раптом відчинились двері в камеру.

— Громадянин Горовий, — суворо звернувся до нього доглядач, — беріть свої речі і йдіть за мною...

В коридорі стояв солдат. У супроводі його Горовий вийшов на в'язничне подвір'я, перейшов його і вступив у будинок старої в'язниці. Тут панував моторошний морок. До солдата приєднався доглядач із старої тюрми. Ішли довгим, темним коридором. Кроки голосно віддавались серед могильної тиші Майже в кінці коридору доглядач зупинився, відпер двері й легенько підштовхнув Горового. Двері зачинились. Загриміли ключі. Він залишився один. У коридорі чути було важкі кроки... тихше й тихше... Настала могильна тиша.

Все це було так несподівано, що Горовий не міг зразу отямитись. Він оглянувся по камері. Маленька, вузенька кімнатка з невисокою стелею. Вгорі, в товстій стіні вузеньке віконце. Крізь нього ледь-не-ледь проходить слабеньке світло. Біля стіни прикріплене вузеньке ліжко. Горовий сів на ньому. Що це означає? Невже його визнали за великого політичного злочинця й без слідства ізолювали?.. А що його чекає далі?.. Невже розстріл? Ні, цього не може бути. Це неможливе ні за якими законами... Та денікінці такі ж божевільні, як і большевики. Скільки невинних українців понищив Муравйов на початку 1919 року... Ні, цього не може бути... Це слабодухість, треба тримати себе в руках.

Час ішов надзвичайно повільно, ні, навіть не йшов, а стояв: життя зупинилось і не рухалось уперед... Так було до нудоти довго, ніякої зміни. Темна камера, ліжко й маленький столик... Ні, таки є рух. У віконце проходить все менше і менше світла, в камері темнішає й темнішає... Наступає повна темрява.

Невже доведеться довго тут сидіти? Моторошне почуття обгортає тіло й душу... Це ж домовина... Жадного звуку... Але ж є тут люди.

За цією стіною хтось же сидить так само, як і він, Горовий... Згадався Товкач. Він теж тут. Але де, в якій саме камері? Побалакати б з ним; яка б це була радість... А як же повільно тягнеться час... Заснути б... Він ліг, заплющив очі... Але думки снують і снують... Діти, Оксаночка... Плачете там, беззахисні, самотні. А що буде, коли мене не стане? Ні, цього не може бути. Це безглуздя, це повний абсурд...

Він схоплюється з ліжка і, як звір у клітці, ходить по камері... Ходить швидко-швидко, щоб заглушити свої муки, твердо ступає, б'є чо-

Визвольний шлях. Кн. 12/48 (122), грудень 1957 — 1384

бітьми кам'яну підлогу, щоб порушити тишу домовини... Нехай чують ті, що там у коридорі... Він живе, він буде жити... Ходіння відволікало думки, і він ходив, ходив до утоми... Знову ліг... Відчував стомлені ноги... думки потьмарились... Щоб заснути... Як би це було гарно: спати, ні про віщо не думати... А що там діється у спільній камері? Що там робить Іван Яковлевич? Хоч би на хвилину побачитись з ним.

Перед очима стояла спільна камера, згадувались сценки з її життя: прибирання камери, розмови, сніданок, "кашіца". Й "кашіца" здавалась милою... А тут один... Хто мав право?.. Починало душити обурення...

Знову ходить по камері, свідомо доводячи себе до втоми.

Так ішли дні й ночі. Він загубив рахунок їх... Приходило духове отупіння...

Побачення

В незвичний час заскреготав ключ у дверях. Що це? На розправу?

— Пане Горовий, вас викликають на побачення. Ніби в саме серце вдарила несподіванка.

— Хто?

— А я не знаю, хто. Там побачите, — посміхнувся доглядач.

Який же він милий, цей доглядач. Та в нього цілком людське обличчя... Чого ж він здавався жорстоким автоматом?

Хотілось летіти, щоб швидше побачити... кого? Боже, милий Боже, дай, щоб це була Оксаночка.

Дуже довгими здавались ці 100 кроків, що їх треба було пройти до в'язничної кімнати побачень.

Відчинились двері. Струнка, худенька жінка зірвалась зі стільця й побігла на зустріч Горовому.

— Юрику, любий...

Обхопила його за шию, поглянула в вічі, припала на груди й заплакала. Сіли обидвоє на стільцях. Дивились одне одному в обличчя.

— Який ти бідний став, бідний мій Юрику, — думала вона й мовчала.

— Як ти схудла, як глибоко запали твої очі, — думав він і теж мовчав.

— Як ти жила, Оксаночко, як там діти: Наталочка, Олеся, Оксана... ходять до школи?

Вона опанувала собою.

— Ходять, Юрику, ходять. Я колись усе тобі розкажу. Але мало часу... Треба головне... Юрику, можливо, що тебе скоро випустять...

— Випустять?.. Це ти зробила?

— Ні, не я, а В'ячеслав Володимирович (В'ячеслав Володимирович Олександрів, син відомого українського поета — 1825-1893 рр.). Вона коротко розказала, як багато разів ходила в контррозвідку й до прокурора, як її там ображали й не хотіли слухати. Несподівано приїхав із Ромна Олександрів. Він довідався про арешт і ув'язнення Горового й твердо вирішив урятувати його. Одів мундир, повісив відзнаки за службу, пішов ніби з візитою до Лаврова, що був призначений денікінською владою за директора шкіл Полтавської губернії.

— Маю честь представитись вашому превосходительству, — звернувся він до Лаврова, — дійсний статський совітник В'ячеслав Олександрів.

Визвольний шлях. Кн. 12/48 (122), грудень 1957 — 1385

— Дуже приємно... Дійсний статський совітник Лавров.

— Ваше превосходительство, — казав далі Олександрів, — я прийшов привітати вас, як свого безпосереднього начальника.

— Дуже приємно... Радий з вами познайомитись.

— Я також дуже радий мати вас за свого начальника... Ваше превосходительство, користуючись цією приємною нагодою, хотів би сказати вам декілька слів про статського совітника Юрія Петровича Горового.

— Чув про нього, — холодно сказав Лавров. — Кажуть, людина з доброю освітою, дуже здібний і... зрадник батьківщини... Статський совітник — і мазепинець, а до того ще й большевик... Його тримають у в'язниці в суворій ізоляції, як небезпечного злочинця.

— Ваше превосходительство, це велике непорозуміння, я знаю добре пана Горового, це прекрасна людина й гарний педагог. Його оббрехали, ваше превосходительство.

Олександрів довго переконував Лаврова й домігся того, що той пообіцяв побалакати про Юрія Петровича в контррозвідці.

Після того Олександрів ходив до Лаврова з дружиною Горового, був з нею у контррозвідці, розмовляв з прокурором. Кінець-кінцем, йому пообіцяли прискорити слідство, й коли не буде за Горовим дуже поважних провин, — випустять його на поруку Олександрова.

Допит

Знову в незвичний час заскреготали ключі в дверях.

— Пане Горовий, вас кличуть до слідчого, — ніби відрапортував доглядач.

Схвильований надіями на волю, йшов Юрій Петрович до тюремної канцелярії... Вступив у кімнату... За столом, проти дверей, сидів чорнявий чоловік з блідим обличчям і сухим, недобрим виразом очей.

— Прошу сісти... Ви директор учительської семінарії Юрій Петрович Горовий?

— Так.

— З якого часу ви там працювали на посаді директора?

— З серпня 1918 року.

— Якою мовою ви викладали свої лекції?

— Українською.

— А якою мовою викладали інші викладовці?

— Теж українською.

— Але, як мені відомо, там є і викладовці росіяни... Якою мовою вони викладали?

— Із росіян там є Попов і Стрєльцов.

— А Васильківський?

— Він з походження українець.

— Але він і його родина звичайно розмовляють російською мовою... Так от — Попов, Стрєльцов і Васильківський теж викладали українською мовою?

— Так.

— Це вони робили з власної волі, чи з примусу?

Визвольний шлях. Кн. 12/48 (122), грудень 1957 — 1386

— На педагогічній раді семінарії обговорювалось питання про мову викладання і було ухвалено викладати всі дисципліни українською мовою.

— Хто поставив питання про це на педагогічній раді?

— Поставив я, як директор школи.

— Як сприйняли постанову ради Попов, Стрєльцов і Васильківський? — Без протесту.

— Ви провіряли їх викладання?

— Так, провіряв.

— Як же вони викладали?

— Викладали українською мовою, але не зовсім добірною.

— Ви робили їм зауваження?

— Робив, але в дуже тактовній формі.

— Мені, крім того, відомо, що ви читали лекції на курсах українізації учителів.

— Так, я читав там лекції.

— З якої дисципліни?

— З педагогіки.

— Я чув, що ви читали лекції про трудову школу? Що таке трудова школа?

— Ця школа визнає працю учнів і вивчання ними праці дорослих за один з найважливіших елементів навчання.

— Це вигадка большевиків?

— Ні, ідеї трудової школи мають давнє походження. Їх висловлював ще Руссо, розвивав і реалізував в своїй практиці Пестальоцці, а в новіші часи їх особливо обстоюють німецький педагог Кершенштайнер і американський педагог Дьюї. Та я фактично читав лекції не про трудову, а про творчу школу.

— А це що таке?

— Це така школа, в якій учні беруть активну участь в організації свого життя. Підтримують чистоту і порядок у школі, прикрашують клясні приміщення, беруть активну участь в організації кабінетів і лябораторій, виготовляють для них приладдя, організують шкільне колективне життя і працю ...

— Ну, я не педагог, цими питаннями не займаюся, — перебив його слідчий. — А ви мені скажіть просто: школа, про яку ви читали лекції, — це якась інша школа, не та, що існувала до большевицької революції?

— Не та.

— Значить, ви руйнували дореволюційну школу?

— І руйнувати тут нічого: вона вже віджила свій вік.

— Ви вільні... Я не маю до вас більше запитань.

Як обпльований, вернувся Юрій Петрович до камери.

Чого хоче від мене цей винюхувач слідів? Здається, він, крім українізації школи, хоче накинути мені ще й большевизм? Це ж повне безглуздя. Невже він сам вірить у це?

Горовий ходив по камері і все згадував запитання слідчого і свої відповіді, аналізуючи кожне своє і його слово. Виходило, що він якось не так відповідав. А як же можна було відповідати інакше?

Визвольний шлях. Кн. 12/48 (122), грудень 1957 — 1387

Побоювання його здійснювались.

Через декілька днів знову його викликали на побачення з дружиною.

— Що ти, Юрику, наробив? — з докором і сльозами в очах кинулась вона до чоловіка. — В'ячеслав Володимирович у повному відчаї... Він був у Лаврова, який клопотався за тебе у контррозвідці, і довідався там, що ти сам признався не тільки в українізації, а і в руйнації старої школи.

— Слідчий бреше, як пес, — спалахнув Горовий.

— Але ти щось не так йому сказав... Лавров, як приклад, згадував Чаленка... Той лагідненько з'ясував слідчому все, і його напевно скоро випустять.

Горовий засмучений похилив голову. Так, над ним нависла небезпека... над ним і над його родиною. Але що ж він міг зробити?

Дружині до сліз стало жалко його.

— Не сумуй так, Юрику, — сказала вона. — Може, ще воно й не так зле. В'ячеслав Володимирович ходив учора до Герценвіца (губерніяльний маршалок на Полтавщині). З'ясував йому всю справу і, крім того, додав, що ти з походження дворянин і маєш всі підстави сподіватись, що губерніяльний маршалок захистить тебе. На це Герценвіц відповів йому, що прикладе всіх зусиль, щоб визволити тебе.

Крім того, Олександрів довідався, що про тебе клопоче й Короленко... Не сумуй, Юрику, може все воно буде гаразд... Тільки ти якось по-іншому розмовляй зі слідчим... Навіщо ця безкомпромісовість там, де вона лише шкодить... Юрику, не будь такий гарячий... справа ж про життя твоє й наших дітей.

Новий допит

Приблизно через тиждень знову загриміли ключі в дверях камери і:

— Пане Горовий, вас викликають до слідчого.

З тяжким почуттям переступив Горовий поріг канцелярії, чекаючи побачити похмурого й підозрілого урядовця... Але перед ним сидів молодий чоловік з інтелігентним, привітним обличчям. Враження студента, що змінив студентську тужурку на офіцерський однострій. Він підвівся на зустріч Горовому.

— Господін директор Горовий?

— Так.

Слідчий потиснув йому руку.

— Сідайте, будь ласка... Я читав протокол вашого допиту, що його провадив мій колеґа. В ньому не все для мене ясне. Мене цікавить ваше минуле до 1917 року... Яке ваше звання?

— Дворянин.

— Ви мали земельну власність?

— Мав.

— Яку саме?

— Садибу, орної землі 27 десятин, три десятини лісу і невеличку дачу в Криму з виноградником.

— Ви самі займались сільським господарством?

Визвольний шлях. Кн. 12/48 (122), грудень 1957 — 1388

— Так. Я навіть сам з дружиною працював щоліта в саду. Взагалі, я цікавився сільським господарством: виписував сільсько-господарські журнали, спеціяльні книжки з рільництва, садівництва, травосіяння...

— Тоді скажіть мені, з якою метою ви заснували на Шведській Могилі комуну? Чи не була це пропаганда комунізму, при чому пропаганда не словом, а ділом?

— Це не була комуна... Це була обробка землі спільними силами педагогів і учнів, бо іншого виходу не було, — інакше нас чекав голод.

— А яке ваше ставлення до большевиків?

— Дуже від'ємне. Це система терору й насильства, при якій не може бути справжнього людського життя.

— Цілком вірю вашій щирості... А тепер я прохаю вас так само щиро відповісти на одне моє запитання... При цьому прошу вас на хвилину забути, що я слідчий, і розмовляти зі мною, як інтелігент з інтелігентом... Вірте мені, що я не зловживу вашої щирости.

— Прошу.

— Мене цікавить, як ставиться взагалі українська інтелігенція до большевиків?

— За невеликими вийнятками, українська інтелігенція ставиться до большевиків дуже негативно. Ви мене розпитували про те, чи мав я землю, як видно, пов'язуючи ставлення інтелігента до большевиків з його майновим станом. Але це далеко не так. Українська свідома інтелігенція — сільське вчительство, агрономи, кооператори, значна частина земських лікарів, — незалежно від того, чи вони мають якусь власність чи ні, уже з першого приходу большевиків в Україну побачили, що вони руйнують добробут населення, демагогічними гаслами розпалюють ворожнечу між інтелігенцією і народними масами, між окремими прошарками селянства, несуть з собою страшний кривавий терор.

— А чого ж тоді українська інтелігенція йде проти добровольчої армії, що бореться з большевиками?

— Ви хочете, щоб я відповів вам по чистій правді?

— Так, я хочу і ще раз запевняю вас, що я не зловживу вашого довір'я.

— Сидячи в тюрмі, я не можу знати всього, що діється тепер в Україні. Скажу те, що мені відоме. Більшість української інтелігенції була задоволена тим, що добровольча армія прогнала з України большевиків. Вона сподівалась, що росіяни, а особливо російська інтеліґенція, за роки революції дечого навчаться, забудуть думати про "єдіную недєлімую", признають за іншими народами право на вільне життя й творення своєї культури. Тоді українська інтеліґенція разом з добровольчою армією пішла б проти спільного ворога, і він швидко був би розбитий...

Але трапилось щось зовсім протилежне. Добровольча армія ще більш, ніж царський уряд, виявила прагнення здушити український національний рух і зробити з України колонію. Це видно хоча б з численних арештів української інтелігенції і свідомого селянства. Коли я ще був у спільній камері, то звернув увагу на те, що тюрма українізується, що з неї випускають росіян і жидів — большевиків, а зате наповнюють її українцями. Створюється враження, що добровольча армія швидше готова миритися з большевиками, ніж терпіти свідомих українців. Ось чо-

Визвольний шлях. Кн. 12/48 (122), грудень 1957 — 1389

му, на мою думку, українці борються проти добровольчої армії. Знаю добре, знаю, що це посилює дуже большевиків. Але винні в цьому не українці.

Слідчий якийсь час задумливо мовчав.

— Дякую вам за щирість. Я подумаю над тим, що ви сказали...

Він подзвонив. Увійшов доглядач.

— Відведіть пана Горового в спільну камеру, де він був і раніш, та перенесіть туди його речі, — сказав він доглядачеві... Ви тепер знову будете з паном Чаленком. Ви, здається, з ним приятелі?

— Так. Дуже вам вдячний.

Воля

Днів через два Горового й Чаленка викликали до тюремної канцелярії й дали їм довідки про те, що вони звільняються з в'язниці. Чаленка звільняли зовсім, а Горовий залишився під слідством і мусів раз на тиждень з'являтися до слідчого.

Коли ці два бувші директори і поважні інтелігенти вийшли з в'язниці, вони відчували себе, як лошата, що довго були в стайні й тепер випущені на волю. Хотілось бігати, співати, сміятися, обнімати і цілувати зустрічних... Стояв похмурий осінній день. Але все здавалося таким прекрасним. Який простір! Яке чудове повітря, як ним легко дихати, які прекрасні дерева, що з них вітер здуває листя... А які привітні й гарні людські обличчя.

А, головно, воля, воля, воля! Можна куди хочеш іти, з ким хочеш розмовляти.

Наче на крилах, неслись два бувші директори по вулицях. Зайшли удвох до Чаленків... Обійми, сльози радости. Хвилин через дві Горовий прощався з приятелем та його родиною.

— Мені дуже приємно бачити вашу радість, — але я маю поспішати до своєї родини.

— Ми вас розуміємо, ми вас розуміємо, — казав Чаленко... Не забудьте ж прийти до нас завтра, щоб разом піти до Герценвіца й Короленка подякувати за клопотання.

Дома

Швидко крокував улицями міста Горовий. Його підганяла нетерплячка побачити свою родину. Звернув на Зінківську вулицю, поминув залізничну станцію, перейшов переїзд. Ось уже й широкий Зінківський шлях. Здалека видно церкву біля Шведської Могили, високі тополі, що обступили шкільні будинки. Ще кілометрів три, і він побачить своїх. І радість змішалась з тривогою. Що він побачить дома? Як виглядають його діти... Зхудли й зблідли, напевно. Натерпілись усяких образ. Не відчуваючи втоми, він ще прискорив і без того швидку ходу... Ось і червоний будинок. На подвір'ї — ні душі. Відчинив незамкнуті двері. Через передпокій увійшов у залю.. Повна тиша... Невже виселили? Відчинив двері в їдальню і там побачив усю свою родину, що тихо сиділа біля столу. Дружина, що, сидячи проти дверей, щось шила, підвела очі.

— Юрику, любий, випустили?

Визвольний шлях. Кн. 12/48 (122), грудень 1957 — 1390

Вона метнулась і з сльозами припала до нього... то припадала до грудей, то дивилась у вічі. Діти обступили батька, тягли його за руки, цілували. Коли він сів на стілець, діти притиснулись до нього, а одна з доньок влізла йому на руки і обхопила за шию. Вони перебивали одна одну, щось розказували йому, але він не вслухувався в зміст їх розмов, а дивився на їх радісні обличчя, ловив вираз почуття в їх голосах. Коли збудження від зустрічі трохи спало, мати звернулася до дітей:

— Діти, ми й забули що татусь голодний. Треба щось приготувати йому їсти. Принесіть помідорів, а я розігрію картоплі та поставлю самовар...

Вечеря, справді, була бідненька: картопля з помідорами і чай з житнім хлібом.

Дружина казала чоловікові:

— Пробач, Юрику, з харчами у нас тепер трохи скрутненько. Молока нам тепер не дають, бо, кажуть, ти тепер не служиш у школі.

Ніби хтось ударив його по обличчі. Він ніяк не міг цього сприйняти: він не числиться при школі. Він створив її, вклав у неї свою душу, вона стала органічною частиною його "я", — і тепер його викинули зі школи. Хто на це мав право? Із його уст готові були вирватись гнівні репліки, але він поглянув на дружину, що з невимовною ніжністю дивилась на нього. Йому жаль було порушувати її настрій і обмежився лише запитанням:

— А з приміщення тебе не пробували виселити?

— Пробували, особливо тижнів два після твого арешту, коли школа одержала офіційний наказ про твоє звільнення з посади. Попов, що призначений тепер на директора, іноді по декілька разів на день приходив до мене і настоював, щоб ми звільнили приміщення... Врятували нас студенти, особливо Скирта та Василенко, пам'ятаєш, той, що я ходила за ним, коли він захворів на тиф... Студенти дали зрозуміти Попову, що коли він зробить нам щось недобре, даром йому це не минеться... Потім Попов пропонував мені перейти в інше приміщення, бо це, мовляв, дуже велике й холодне, але я не згодилась. Узагалі ми повинні дуже дякувати студентам. Я не знаю, що б ми робили без них. Вони дістають мені дрова, іноді приносять харчі, а, головне, захищають від усякої небезпеки... Оце недавно, коли б не студенти, то я не знаю, чи не трапилося б з нами чогось дуже поганого.

— Декілька днів тому над вечір на наше подвір'я приїхала верхи денікінська розвідка... чоловік двадцять. Між ними були й титуловані особи: одного називали графом, другого — бароном. Але поводились вони зовсім не по-графському. Як банда, увалились у хату і зараз до мене:

— Хазяюшка, что у вас єсть с-єстного... Ми чертовскі проголодались... — і не чекаючи моєї відповіді, метнулися по шафах. Витягли хліб, знайшли масло.

— Хазяюшка, поставьтє нам самовар, а ми тем врємєнєм пойдьом по квартірам чєвото сєбє раздобудєм.

— Ось вам самовар, ось вугілля... можете поставити самі, я ставити самовара не буду, — відповіла я. — На диво, денікінці не настоювали на своєму, а один офіцер наказав денщикові розпалити вогонь. Поки ден-

Визвольний шлях. Кн. 12/48 (122), грудень 1957 — 1391

щик вовтузився з самоваром, розвідники вийшли з приміщення. В скорому часі вони вернулися з всякими харчами: білим хлібом, маслом, печенею, помідорами. Заставили ввесь стіл. Тим часом закипів самовар. Під галасливі оклики денщик поставив його на стіл. Почалась буйна вечеря... У одного з розвідників знайшлась горілка... Випили по чарці і взялися до закуски і чаю.

— Хазяюшка, присажівайтесь к нам... Ви тут єдінственная женщіна.

Але я одмовилась і сіла осторонь. У кімнату вступив розвідник в офіцерському мундирі.

— Гаспода, — проголосив він, — я сдєлал откритіє. В саду єсть до-вольно большая пасєка!

— Ура-а-а!

Декілька чоловік захопили тарілки й побігли з ними в сад. Через якийсь час вони повернулись із великою кількістю меду.

Настрій у всіх піднісся. Пили чай, весело сміялися... А там пішли оповідання про всякі військові пригоди. Один перед одним хвалились своєю хоробрістю, винахідливістю і спритністю. Зате якими боягузами й дурнями були їхні вороги!

Мені було дуже сумно. Я думала про те, чи довго ще буде тягтися ця оргія і чим вона може скінчитись. Повернула голову до дверей, що ведуть у залю, і що ж я побачила? На порозі стояли Сердюк і Василенко. Сердюк схрестив руки на грудях і суворо дивився на розвідників. Стояли нерухомо, ніби на урочистій сторожі... Я усміхнулась, мені стало легше. Так вони простояли, поки були у нас денікінці... А розвідники все бенкетували й розповідали про свої пригоди. Несподівано вбіг у кімнату солдат, що, мабуть, залишився при конях, і схвильовано закричав:

— Гаспада офіцери, кажется, прибліжаются бандіти со сторони сада.

Піднявся страшенний переполох. Розвідники, що недавно розповідали про свою казкову хоробрість, зірвались із своїх місць і кинулись до дверей... пролунав кінський тупіт, і настала тиша. Я щиро подякувала студентам.

Не пройшло й чверть години, як у наше приміщення почали приходити наші дами. Першими прийшли Васильківська з сестрою.

— Что оні у вас ґаварілі, что дєлалі... Ето очєнь інтересно... Какая ви щастлівая.

Майже все, що було на столі, і в першу чергу мед, дами забрали з собою.

Потім я довідалася, що денікінців налякав Скирта і декілька його товаришів. Вони зібралися в кінці саду й перегукувались, а денікінці подумали, що це наближаються повстанці.

Шукання роботи

Другого дня ще зранку вся школа знала, що Юрій Петрович вернувся з в'язниці. З викладовців прийшов привітати його лише Сапар. Зате багато приходило до нього студентів. На їх обличчях була щира радість. Вони були дуже обурені на своїх педагогів... були певні, що донесли на Горового Васильківський і Попов, і через те ненавиділи їх. За їх

Визвольний шлях. Кн. 12/48 (122), грудень 1957 — 1392

словами, коли вони сказали Попову про звільнення свого колишнього директора, той зблід і дуже захвилювався. Вони розказували, що в школі все розладналось: студенти неакуратно відвідують лекції, з Поповим і Васильківським у них часто бувають конфлікти... Вони не залишають школи тому, що певні у скорому поверненні Юрія Петровича до праці.

Все це підтримувало його дух. Але гостро виникало питання про те, як буде далі жити родина. Треба негайно шукати роботи. Перед обідом Юрій Петрович пішов до Чаленка. Той уже чекав його. Вони, не гаючись, попростували спочатку до Короленка, а потім до Герценвіца. В Короленка вони застали лиш його дочку і передали через неї щиру подяку батькові. Герценвіц прийняв їх особисто, був дуже ввічливий з ними й виявив великий такт. Жадного натяку на причину їх арешту, жадного слова "повчення" на майбутнє.

По дорозі із розмов з Чаленком Юрій Петрович довідався, що в університеті є великі зміни: замість Олександра Августиновича Левицького, на посаду ректора призначений К. [вірогідно Ковалевський Петро Іванович - Т.Б.], що був до революції викладачем й інспектором у дворянській гімназії і належав до партії "істінно-рускіх людєй". Великі зміни також у складі викладачів університету.

— Мабуть, уже нам з вами там не працювати, — сумно закінчив свої інформації Чаленко.

І все ж таки на другий день вранці Юрій Петрович пішов до університету. Він думав, що його мусять прийняти на роботу, бо, крім нього, ніхто не викладатиме в університеті педагогіку.

Недалеко від університету він зустрів свою приятельку Мірзу Авак'янц. Вона тепло привітала його з визволенням. Виявилось, що вона теж іде в університет довідатись про роботу. Пішли разом. Попростували до ректорської кімнати. В передпокої біля столика сидів якийсь чоловік. Довідавшись прізвища відвідувачів, він пішов доповісти ректорові.

— Зразу видно, що справа поставлена на серйозну ногу, — зіронізувала Мірза. Не те, що наша українська простота.

Разом з секретарем вийшов і ректор, маленький чоловічок в окулярах, що обличчям нагадував якогось хижачка.

— Ваша фамілія Горовий? — звернувся він досить грубо до Юрія Петровича.

— У меня с вами не может быть никаких разговоров. Меня вообще удивляет, как вы, только что вышедши из тюрьмы и находясь под следствием и к тому же будучи петлюровцем, решились идти в русский университет...

А вас я попрошу к себе... Мы может быть найдем с вами общий язык.

— Ні, пане, — з призирством відповіла Мірза. — Я бачу, що й у мене не може бути з вами спільної розмови. — Бувайте здорові.

Без краю обурені йшли вони головною вулицею міста.

— Російський університет, — не могла заспокоїтись Мірза. — Ми його організували, ми в ньому працювали, закликали кращих професорів із Харкова... Хто ж буде читати в цьому "російському" університеті? Що вони думають, що до них Багалій буде їздити? А хто буде вчитись у ньому університеті, коли наша молодь побувала вже в українській школі?

(Далі буде)

Визвольний шлях. Кн. 1/49 (123), січень 1958 — 55

Проф. Г. Ващенко

ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ ШКОЛИ

(Спогади, продовження – 4)

Союз "Українська Культура"

— Юрій Петрович! Ви вже на волі... Вітаю вас... дуже, дуже радий, — несподівано перервав репліки Мірзи худорлявий пан в окулярах. Це був Токаревський, економіст, відомий на Полтавщині кооператор.

— Доброго здоров'я, Наталіє Юстовно... Пробачте, що я порушив світські маніри і не привітався до вас першої... Але як же це добре, що ви, Юрію Петрович, на волі. Ми вже приготували для вас роботу... Ви тепер вільний?

— Вільний і шукаю роботи.

— Оце й добре. Тоді, може, зайдемо у правління Спілки... Воно тут близько, на Дворянській вулиці... Пробачте, Наталіє Юстовно, що забираю у вас кавалера... До речі, не кокетуйте з ним, бо він має жінку й закоханий в неї.

— Коли ви перестанете балакати дурниці? — напівсердито, напівжартівливо відповіла Мірза.

В правлінні Спілки, що містилась у невеликому, але розкішному будинку в мавританському стилі, Юрій Петрович і Токаревський застали голову спілки Шульгу і П., молодого, добре освіченого кооператора.

Після привітань і виразів радости з приводу звільнення Юрія Петровича, зразу ж приступили до справи.

Після того, як денікінці захопили владу в Україні, відомий генерал-чорносотенець Май-Маєвський видав наказ, за яким державними визнавалися лише російські школи. Всі інші позбавлялись права державного утримання і права користування державними будинками. Наказ був розрахований на те, що українські школи припиняють своє існування, при чому не буде підстав обвинувачувати уряд у якомусь насильстві.

Отже в таких умовах Спілка споживчих товариств вирішила взяти українські школи на своє утримання. З тією метою при Спілці був організований союз "Українська Культура". В ньому мала бути зосереджена вся національно-культурна робота на Полтавщині. Виконним органом союзу була управа, у склад якої мав увійти і Юрій Петрович, як керівник українського шкільництва. Він із радістю прийняв пропозицію і з піднесеним настроєм вернувся додому.

Другого дня прийшов Горовий до союзу "Українська Культура". Там він застав п. О., що був головою управи Союзу, і п. X., що керував відділом позашкільної освіти. Останнього він знав ще з учительських курсів.

Незабаром прийшли й інші члени управи Союзу: Прийма, директор української гімназії, родом з Галичини, завзятий патріот, людина, не зважа-

Визвольний шлях. Кн. 1/49 (123), січень 1958 — 56

ючи на свої 60 років, дуже енерґійна й темпераментна; Рибаків, професор університету, людина невиразної політичної орієнтації, росіянин з походження, що приєднався до українського національного руху.

На зборах управи було розглянено декілька важливих питань: про українські школи, про організацію при "Просвіті" народного університету, про керівництво організацією української молоді, про видання місячника "Українська Культура".

Вирішено було, що Горовий обійде українські школи в місті, дасть свої вказівки і доповість про стан шкіл на найближчій нараді управи.

Керівництво народним університетом доручено Приймі, при тому було поставлено завдання так побудувати його програму й викладання, щоб він міг деякою мірою замінити зруйнований денікінцями український університет. На керівника союзу української молоді вирішено було запросити молодого, дуже здібного й енергійного студента Циганенка. Редагування журналу "Українська Культура" було доручено Горовому й Рибакову.

Виконуючи завдання, Горовий обійшов усі міські школи. Більшість із них залишилась у тих самих будинках, що й перед приходом денікінців, бо вони не належали державі. На щастя, це були найкращі українські гімназії: імени Стешенка на Павленках й імени Лесі Українки на Сінній площі, українська гімназія на Шевченківській вулиці та гімназія Морозовської.

Горовий добре знав їх стан перед приходом денікінців і міг констатувати, що він ніскільки не погіршав після приходу їх. Приміщення були відремонтовані й утримувані у чистоті, учителі регулярно отримували платню, навіть більшу, ніж у російських школах, могли на корисних умовах одержувати деякі продукти у Спілці споживчих товариств, учнів було повно, навчання провадилось нормально, деякі учителі працювали з захопленням .

Скрізь було помітно вплив нових педагогічних ідей. Особливо гарне враження справляла гімназія ім. Стешенка. Вона була просякнута духом високого педагогічного естетизму в українському національному стилі.

Гірше стояла справа з сільськими школами, особливо в глухих селах далеко від залізниці. Налагодити безпосередні зв'язки з ними було трудно, бо транспорт був зруйнований, по дорогах вешталось багато бандитів у військовій і цивільній одежі. Відвідувати школи в таких місцях було небезпечно. Тому деякі з них не одержували належної допомоги і керівництва. Іноді управа Союзу одержувала від учителів цих шкіл листи зі скаргами на своє становище і з проханням допомоги. Через спілки споживчих товариств управа, як могла, допомагала школам, але для того, щоб увести шкільне життя у норму в селах, так як і в місті, потрібен був час. А взагалі всі дані вказували на те, що Спілка споживчих товариств могла утримувати українські школи в містах та селах і давати їм лад не гірше, а навіть краще, ніж денікінська влада російським школам.

Визвольний шлях. Кн. 1/49 (123), січень 1958 — 57

Відвага жінки

Робота в "Українській Культурі" цілком захопила Юрія Петровича. Він майже примирився з тим, що на якийсь час примушений був залишити школу. Раннім ранком, коли ще було темно надворі, він зі Шведської Могили йшов у місто і лише увечері вертався додому. Іноді навіть ночував у місті у п. О., з яким міцно задружив. Праця відвертала увагу від політичної боротьби. А боротьба шаліла все з більшою силою. Доходили чутки, що червоні починають тиснути денікінців, що розбито десь кінноту Шкуро... Казали навіть про те, що невеликі червоні загони з'явились на півночі Полтавщини.

Був кінець листопада. Насувалась холодна пора. Одного дня Юрій Петрович вирішив не йти в місто, а наготувати на зиму палива. Він пішов з дружиною на шкільний двір, попросив запрягти воли в гарбу, наклав на неї дров. Мартин поїхав волами дорогою, а Юрій Петрович з дружиною пішли додому стежкою.

— Юрику, — з тривогою сказала дружина, коли вони наближались до свого приміщення, — глянь, біля наших воріт стоять коні, а коло них якийсь солдат... Коли б це не денікінці по тебе... я так боюсь... Заховайся ти в саду, щоб тебе не побачили, а я піду сама... Я потім вийду до тебе.

Це було сказано так просто й переконливо, що він без вагання залишив дружину й пішов у сад, майже у самий кінець його. Сів на ослінчик і почав прислухатись. Зі шкільного подвір'я не долітали ніякі підозрілі звуки. Так прийшло якихось хвилин десять... Раптом його щось ніби стукнуло в голову... Що він зробив? Дозволив слабій жінці йти до озброєних людей, що вдерлись у його хату, а сам заховався від небезпеки. Чи не підлота це?.. Він уже так звик, що дружина все віддає для нього, що навіть не подумав про те, на яку небезпеку вона наражується... Схопившись з ослону, він швидко пішов до будинку. Уява малювала йому жахливі картини... Дружину можуть убити, познущатися з неї...

Коли він підходив до будинку, то крізь дерева побачив, що чотири вершники їдуть у напрямку Диканського шляху... Юрій Петрович побіг до будинку. В залі стояла стурбована дружина.

— Яке щастя, Юрику, що ти послухав мене і пішов у сад... Коли я підходила до будинку, то побачила, що солдат, який стояв біля коней, почав цокати замком рушниці, ніби намагаючись стріляти в мене. Але я не злякалась і пішла далі. Недалеко від ґанку я побачила економа о. Федора. Він був дуже переляканий і тремтячим голосом казав: "Про-сті-і-і-ть, я не хотів" — За що вам прощати? — "Вони спитали, хто тут живе... я сказав: дире-е-е-ктор".

Я йому нічого не сказала на це й пішла в хату. Відчинила двері в кімнату й побачила трьох бандитів... Юрику, ти знаєш, що я не ляклива, але тут я злякалась, злякалась за тебе. Відчула, що якби ти увійшов, вони б тебе зразу застрелили. Вони були п'яні, в їх очах я побачила жадобу крови.

— Хазяйка? — спитав один з них і скерував на мене револьвер.

— Хазяйка.

Визвольний шлях. Кн. 1/49 (123), січень 1958 — 58

— А где муж?

— У місті.

— Не ври... Мы все равно его найдем...

Я не знала, що мені робити, й змішалась. І тут я кинула погляд на твій стіл і побачила на ньому документ, що дали тобі із контррозвідки. Це вернуло мені рівновагу духу, і я перейшла в наступ. — "Що це таке?"

— підвищила я голос. — "Прийшли денікінці — забрали чоловіка й посадили його в тюрму, обвинувачуючи його в большевизмі... А тепер приходите ви, червоноармійці, й теж погрожуєте чоловікові, а на мене наставляєте пістоль...

— "Что ты вреш?" — перебив мені бандит. — "Ні, не брешу, — відповіла я, — дивіться", — і я показала їм довідку контррозвідки. Червоноармієть почав читати довідку. Раптом обличчя його змінилося, він розірвав на шматочки довідку... — "Товариші, гайда!" — вигукнув він, і бандити швидко залишили наш будинок... Забрали твій плащ на футрі, а один бандит, поки я прийшла, вже встиг нарядитись у твій мундир... Та все це дрібниця... Добре, що ти не пішов зі мною.

Вона радісними очима дивилась на чоловіка.

— Прости мені, Оксано, — з великою щирістю звернувся він до дружини.

Вона з великим здивуванням подивилась на чоловіка.

— За що тобі прощати?

— За те, що я іноді забуваю про тебе, моя героїне... Що я не вартий тебе, — хотілось сказати йому, але він промовчав і лише ніжно поцілував її.

Того ж дня виявилось, що побоювання Оксани мали підставу... Якийсь яківчанський чоловік розповів, що зранку чотири червоноармійці приїхали на дачу Скліфасовського (Скліфасовський — славетний хірург, працював у Московському університеті, помер до революції, його ім'ям большевики назвали одну з великих хірургічних клінік), удерлись у будинок. Там вони застали жінку покійного професора, що, хвора, лежала в ліжку, та його доньку, що була біля матері. Бандити зразу ж застрелили матір. Дочка хотіла вискочити у вікно, але її теж застрелили.

Після цього вони поїхали на Шведську Могилу.

— Чи не правду я казала? — зауважила Оксана, вислухавши переказ цього сумного оповідання.

Невдалий наступ

Була неділя. Юрій Петрович був удома. Його дві старші доньки, що вчились у місті й жили у Чаленків, не прийшли чомусь додому. Це трохи турбувало батьків. Годин у 10 ранку з боку міста почали долітати звуки кулеметної стрілянини.

— Я, мабуть, піду в місто... Боюсь, щоб там чого не сталося з дітьми, — сказав Юрій Петрович.

Коли він підходив до міста, кулеметна стрілянина посилилась. Вулиці в місті були безлюдні. Раптом загримів гарматній вибух, якраз з того боку, де жили Чаленки. Юрій Петрович прискорив ходу. Ось уже близько

й будинок Чаленків... Знову гарматній вибух, і вже зовсім близько. Чаленки, чоловік і жінка, були вдома. Сам Чаленко хвилювався, а його

Визвольний шлях. Кн. 1/49 (123), січень 1958 — 59

дві доньки разом з доньками Юрія Петровича були на веранді й, слухаючи гарматні вибухи, сміялись і танцювали.

Через якийсь час стрілянина затихла. Виявилось, що червоні зробили наступ на Полтаву. Але денікінці вислали проти них, крім Гарнізону, ще й кадетів та відбили наступ. Однак за червоними ніхто не погнався. Це свідчило про слабість денікінців і віщувало їх скорий кінець.

В початку грудня денікінці залишили Полтаву. Ходили балачки про те, що вони вивезли з собою багато в'язнів, а частину їх розстріляли.

Чекали всі большевиків, але декілька днів вони чомусь не приходили. Нарешті на вулицях міста з'явились червоноармійці, а в установах — комісари.

Почалась робота большевицьких установ. Але вона була мало помітною. Большевики ніби придивлялись і вичікували. Навіть мало було чути про роботу ЧК.

Союз "Українська Культура" працював, як і раніш. У народному університеті регулярно відбувались лекції. "Просвіта" поширювала свою книгозбірню, управа Союзу збиралась на наради.

Юрій Петрович автоматично вернувся до директорської роботи в школі, але йому не хотілось залишати праці в Союзі. Треба було випускати чергове число журналу "Українська Культура"; покинути цієї роботи він не міг.

Так пройшов якийсь місяць. Здавалось, що большевики або зовсім не знають про Союз "Українська Культура", або не цікавляться ним. Але так не було.

Одного разу прийшов до управи Союзу один з інспекторів міського відділу освіти українець Браташевський і повів розмову про співпрацю Союзу з большевицьким відділом освіти. Розмова ця закінчилася нічим.

Після цього в скорому часі були призначені збори, на які було закликано управу Союзу і місцеве вчительство. На зборах виступив Браташевський і закликав усіх робітників енергійно й чесно працювати разом із большевицькою владою, що вигнала денікінців і несе трудящим щастя й волю.

Проти нього виступив Юрій Петрович і в ущипливій формі висміяв цього українського інтелігента, що пішов на працю до большевиків.

Авдиторія в своїй масі була на боці Юрія Петровича. Було таке враження, що збори большевикам нічого не дали і що відділ освіти зовсім не мав підтримки в масах учительства.

Повернувшись до роботи в школі, Юрій Петрович усе більш і більш віддавався їй. Стикаючись з молоддю, він з головою входив у її життя, і Союз "Українська Культура" поступово відходив на задній плян.

А роботи у школі було дуже багато. За часи денікінців школа почала розкладатися. Педагоги розгубились: вони не знали, як їм працювати — чи за старими пляном і програмою, чи, може, брати дещо з того, що було перед денікінцями.

Відношення між студентами й педагогами, за вийнятком Сапаря, Огієвської, Пархоменка, Немировського, були ворожі. Особливо ненавиділи студенти Попова й Васильківського, бо думали, що саме вони донесли на

Визвольний шлях. Кн. 1/49 (123), січень 1958 — 60

Юрія Петровича. Становище останнього було дуже складне й трудне. Студенти сподівалися від нього рішучих кроків і насамперед звільнення небажаних педагогів. Але він не хотів цього робити, бо це мало б характер особистої помсти, чого він завжди уникав. Кінець-кінцем, студенти самі подали до відділу освіти заяву з вимогою звільнити Попова і Васильківського.

А тим часом шкільне життя входило у свої норми. Реґулярно відбувалися лекції, студенти ретельно відвідували їх, відновили свою роботу студентський хор, організувались вечірки. При зустрічі з Горовим Попов і Васильківський почували себе дуже ніяково, але на одверті розмови не ставали.

Крім того, Юрій Петрович помітив деякі зміни і в настроях та поведінці студентів-росіян. На цілу школу їх було четверо. Раніш вони не відокремлювалися від студентів-українців і намагалися засвоїти українську мову. Тепер вони тримались окремо і горнулись до Попова, Васильківського й Стрєльцова. Скирта якось сказав Горовому, що вони частенько ходять до відділу освіти і, можливо, інформують про те, що робиться у школі. Та Юрій Петрович не давав цьому більшого значення...

Приблизно тижнів через два після розмови зі Скиртою, коли вже заходило сонце, до Горового приїхали гості: Наталія Юстовна Мірза-Авак'янц і Браташевський. Обидвоє були в дуже веселому настрої, особливо Мірза.

— Можете мене вітати, Юрію Петровичу, — показуючи на Браташевського, звернулась вона до Горового, — це мій чоловік.

Юрій Петрович був вражений цією несподіванкою. Талановита жінка, що набула вже собі ім'я солідного вченого, пишна красуня — і мізерний безпринциповий чоловік, що до того ще має жінку й дітей десь у Гадяцькому повіті. Що між ними може бути спільного? Він навіть не намагався приховувати свого здивування, що, як видно, помітив Браташевський. Він напустив на себе начальницький тон і з великою важністю звернувся до Юрія Петровича.

— Ми приїхали відвідати вас на вашому хуторі і разом з тим я маю від відділу освіти доручення з'ясувати і полагодити непорозуміння, що виникли у вашій школі.

— Які непорозуміння? — спалахнув Горовий.

— А ви хіба не знаєте? У всякому разі ми про них знаємо, і я хотів би з приводу їх побалакати зі студентами.

Обурення обхопило Горового, але він стримав себе.

— Коли ви маєте таку місію, — сказав він, — ходім, я проведу вас у шкільний будинок.

Були скликані студенти й викладовці. Браташевський виступив з промовою. Авторитетним тоном він заявив, що до відділу освіти дійшли відомості про наявність у школі на Шведській Могилі нездорових проявів національної нетерпимости... Це суперечить засадам інтернаціоналізму, на яких має базуватись виховання молоді. Отже він закликає адміністрацію школи і студентів подумати про те, та зліквідувати всі прояви націоналізму, інакше відділ освіти примушений буде вжити відповідних заходів.

Визвольний шлях. Кн. 1/49 (123), січень 1958 — 61

Промова дуже обурила студентів. Вони доводили, що не хотять мати викладовцями Попова й Васильківського не тому, що вони росіяни, а тому, що вони підло поводили себе за денікінщини; що треба відрізняти національну нетерпимість від цілком законної пошани до рідної мови й бажання вчитись на ній. На захист Попова й Васильківського виступив один студент-росіянин. Він доводив, що в школі існує український шовінізм і антисовєтський дух. Як на доказ, він вказав на промову директора, яку він вйголосив перед студентами ще за Директорії і в якій він застерігав студентів від зарази, що йде з півночі...

Пристрасті розпалювалися, збори набирали все більш і більш бурного характеру. Знову виступив Браташевський. Він знизив тон і заявив, що большевицька влада стоїть за українізацію школи, і це трохи заспокоїло студентів. На цьому збори закінчились.

— Ну, я бачу, що настрої у ваших студентів далеко не інтернаціоналістичні, — сказав Браташевський, ідучи з Юрієм Петровичем зі школи.

— Про настрої студентів не можна судити на підставі одних зборів, а тим більше на підставі доносу, — відповів Горовий.

Коли чоловіки увійшли в хату, Оксана й Мірза весело й щиро розмовляли між собою. Помітивши похмурий настрій Горового, гості почали прощатись.

— Раджу вам усе таки полагодити справу з Васильківським і Поповим. Ви мусите признатися, що ви тут помиляєтеся, — повчальним тоном сказав Браташевський, прощаючись із Горовим. Він ніби демонстрував перед новою дружиною свій розум і високе службове становище.

Юрій Петрович нічого на це не відповів. Холодно він попрощався і з Мірзою, що була його приятелькою.

"Рятуйте свого директора"

Непорозуміння в школі розв'язалися без особливих засобів: Попов перейшов на учительську посаду в Констянтиноград, а Васильківський з родиною виїхав у Харків, студенти-росіяни, за вийнятком одного, залишили школу. Знову запанував дух єдности й дружньої праці. Кругом точилась боротьба, Чека поширювало й посилювало свою криваву роботу; люди в місті терпіли голод і холод, зціпивши зуби чекали кінця большевицької тиранії, а школа стояла серед поля, оточена деревами, жила своїм жвавим і цікавим життям. У ній плекалися мрії про прекрасне майбутнє України, про її дітей, що під керівництвом педагогів будуть виростати палкими самовідданими патріотами, повними творчих сил, міцними тілом і духом.

Цей дух школи трохи порушувала лише група опішнян. Вони часто пропускали лекції, не брали активної участи у шкільних святах і вечірках, трималися свого гурту й часто ходили до відділу освіти. Але активно вони не виступали, і тому товариші мало звертали на них уваги й ставились до них іронічно. Навіть, коли хтось із студентів сказав Юрію Петровичу, що опішняни хочуть заснувати комсомольську "ячейку", той не давав цьому значення.

Настала весна 1920 року. Почались роботи на шкільному полі і городі. Праця йшла тепер дружніше, ніж минулого року, бо багато допомагали

Визвольний шлях. Кн. 1/49 (123), січень 1958 — 62

студенти. Опішняни не брали в ній участи й називали її експлуатацією молоді.

А боротьба з большевиками посилювалась. Доходили вістки про партизанські загони в диканських лісах, на Зінківщині й Кременчужчині. Скирта одного разу сказав, що його брат зорганізував партизанський загін і успішно бореться з большевиками.

Сапар почав частенько залишати школу на день, а іноді й на два. Одного разу увечері він прийшов до Горового в дуже піднесеному настрої.

— Ну, Юрію Петровичу, — сказав він, — можете бути певні, що місяців через 2-3 цих бандитів у нас не буде. Ми їх зметемо, як полову з току.

— А чи не помилятесь ви?

— Я ніколи не помиляюсь, — не то жартуючи, не то серйозно відповів Сапар.

Для Юрія Петровича стало ясно, що Сапар бере участь у партизанській боротьбі з большевиками і, можливо, відіграє в ній якусь керівну ролю.

В початку червня, коли вже кінчалися зайняття в школі, до Юрія Петровича прийшов Скирта.

— Вам, мабуть, треба якийсь час перебути десь у глухому закутку, щоб про вас тут у Полтаві не знали, де ви.

— Чому це так?

— Я бачився сьогодні з Д. У нього є знайомі чекісти-українці. Отже він сказав мені: "Рятуйте вашого директора, — над ним нависла велика небезпека".

— Хіба це може врятувати мене, коли я на якихось два-три тижні заховаюсь десь у хуторі? Все одно знайдуть, коли їм треба буде. Та й не можу я залишити школи.

— Будьте певні, що це триватиме недовго. Тепер кінчається шкільний рік, а з початку нового все зміниться... Нащо вам ризикувати собою?

Юрій Петрович замислився.

— Знаєте що? — знову звернувся до нього Скирта, — я покличу Антона Павловича. На його пораду можна цілком покластися.

Через декілька хвилин Скирта вернувся з Сапарем. Той теж радив Юрію Петровичу зникнути на якийсь час зі Шведської Могили... Після наради вирішили, що Сапар і Скирта проведуть Юрія Петровича на хутір під Гавронцями, де керівником школи був один із колишніх учнів Горового.

Ранком, коли на Шведській Могилі ще всі спали, Юрій Петрович і його супутники через сад пішли на Гавронці. Дорога ввесь час ішла лісами й пересілками. Навмисне обминали села, щоб менше зустрічатись з людьми. В обідню пору прийшли до школи, в якій мав пересидіти якийсь час Горовий. Колишній його учень Г. дуже радо зустрів свого вчителя й пообіцяв улаштувати його так, що про нього мало хто знатиме.

Другого ранку Юрій Петрович майже не виходив з хати й читав книжки, що йому приніс Г. А далі йому стало нудно. Він почав виходити з кімнати, познайомився з учителями. Виявилось, що між ними, крім Г., є ще один його колишній учень. Далі Юрій Петрович зацікавився, як

Визвольний шлях. Кн. 1/49 (123), січень 1958 — 63

стоїть навчання, переглядав шкільні щоденники, приглядався до дітей, що приходили групами до школи, хоч зайняття в ній уже скінчилися. Діти зробили на нього дуже приємне враження: чемні, охайні й дуже привітні. Як видно, вони любили своїх учителів, а особливо Г., до якого просто таки липли. Щодня він видавав їм книжки з шкільної бібліотеки, давав їм поради, як треба читати, розпитував, як вони зрозуміли прочитане. В найближчу неділю був улаштований шкільний ранок. Діти декламували й співали. Керував дитячим хором Г.

Співи й деклямації, піднесений настрій дітей, уважні обличчя селян, що прийшли на шкільне свято до глибини душі зворушили Горового. Десь там по містах роблять свою чорну роботу большевики, плянують поневолення народу, десь шаліє Чека, а тут, на глухому хуторі, провадиться така прекрасна культурна робота. Скільки в ній чистоти й святого надхнення!.. І це зроблене за якихось два-три роки. Ще недавно в цій самій школі лунала чужа мова і нудно тяглися години навчання, що лише пригнічувало душі дітей. А тепер усе ожило, над усім витає творчий дух... Чудові картини майбутнього вимальовувались в уяві Горового. Виростають діти, що з таким захопленням учаться тепер в українських школах. Озброєні знанням і палкою любов'ю до Батьківщини, повні творчих сил, вони будують нову Україну, що після вікових страждань воскресла для щасливого життя. Замість убогих, критих соломою низеньких хаток, села вкриваються просторими хатами, оточеними садами. Замість доріг з пилюкою й грязюкою, селами й полями простяглися нові бруковані або асфальтовані шляхи, якими легко й швидко проїжджають машини або повози, запряжені добрими кіньми... По обидва боки дороги розляглися широкі лани. На них працюють здорові й веселі люди. Працюють машинами, і тому праця перестала бути тягарем, що відбирає всі сили й час людини, яка через це не має можливости піднестися думкою над клопотами щоденного життя. А в свята над селами лунають пісні, молодь гуляє на широких майданах... На обличчях людей — певність своїх сил, свідомість своєї гідности, немає й тіні минулого рабства. Скрізь панує лад, справедливість і єдність... Немає заздрости й взаємної ворожнечі, бо всі, селяни й робітництво, свідомо виконують свій почесний обов'язок перед Батьківщиною.

І коли Юрій Петрович дивився на молодих учителів, своїх колишніх учнів, йому здавалось, що їх праця не менш, а може й більш почесна, ніж праця вченого або письменника ...

Не відчуваючи ніякої небезпеки й потреби ховатися від людей, Юрій Петрович почав виходити на вулицю, придивлятися до селянського життя, а там забажав познайомитись з місцевою інтелігенцією. Разом з Г. він пішов до місцевого фельдшера. Вирісши на селі, він чітко уявляв собі типового сільського фельдшера — фахівця, інтереси якого майже не виходили за межі фаху. Він був дуже близький до селян, що зверталися до нього частіше, ніж до лікаря. Добре знав селянське життя, але в громадській роботі на селі не брав жадної участи. Тепер він побачив фельдшера-громадянина. Це був високий, міцний чоловік з енергійним, розумним обличчям. Він щиро прийняв гостей. Із розмови з ним виявилось, що він

Визвольний шлях. Кн. 1/49 (123), січень 1958 — 64

не тільки лікує селян, а й бере активну участь у роботі місцевої "Просвіти", кооперативи, цікавиться роботою школи, добре орієнтується в політичній ситуації, що існувала тоді в Україні. В його розмові відчувалася віра в перемогу над большевиками, яких він ненавидів з цілої своєї душі. Можна було думати, що він має живі зв'язки з партизанами.

Взагалі сільська інтелігенція зробила на Юрія Петровича дуже корисне враження. У той час, як міська інтелігенція була залякана большевиками і пригнічена матеріяльними злиднями, сільська інтеліґенція майже не відчувала цього. Большевицька влада не встигла ще вкоренитися на селі; в сільських ісполкомах працювали малоосвічені селяни, і між ними не мало бувших злочинців. Вони могли припуститись якихось ексцесів, але не могли діяти за певною системою, бо большевицької системи ще й не знали. Крім того, вони не були певні в своєму становищі й боялися партизан. Інтеліґенцію ненавиділи, а проте були свідомі того, що без неї не обійдуться, бо на селі потрібна школа й лікарня. Сільська інтеліґенція все це добре усвідомляла, й тому, не виявляючи різко своїх антибольшевицьких настроїв, провадила справу національного відродження.

Матеріяльних злиднів сільська інтеліґенція не відчувала, і тому, не витрачаючи багато часу на здобування харчів, мала можливість усі свої сили віддавати громадській роботі.

На хуторі Юрій Петрович прожив яких десять днів. Усе було спокійно. Йому здавалося, що він даремно ховається, коли немає ніякої небезпеки, і він вернувся додому.

Даремні надії

Поява Юрія Петровича була несподіванкою для Скирти й Сапаря. Вони прийшли до нього й доводили, що йому треба негайно зникнути. За їх словами, дні большевиків уже пораховані: проти них бореться українське регулярне військо, а разом з тим на них тиснуть партизани; на Московщині голод... большевики не витримають. У таких умовах Юрію Петровичу залишатись на Шведській Могилі дуже небезпечно: большевики добре знають про його націоналістичні настрої, і коли їх будуть тиснути, вони можуть помститись на ньому.

— Послухай доброї поради, — втрутилась у розмову дружина Юрія Петровича, — Антін Павлович, як ти знаєш, не із лякливих. Коли він радить залишити на деякий час Шведську Могилу, то має рацію... А як би навіть усе було гаразд, то що ти втрачаєш?.. Та й навіщо без потреби ризикувати життям?.. Завтра о. Степан їде до родичів у Мачухи. Поїдь з ним, а там якось доберешся і до Стовбиної Долини, погостюєш у Прісі й Афанасія Петровича. Вони будуть тобі дуже раді. Та й зміна оточення буде для тебе корисна. Ти ж багато працював цього року й хвилювань переніс не мало...

(Далі буде)

Визвольний шлях. Кн. 2/50 (124), лютий 1958 — 193

Проф. Г. Ващенко

ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ ШКОЛИ

(Спогади, продовження – 5)

На другий день Юрій Петрович разом з о. Степаном Морозом, що перед приходом большевиків викладав релігію з семінарії, а тепер залишився парохом церкви на Шведській Могилі, поїхав у Мачухи, а звідти дістався до родичів у Стовбину Долину. Це невелике село, оточене багатими хуторами. Тут був інший настрій, ніж на хуторі біля Гавронців. З інтелігенції був тут священик Атанасій Костенко, чоловік Оксаниної сестри і учитель. Якоїсь культурної національної роботи тут не було помітно. Але не відчувалась і большевицька влада. В сільраді працювало большевицьке "начальство", однак воно ще само непевними очима дивилось на завтрішній день, і тому з своїх діях не виявляло великої рішучости, тим більше, що більшість населення були "куркулі".

А проте, з місяць тому в селі трапилась жахлива подія, як вияв большевицького садизму. Несподівано в село приїхала большевицька банда. Чи то була частина "червоної армії", що маршувала через село, чи група грабіжників, — так і зосталось нез'ясованим. Отже ця банда розташувалась на дворищі багатого козака, що межувало з сільською радою. Козак був уже старою людиною. Його сини пішли в українську армію. Дома залишились тільки він та стара бабуся, його жінка. Увечері сусіди чули страшний зойк, що, перемішуючись з диким реготом, долітав з хати. Цілу ніч чути було п'яний галас і співи. Ранком банда залишила подвір'я козака. Коли сусіди увійшли з хату, вони побачили жахливу картину. Все в хаті було порозкидане, скрині розчинені, на столі й підлозі валялися пляшки й об'їдки. Перед столом лежали дві довгі дошки, а під ними з одного боку — дід, а з другого — баба. Обидвоє були мертві, руки діда вп'ялися в долівку. Як видно, він намагався звільнитися від тягару бандитів, що сиділи на ньому.

Та на цьому звірства большевиків не скінчились. Бандити від козака попростували до сільського дяка, син якого теж був з українській армії.

— Пайдьом, старік, с намі, — сказав один з них дякові.

Жінка й дві дочки його почали прохати большевиків, щоб вони не брали старого.

— Чего ви плачете? — заспокоював їх один з бандитів, — он только дорогу нам покажет... через час будет дома.

Того ж дня селяни сказали дячисі, що бачили тіло мертвого дяка коло ліска, кілометрів п'ять за селом.

Дячиха дуже тяжко переносила нещастя. Вона все згадувала про білявого червоноармійця, що так підступно обдурив її.

— Такі у нього були ласкаві очі, так лагідно умовляв мене, що я й повірила йому, а потім отаке зробили...

Визвольний шлях. Кн. 2/50 (124), лютий 1958 — 194

Та все це пронеслось над селом, неначе буря. Село знову зажило попереднім життям, спокійним і розміреним. Удень люди працювали на родючих нивах, увечері над селом лунали співи... Зійшовшись докупи, селяни розмовляли про те, що большевики скоро підуть з України, бо їх тиснуть і поляки, і українська армія. Спокій панував і в родині священика. У нього були чотири сини й дві доньки. Старшій дочці було 18 років, а старшому синові 16. До них майже щодня приходили товариші. В кімнатах і в саду лунав молодий сміх, жарти, співи.

В умовах такого спокійного й лагідного життя Юрій Петрович прожив цілий місяць. Він все чекав, що ось-ось надійде звістка про те, що большевики розбиті, що в Україні запанує своя влада. Але таких вісток не було. Навпаки, надходили вістки про відступ української армії, про розбиття партизанських загонів... Треба було на щось рішатись, не вік же тут сидіти в цьому глухому селі, коли на Шведській Могилі залишилась школа й родина...

Юрій Петрович вирішив на якийсь час поїхати у Селещину, де жила небога Оксани зі своїм чоловіком-учителем. Селещина — велике село біля Полтави, розташоване коло залізниці. Там легше довідатися про всі політичні новини. Те, що розказали йому в Селещині, дуже його засмутило. Повстанці в багатьох місцях були розбиті, большевики зміцнились, надій на поразку їх майже не було. Большевицький актив на селі почав діяти з більшою певністю. Оганізувались "комнезами", заможніх селян "розкуркулювали", декількох чоловіків заарештували.

Нічого не поробиш, — треба вертатись на Шведську Могилу.

Замість школи — концтабір!

Повний сумнівів підходив Юрій Петрович до Шведської Могили. Ось і червоний будинок з верандою, в якому жив він із своєю родиною... Увійшов у передпокій.

— Кто там? — почув він грубий голос з бічної кімнати.

Вийшов присадкуватий чоловік із сірим обличчям, на якому була тупа жорстокість.

— Каво вам здесь нужно?

— Тут жила моя родина. Де вона тепер?

— Нікакой тут вашей радіни нєт. Тут жіву я.

Приголомшений вийшов з будинку Юрій Петрович. Де ж його родина? Може, ще живе в своєму приміщенні о. Степан... Пішов на цвинтар до будинку священика. Звідти вибігли його дві менші доньки, а за ними собачка, що її звали діти Петцольд.

— А ми вже тут живем... Нас звідти виселили, — ніби з радістю казали вони, обнімаючи батька.

В будинку його зустріли дружина й старша донька. Вийшов і о. Степан.

— Що сталося, що вас виселили з приміщення? — запитав Юрій Петрович.

— Школу перетворили у в'язницю чи табір для політичних в'язнів, — відповів о. Степан.

— І давно це сталося? — Тижнів два тому.

Визвольний шлях. Кн. 2/50 (124), лютий 1958 — 195

— А чому виселили мою родину?

— Там примістилась адміністрація табору. Комендант живе у шкільному будинку, а у вашій квартирі оселився завгосп. Мені казали, що це колишній каторжанин, що був засланий у Сибір за вбивство. Особа дуже неприємна.

— Бачив його... А чи можна було не допустити до такої ганьби, що школу перетворили на тюрму? Чи ходили в цій справі до відділу освіти?

— Ходили, та нічого з цього не вийшло. Поперше, відділ освіти безсильний перед Чека, а подруге, відділ освіти не дуже добре ставився до нашої школи і не став би її боронити...

— А де ж оселились педагоги?

— Стрєльцов і Немировський у будинках на цвинтарі, останні — в богадільні.

Надвечір прийшов Сапар. Настрій його підупав, але ще далеко було до зневіри.

— Ну, що ж? Непощастило тепер вигнати цих бандитів, — будемо чекати ще, але боротьба не припиняється.

— А чи не даремно я тікав із Шведської Могили?

— Може й даремно.

— Трудно сказати, — додав о. Степан, — чи даремно, чи не даремно. Я з певного джерела знаю, що вам, Юрію Петровичу, дійсно загрожував арешт, але із того ж джерела я довідався, що в партійних колах ви маєте дуже сильного захисника.

— Хто ж це міг бути такий? Я такого не знаю. — Але так мені сказали.

На другий день Юрій Петрович пішов до коменданта табору з'ясувати справу зі шкільним майном: меблями, навчальним приладдям, книгозбірнею. Все це залишилося в шкільних будинках.

Комендант табору своєю зовнішністю нагадував молодого купця з-над Волги. Високий на зріст, з широкими плечима й високими грудьми, русявий, із свіжим обличчям, — він справляв враження "широкої натури". Одягнений був чисто, в його поведінці не було нічого брутального. Якось дивно було бачити його в ролі коменданта совєтської тюрми.

Він прийняв Юрія Петровича досить привітно, хоч в очах і голосі його відчувалась легка іронія. Говорив по-російськи.

— Ви працюєте у відділі соціяльного виховання, — казав він. — Хіба так треба працювати? Ось у нас дійсно соціяльне виховання. Хочете пройтись по нашому заведенню?.. До речі, подивитеся і на бібліотеку і на кабінети... Можливо, що ми все це використаємо.

Дійсно, в приміщеннях було чисто, бібліотека була в порядку, приладдя в кабінетах були цілі. В таборі Юрій Петрович побачив багато українських інтелігентів, а між ними доцента української історії Івана Ліщину-Мартиненка. Юрій Петрович привітався з ним, але довго розмовляти комендант не дозволив. Із слів коменданта Юрій Петрович зробив висновок, що той дивиться на кабінети й бібліотеку, як на власність Чека, а на школу, як на установу, що покінчила своє існування. З цим помиритись Горовий не хотів. Треба домагатися повернення шкільного майна. Але де його дівати?

Визвольний шлях. Кн. 2/50 (124), лютий 1958 — 196

Розгром "Союзу Українська Культура"

Підходячи до "Союзу Українська Культура", Юрій Петрович не сподівався, щоб "Союз" сцілів. Він не помилився: в будинку була якась советська установа... Невже ж вони зруйнували й "Просвіту" з її прекрасною бібліотекою, що з такою любов'ю зібрав пан Г.?

Сумний він ішов на Стрітенську вулицю, де містилася "Просвіта". Нерішуче відчинив двері, пройшов порожню кімнату, вступив до книгозбірні і... побачив Г-а. Той мав дуже стурбоване і навіть перелякане обличчя. Виявилось, що большевики вже двічі навідувалися до "Просвіти" й розпитували про те, що це за установа. Г. чекав обшуку й тому більшу частину книжок переніс на горище.

З сумними думками вернувся додому Юрій Петрович... Через тиждень Г-на арештували, всі книжки, навіть ті, що були заховані на горищі, — забрали.

Арешт і розстріл Сапаря

Поки Юрій Петрович був на селі, збіжжя на шкільному полі було скошене, пов'язане в снопи і покладене в копи. Тепер вирішили скласти його на цвинтарі, дальше від церкви. Робота йшла жваво, педагоги на цей раз працювали дружно, особливу енергію виявляв Сапар. Надвечір два стіжки стояли на цвинтарі. Задоволений і стомлений Юрій Петрович ліг у ліжко та скоро заснув. Уночі його розбудила дружина.

— Наш будинок оточений, — з тривогою казала зона. Я почула через відчинене вікно розмову, виглянула, а на мене солдат з багнетом — "куда ти?"

Юрій Петрович підійшов до вікна й побачив постать із рушницею в руці... Годин дві пройшло в напруженому чеканні. Нарешті почувся грюкіт у двері. В кімнату увійшли невеликого росту жидок, завгосп табору й два червоноармійці.

— Здєсь жівьот директор школи Антон Павловіч Сапарь? — звернувся до Юрія Петровича жидок.

— Директор школи я, але моє прізвище Горовий, — відповів Юрій Петрович.

— Что ж ето такоє? — звернувся жидок до завгоспа, — ми імєєм документи на Сапаря.

— А, я теперь знаю, — відповів той. — Сапарь жівьот не здєсь. Я поведу вас к нему.

— Ви оставайтесь здєсь, смотрітє, чтоби оні не виходілі, нічево не пряталі, а ми пойдем в другоє мєсто, — наказав жидок червоноармійцям.

Значить, треба було чекати ще обшуку. Годин через три, коли вже піднялося сонце, Юрій Петрович через вікно побачив, як оточені червоноармійцями через цвинтар ішли Сапар, С. і Г.

Через якусь хвилину в кімнату увійшли жидок і завгосп. Почався обшук. Перерили все у письмовому столі, в комодах, перечитували листи й рукописи. Особливо ретельно обшукував завгосп.

Юрій Петрович бачив, як чекісти відклали собі лист від знайомої вчительки французької мови, в якому вона вітала його зі звільненням від

Визвольний шлях. Кн. 2/50 (124), лютий 1958 — 197

большевиків; як відклали велику роботу про організацію української молоді при союзі "Українська Культура".

"Кінець!" — подумав він.

— Ну, собірайтссь, пойдетє с намі, — сказав жидок.

— Оксано, — звернувся Юрій Петрович до дружини, — підеш у моїй справі до Д., З. і до товариша Віктора.

— К какому товаришу Віктору, к Н. ..? (назвав він прізвище).

— Так, — відповів Юрій Петрович.

— А аткуда ви ево знаєте?

— Ми за денікінців разом із ним сиділи в одній камері.

— Тогда знаєте что? Я вас пока не возьму... Дайте мнє подписку, что ви не будете виєзжать із Шведской Могіли...

Якийсь час Юрій Петрович відчував себе приголомшеним... Якась брутальна сила увірвалась до нього в хату, напоганила, образила його людську гідність. Безнадійність обхоплювала душу. Але він згадав Сапаря, С. і Г., — і до нього знову повернулась енергія. Треба щось робити, бо інакше люди загинуть. Особливо він боявся за Сапаря, бо той дійсно брав участь у повстанні.

Швидко в голові Юрія Петровича виник плян порятунку арештованих. Головою міського виконкому був тоді Порайко, з походження галичанин. Юрій Петрович був певен, що він захистить українців, і поспішив до нього.

Повний різних думок крокував він дорогою на Полтаву. Назустріч йому їхала коляска, а в ній сидів комендант табору. Коли він побачив Юрія Петровича, на його обличчі з'явився вираз великого здивування. Минаючи Юрія Петровича, він навіть повернув голову йому услід.

— Не сподівався побачити, — подумав Горовий.

Через якихось півтори години він був уже в міському виконкомі та стукав у кабінет голови його, Порайка.

Коли він увійшов у кабінет, Порайко підвівся. Це була висока, струнка людина, з правильними рисами обличчя і чемними манірами. Поруч з ним, біля столу, стояв рижий жидок, мабуть його секретар. Привітавшись з Юрієм Петровичем і запропонувавши йому сісти, Порайко запитав :

— В якій справі ви прийшли, товаришу професоре?

— Я прийшов у справі своїх товаришів по школі. Сьогодні у нас, на Шведській Могилі, був обшук і заарештовано трьох зовсім невинних людей...

— А, ето Шведская Моґіла, — наче вжалений викрикнув жидок. — Да, там цєлоє контрреволюціонноє гнєздо... Только троіх арестовалі?.. Нужно било всєх арестовать.

Він з ненавистю поглянув на Юрія Петровича.

Порайко зостався спокійним і, чемно вислухавши Горового, спитав:

— Чого ж ви хочете?

— Я хочу, щоб звільнили цих добрих і чесних педагогів, що їх без жадної провини арештували.

— Чека нікого без вини не арештує, а тим більше, нікого без вини не карає. Коли ваші товариші дійсно невинні, Чека розгляне їх справу й

Визвольний шлях. Кн. 2/50 (124), лютий 1958 — 198

звільнить від арешту. А коли вони винні, то мають понести заслужену кару... Ми не можемо терпіти контрреволюціонерів, бо від них терпить увесь нарід.

Юрій Петрович пробував ще переконувати Порайка, хотів учепитись за його національну струну, але побачив, що це даремно, тим більше, що тут був жид, який палав ненавистю до українців. Та й сам Порайко тоном своєї розмови дав відчути, що всякі клопотання зайві. Було видно, що нічого українського в нього не залишилось; що це людина, яка на большевизмі хоче зробити собі велику кар'єру. (Порайко дійсно зробив кар'єру. З Полтави він був перенесений до Харкова на посаду державного прокурора. Але доля його така сама, як і багатьох українських інтелігентів, що пішли на службу до большевиків: його зліквідували, року не пам'ятаю).

Сумний вернувся Юрій Петрович додому. Він навіть не пішов до дружини Сапаря, щоб розказати їй про наслідки своїх клопотань: не хотілось ще збільшувати горе нещасної жінки.

Днів через два вона з маленькою дочкою Наталею переїхала у Полтаву до своєї матері. Юрій Петрович пробував ще клопотатись про Сапаря у відділі освіти, але там і слухати нічого не хотіли. Було таке враження, що там, навіть боялись розмовляти про це: події на Шведській Могилі були ніби темною плямою для відділу освіти.

Тижнів через два Горовий відвідав дружину Сапаря. Вона була тяжко хвора: у неї відняло ноги, лежала в ліжку. Горе зламало її. Але ні протестів, ні жалів на долю ...

— Від Антона Павловича лист був... як хочете, прочитайте його.

Повна безнадійність чулась у її голосі.

Лист Сапаря вразив Юрія Петровича. Ця мужня людина писала в невластивому їй тоні. Вона жалілась на те, що її несправедливо арештували, що вона ніколи не брала участи в боротьбі проти революції, і просила, щоб Серафима Павлівна пішла до знайомих із проханням поклопотатись про нього. Для Юрія Петровича стало ясним, що Сапаря жорстоко катували, він усвідомив, шо його чекає смерть і післав листа до дружини, чекаючи, що його будуть читати чекісти, і це буде якимось доказом його невинности.

Приблизно через місяць після цього Юрій Петрович довідався, що Сапаря розстріляли. А там через якийсь час померла його дружина, Серафима Павлівна Нельгівська, залишивши сиротою маленьку доньку Наталію.

Вічна пам'ять у наступних поколіннях палкому українському патріотові і його вірній дружині.

Остаточний розгром школи

Арешт трьох педагогів не задовільнив начальства концтабору. Воно не тільки ненавиділо "шведів" з політичних і національних причин, вбачаючи в них контрреволюціонерів і українських націоналістів, а навіть боялося їх. Жорстокі люди часто бувають боягузами. Таким боягузом особливо був завгосп концтабору, колишній вбивця і теперішній кат. Крім квартири на Шведській Могилі, він мав ще квартиру й у місті. Го-

Визвольний шлях. Кн. 2/50 (124), лютий 1958 — 199

сподиня останньої розказувала, що завгосп часто серед ночі приїздив до неї зі своєю дружиною, вкрай переляканий тим, що сторожа побачила в саду "бандитів-петлюрівців", які ніби збирались напасти на табір. Він певен того, що "бандити" мають зв'язок з педагогами і студентами учительської школи, що останні подають "бандитам" сигнали. Розповіді свої він звичайно закінчував лютими погрозами рознести "проклятоє петлюровское гнездо". Ці погрози було реалізовано.

В перших днях вересня на квартиру Юрія Петровича прийшло чоловік десять в'язнів з завгоспом на чолі.

— Виносьте своє барахло з помешкання: тут буде жити медичний персонал.

— А куди ж я дінусь з родиною? — запитав Юрій Петрович.

— Не моя справа... Можете приміститись в інвалідському домі.

Хвилин через тридцять-сорок все майно Юрія Петровича лежало вже на цвинтарі перед будинком. Він побіг до своїх товаришів по школі. Спільними силами перенесли майно в інвалідський дім, у єдину ще вільну кімнату.

Залишатись на Шведській Могилі було небезпечно. Тому всі педагоги-українці, як Пошивайло, Огієвська, Пархоменко та інші поспішили перебратись у місто. Залишились тільки Стрєльцов і Немировський, що жили за цвинтарем.

Так по-хуліганському була зруйнована школа на Шведській Могилі, що з таким ентузіязмом розгорнула була свою роботу.

Українська впертість

Днів два Юрій Петрович ходив як сновида... Всі його мрії розвіялись, робота його та його товаришів ущент зруйнована .. . Троє його співробітників-українців заарештовано, а останні самі покинули школу. Тепер, хоч би й повернули будинки, трудно буде наладнати роботу. Спав він дуже погано: все стояли перед очима картини дикого большевицького погрому.

Однієї ночі, коли він думав про все це, у його душі наростало й наростало обурення.

— Бандити прокляті... вони будуть святкувати свою перемогу? Треба боротись. Справа його не мусить загинути. Завтра ж треба йти до відділу освіти й вимагати, щоб школу перевели в якесь інше місце.

Другого дня ранком він пішов у Полтаву. Дорогою поглянув на шкільні будинки, на тополі, що струнким рядом оточили шкільну садибу... Все це, що колись так вабило його, здавалось йому тепер чужим і навіть огидним. Все це обпаскудили большевики. Кожний будинок, кожне дерево викликає у пам'яті тяжкі спогади, знущання над усім, що є святе у людини... Далі, далі звідси... Переїхати зі школою в якесь далеке село, куди мало зазирають ці хами, руїнники всього людського...

Спочатку він пішов до керівника підвідділу професійної освіти, але не застав його і вирішив звернутись до "товаришки" Чабан, керівниці підвідділу соціяльного виховання. Вона дійсно нагадувала чабана. Чоловіча шапка на голові, надіта якось "набакир", як надівають звичайно шибайголови, чоботи, парубоцька чумарка. А особливо вражали її по-

Визвольний шлях. Кн. 2/50 (124), лютий 1958 — 200

водження і манера розмовляти. Це наче була не жінка, а степовий пастух, що все своє життя мав діло з худобою і звик гукати на неї.

— Товаришу, — грубо й різко сказала вона, вислухавши Горового, — що ж ви хочете очі замилювати? Ви думаєте, мені не відомо, що ви дали підписку не виїздити з Полтави, поки Чека не розгляне вашої справи? Та, крім цього, хіба можна вашу школу переводити на село? Це ж значило б поширювати контрреволюцію, бо всі ви там однакові...

Але хоч як грубо говорила, Горовий відчув у її голосі людяні нотки, а в очах час від часу ловив вираз людських почувань. Йому здалося, що ця жінка грає ролю большевика-чабана. (Справжнє прізвище Чабан, здається, Триліська. Походила вона із священичої родини, була заміжня за комуніста Олексієнка, що потім посідав відповідальну посаду в Дніпропетрівському. Сама Чабан згодом працювала в Інституті Народної Освіти, скинула з себе чабанську одежу, набула пристойної зовнішньости й виявляла себе, як культурна, навіть скромна людина. Чоловік її потім був арештований. Її саму позбавили посади. Останній раз автор зустрічав її, здається, у 1934 р. Вона була дуже пригноблена і справляла враження дуже нещасної. Що сталося з нею далі, автор не знає).

Розмова дедалі губила свій гострий характер, ставала більш спокійною та речевою. Юрій Петрович вийшов від товаришки Чабан з надією на те, що його клопоти матимуть успіх.

Ходив він до неї декілька разів. Приблизно через тиждень вона зустріла його такою заявою, сказаною підкреслено грубим тоном:

— Відділ освіти розглянув ваше клопотання і вирішив перенести вашу школу в Білики. Тільки запам'ятайте собі, щоб там жадної контрреволюції не розводили, інакше буде погано... Ви туди не поїдете, а будете працювати при відділі освіти. Нам треба буде організувати курси для вчителів. Ви будете читати педагогіку. А крім того, вам ще знайдеться якась робота при відділі освіти...

Складні й мішані почуття та думки хвилювали Юрія Петровича, коли він вертався додому. Він був радий за школу. Може й краще, що вона переходить у село. Подаль від ненависного большевицького ока, а крім того селянське оточення. Це буде школа, що готуватиме вчителів для села. Не пориваючи зв'язків з рідним ґрунтом, із народними традиціями й звичаями, вони опанують науку й понесуть її селянським дітям. У голові Горового зародилися мрії про майбутню школу. Спілкування з селянами... лекції для селян... літературні вечірки й вистави. Студенти під керівництвом викладовців вивчають природу, селянський побут, історію села, входять у його життя... і раптом виринає розпачлива думка: а він же при чому? Він же не поїде туди; його не пустять... він буде тут нудитися у цьому остогидлому місті, на большевицькій підневільній роботі. Його охоплює почуття обурення проти насильства. Треба протестувати, але перед ким? Поступово обурення спадає, а натомість з'являється задоволення з того, що школа все ж таки існуватиме, і напевно в кращих матеріяльних умовах, ніж на Шведській Могилі.

На Шведську Могилу почали з'їжджатися учні. Першим приїхав Володимир Грінченко, великий ентузіяст, найближчий товариш і прихильник Скирти.

Визвольний шлях. Кн. 2/50 (124), лютий 1958 — 201

— Насилу вас знайшов, — звернувся він після привітання до Юрія Петровича. — Ми чекали, чекали повідомлень про початок зайнять, а їх все нема. Правда, до нас доходили чутки про те, що школа перетворена на концтабір, але ми думали, що це все тимчасове... Нарешті вирішили, щоб я пішов до вас і з'ясував справу. Що це таке, Юрію Петровичу? Шкільна садиба обведена дротом... скрізь червоноармійці... Невже в нас не буде школи?

Юрій Петрович розказав, як стоїть справа, а вкінці добавив: — Мене туди не пускають, педагоги-українці залишили Шведську Могилу і напевне ніхто з них не поїде в Білики. Про Стрєльцова й Немировського не може бути й мови: вони занадто бояться всякого ризика. Отже, хоч відділ освіти й погодився перенести школу в Білики, але до дійсного переводу дуже далеко. Треба наново організувати школу: добрати педагогів, організувати студентів, підшукати й обладнати приміщення для школи й квартири для вчителів. Ніхто з педагогів за це не візьметься. Все це мають зробити самі студенти. Отже, поїдьте зараз у Білики й домовтесь із місцевою владою про приміщення, — там уже знають про рішення відділу освіти. Потім із кимсь з товаришів підшукайте педагогів, кожен раз радячись зі мною. Насамперед сходіть до Бузинного: він колись сказав мені, що охоче поїхав би працювати в село, бо в місті дуже скрутно з харчами. А там треба буде перевезти шкільне майно, корів, волів... За коровами тепер доглядає родина Стрєльцова, а воли віддані відділові освіти. Там запевняють, що нам їх повернуть.

Днів через десять, ранком, хтось постукав до Горових. Юрій Петрович відчинив двері й побачив перед собою чоловік 23 студентів на чолі з Грінченком.

— Юрію Петровичу, — ніби відрапортував той. — Ми приїхали забрати шкільне майно. Приміщення вже готове.

Юрій Петрович відпер кімнату, куди були знесені книжки й приладдя з кабінетів. Молодь зразу почала все це переносити до маленької зупинки, шо була за якихось триста метрів від будинку, в якому містилось шкільне майно. Такої жвавої роботи Юрію Петровичу не доводилось ще бачити. Хоч від будинку до зупинки було недалеко, але дорога до неї була дуже трудна. Колія лежала у глибокім кориті, до зупинки треба було спускатись по крутих і довгих сходах. Студенти не ходили, а бігали, як мурашки. Вони зносили до залізниці книжки й приладдя та розкладали їх біля залізничної колії. Скоро все шкільне майно було знесене. Ще раніш студенти попередили Юрія Петровича, що вони заберуть із собою його родину. Він та його дружина на це погодились, але старша донька Горових була хвора й тому вирішили, що студенти заберуть її до Білик тоді, коли вона одужає. Поки студенти зносили майно, дружина Горового та його дві доньки приготувались у дорогу.

— Ну, хлопці, ходім скоріше до зупинки, скоро підійде поїзд, — заявив Грінченко.

Всі пішли до колії, пішов і Юрій Петрович. Чекати довелось недовго. Із станції Полтава-Київська надійшов поїзд і зупинився коло зупинки. Зупинка, звичайно, тривала хвилину. З надзвичайною швидкістю і спритом повкидали студенти речі у вагони й самі вскочили в них. Поїзд стояв

Визвольний шлях. Кн. 2/50 (124), лютий 1958 — 202

більше хвилини, бо студенти, мабуть, домовились із машиністом, але працювали вони просто блискавично.

Повільно повернувся Юрій Петрович у свою сумну й непривітну кімнату. На ліжку лежала хвора донька. Вона жалілась, що їй дуже болить голова. Юрій Петрович поклав їй руку на голову й відчув, що в неї дуже висока температура.

Після обіду Юрій Петрович відчув, що і його ламає, починає боліти голова. Він ліг на ліжко... відчував, що температура в нього все підвищується... Увечорі він настільки ослаб, що вже з трудом міг підвестися з ліжка.

— Це не грипа, — подумав він, — грипа не така. Мабуть тиф. Пошесть ще ходить по селах.

Уночі йому було дуже тяжко. Мучилась і донька. Пересилюючи себе, він подавав їй води, коли вона прохала пити.

Уранці температура в нього помітно знизилась, але відчував дуже велике ослаблення.

Хтось рішуче постукав у двері.

— Хто там? Увійдіть! — гукнув Юрій Петрович.

В кімнату вступило двоє чоловіків: один низенький, чорнявий, з обличчям кавказького типу, а до того ще й кривий, другий вищий, як видно, москаль. Не чекаючи запрошення господаря, вони сіли на стільці.

— Ви бивший завєдующій школи, гражданін Горовий? — грубо звернувся чорнявий до Юрія Петровича.

— Я, а що таке?

— А вот что такоє. Мне сообщілі, что без моєго разрєшенія ви організовалі вивоз із етого помєщенія імущества, прінадлєжащего концентраціонному лагерю... Ето преступлєніє, за котороє ви будете отвєчать перед совєтскім судом.

— Майно, про яке ви кажете. — рішуче відповів йому Горовий, — належить школі. Я, як завідуючий школою, є господар його і можу розпоряджатись ним. не питаючись тих, хто до школи не має жадного відношення.

— Ви хазяін? — з іронією запитав кавказець. — Какой ви хазяін? Хазяїн здєсь я, комендант лагєря. Я здєсь всєм распоряжаюсь.

— Ви можете розпоряджатись там у себе, в лагері. А тут розпоряджаюсь я.

— Я покажу, какой ви хазяїн...

— Дайте мені спокій... у мене тиф.

— Тиф?

Комендант табору та його заступник раптом зірвались із стільців та вибігли з кімнати.

На яку хворобу хворіли Юрій Петрович та його донька, так і зосталось нез'ясованим. Скоріше всього це був поворотний тиф, бо температура підвищувалась і падала періодами. На щастя, ці періоди в нього й доньки не співпадали: коли в доньки температура підвищувалась, то в Юрія Петровича спадала, і навпаки. Це давало їм можливість взаємно допомагати одне одному. Але за ними обидвома доглядала стара молда-

Визвольний шлях. Кн. 2/50 (124), лютий 1958 — 203

ванка, що років два тому варила їжу педагогам. Вона давненько вже оселилась у будинку інвалідів і тепер жила в кімнаті по сусідству з Горовими. Молдаванка час від часу варила їжу хворим, при чому іноді давала свої продукти. Ніхто більше не навідувався до Горових. Юрій Петрович посилав молдаванку до таборової лічниці, але там її висміяли і відправили ні з чим.

Хвороба пройшла сама собою... Знову приїхали студенти й забрали з собою доньку Юрія Петровича до Білик. Він залишився тепер сам. Тим часом розпочалися лекції в університеті. Юрій Петрович читав там психологію. Видужавши, він пішов в університет. Із великим задоволенням на першій своїй лекції він побачив Скирту. Після лекції той підійшов до Юрія Петровича й попросив у нього вибачення, що не відвідав його на Шведській Могилі.

— Ви мабуть догадуєтеся, чому я не приходив до вас?.. Після арешту Антона Павловича мені там показуватися стало небезпечним. Та й на вас це накинуло б тінь. Їм напевно дещо відомо про мого брата...

Юрій Петрович зрозумів Скирту: в нього був брат, що керував загоном повстанців на Кременчужчині, і це могло бути відоме чекістам.

Крім Скирти, Юрій Петрович пізнав серед студентів двох дівчат-красунь; одна з них була чорнява з матовим обличчям, кучерявим волоссям і чорними очима; друга — рижувата бльондинка з рожевим квітучим обличчям. Ще в 1918 році його закликано було прочитати лекцію з педагогіки в гімназії Морозовської. Там він звернув увагу на цих двох дівчат. Вони сиділи на першій парті й уважно слухали. Його вразив контраст між дівчатами і своєрідна краса кожної з них.

Через деякий час він знову побачив їх, але в зовсім несподіваних обставинах.

На Шведську Могилу прибуло двоє чекістів і заявили, що вони хочуть зробити обшук у кімнаті, де жив Сабадаш, арештований разом із Сапарем. У цій кімнаті залишились речі Сабадаша, туди ж поставив дещо із своїх речей і Юрій Петрович. Чекісти розкрили не тільки Сабадашеві валізки, а й валізки Юрія Петровича й забрали деякі його речі. Юрій Петрович пішов тоді до канцелярії Чека, що містилась на Жовтневій вулиці в Полтаві, недалеко від Собору. Коли він увійшов у канцелярію, то буквально отетеретів від несподіванки. За одним із столів сиділи обидві студентки-красуні, а коло них припадав високий, стрункий, добре вбраний чекіст у військовій формі.

Через якийсь час він довідався від одного студента, що Скирта арештований. Студент при цьому додав, що на Скирту зробили донос чорнява й білява красуні. (В початку 1944 р. автор зустрічав біляву у Львові. Вона вже не була красунею. Пізнавши автора, дуже сердечно розмовляла з ним і скаржилась на великі кривди, що їй заподіяли большевики. Прізвища її автор не пам'ятає).

Пройшов деякий час і той студент розказав про геройську смерть Скирти. Його вели на допит декілька червоноармійців. По дорозі Скирта вихопив рушницю з рук одного червоноармійця і вдарив його так, що той упав. Сталося замішання. Скирта кинувся втікати. Він перескочив через паркан, але, на нещастя, опинився у дворі, де було під той час ба-

Визвольний шлях. Кн. 2/50 (124), лютий 1958 — 204

гато червоноармійців. Вони побігли за ним і почали стріляти. Поранений Скирта впав. До нього підбігли червоноармійці й били його рушницями й копали ногами, аж до смерти...

Сльози навертаються на очі при цих спогадах і хочеться кричати про справедливий суд.

І скільки загинуло таких героїв від руки осатанілого хама.

Багато посад і ніякої роботи

Після переходу школи до Білик, Юрій Петрович довго не заходив до відділу освіти, але його викликали сюди. Чабан зустріла його привітно, хоч і намагалась надати цій привітності грубі "пролетарські" форми. Вона заявила йому, що вже почалась робота на вчительських курсах і що він має розпочати читання лекцій з педагогіки.

На лекції Юрія Петровича дуже часто приходила і Чабан. Були всі підстави думати, що це не була большевицька контроля, а просто цікавість до викладів і бажання дечого навчитись, щоб краще розумітись на справах освіти.

Під час перерв між лекціями Юрій Петрович часто говорив із нею, і все більше переконувався в тому, що Чабан зовсім не зла й не дурна жінка, що вона тільки вдає з себе безоглядну й грубу пролетарку.

Одного разу він звернувся до неї з запитанням:

— Чи не відпустив би мене відділ освіти після закінчення лекцій на курсах до Білик? Там школа, в якій я працював декілька років, там моя родина...

— Забудьте про це все, — холодно відповіла вона. Пам'ятайте, що ви дали підписку про невиїзд із Полтави й фактично перебуваєте під слідством. Але чого вам виїздити в село? Ми вам і в місті знайдемо роботу. Я вчора розмовляла про вас з керівником освіти. Ми вирішили призначити вас на дві посади: керівника професійної освіти й консультанта у справі підготовки робітників соцвиху.

Ця розмова дуже вразила Горового. Відмовитись від роботи у відділі освіти — це означало б, що його одразу арештували б. Він згадав, що до рук чекістів попали папери, які дають всі підстави обвинувачувати його, як ворога большевизму. Ввесь порятунок його в тому, щоб чекісти цих паперів не розглядали. Довелось погодитись на пропозиції товаришки Чабан.

Другого дня Юрій Петрович пішов до керівника підвідділу професійної освіти. З великим здивуванням він побачив молоду, цілком інтелігентну людину, що справляла враження добре вихованого офіцера, а взагалі шляхетну людину, що жила до цього часу в культурних умовах. Це відбивалось у його манірах, розмові, виразі обличчя, одежі. Розмовляв він російською мовою, хоч і намагався вставляти в розмову українські слова. Він дуже зрадів приходом Юрія Петровича.

— Скажу вам поправді, — заговорив він з великою чемністю, — я не педагог і мало розуміюсь на справах освіти. Я дуже радий, що ви згодились допомагати мені. Я чув про вас, як про гарного лектора й знавця педагогіки. Сподіваюсь, що ми легко знайдемо з вами спільну мову.

(Далі буде)

Визвольний шлях. Кн. 3/51 (125), березень 1958 — 306

Проф. Г. Ващенко

ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ ШКОЛИ

(Спогади, продовження – 6)

Прийшовши додому, Юрій Петрович довго думав над своїм становищем. Що треба погодитись на працю, це він вирішив раніш. Але як працювати: чи так, як він працював на Шведській Могилі, себто віддавати праці всю свою душу, чи просто виконувати свої обов'язки? У свідомості виринув образ керівника профосвіти. Хто він такий, чого пішов на працю до большевиків? Безперечно це інтеліґент, можливо що навіть з аристократичної родини. Не виключено, що він службою большевикам рятує своє життя... Мимоволі прийшло на думку порівняння його з Чабан. Повна протилежність. Підкреслена грубість манір — і витончена чемність; зовнішність хуліґана — і вишуканість аристократа. А чи не має між ними чогось спільного? Чи не рятує й вона свого життя? Можливо, але тут є і прагнення зробити на большевизмі кар'єру. У нього цього нема. Він так щиро й делікатно поставився до Юрія Петровича. У нього немає й тіні бажання наслідувати комісарів... Невже ж на щирість треба відповідати обманом? Але що значить працювати по-щирості? Це значить проводити в освітній роботі большевицькі ідеї: боротись за інтернаціоналізм проти національних прагнень українського народу, боротись за матеріялізм і атеїзм, не тільки оправдувати, а підтримувати большевицький терор. Це не можливе. Це означало б відмовитись від самого себе. Тоді, може, працювати з повною енергією на користь українського народу, використовуючи своє становище в апараті відділу освіти й маскуючи свої справжні наміри? Але його швидко викриють, бо за ним безперечно буде доглядати немало пильних очей... Щира захоплююча робота на користь українському народові покищо можлива лише там, де менша большевицька контроля, або там, де ця контроля знаходиться в руках неосвічених і недосвідчених людей... Треба за всяку ціну вирватись з цього ненависного міста у Білики. А там, може, прийде й якась зміна... Отже треба бути урядником і тільки.

Свого рішення Юрій Петрович дотримувався точно. Він бував на нарадах у відділі освіти. Складав навчальні пляни для учительських курсів. Відвідував школи, але все це виконував формально, не вносячи в свою роботу творчої думки. Та большевицька освітянська верхівка не виявляла незадоволення з його роботи. Навпаки, на нього накинули ще декілька посад, зокрема доручили йому репрезентувати відділ освіти у Полтавському музеї.

Кінець-кінцем у Юрія Петровича набралось так багато обов'язків, що навіть формально він не міг їх виконувати. Тому він вирішив зовсім не бувати в музеї, бо там була добре налагоджена справа директором Вадимом Щербаківським, видатним ученим археологом і українським патріотом. Рідко бував він і по школах, бо давати вчителям щирі поради він не міг, а бути нещирим з ними не дозволяло йому сумління. Залишались лише наради у відділі освіти та прийом відвідувачів.

Визвольний шлях. Кн. 3/51 (125), березень 1958 — 307

Одного разу Юрій Петрович зустрівся на вулиці з Павлом Голобородьком, керівником шостої трудової школи, що містилась на Павленках. Це був видатний і талановитий педагог. Крім університету, він закінчив спеціяльні педагогічні курси, організовані в Петербурзі для учителів кадетських корпусів. На цих курсах викладали кращі педагоги-теоретики, між ними відомі професори психології Нечаєв і Лазурський. На курсах Голобородько познайомився з новими педагогічними течіями і особливо захопився ідеями Шарельмана і Гансберґа, що їх можна зачислити до представників педагогічного естетизму. Всі ідеї Голобородько переробив відповідно до національних властивостей українського народу і до історичних завдань. У 1917 р. він став на чолі гімназії, що потім була названа Стешенківською, на честь українського міністра освіти [Стешенко Іван Матвійович], убитого большевицькими аґентами недалеко від школи.

У скорому часі гімназія стала одною з найкращих шкіл в Україні. Навчально-виховна робота в ній мала характер справжнього високого мистецтва. Вона захоплювала як учнів, так і учителів. Учні виховувались у дусі високого християнського гуманізму на українських національних засадах. Але школа виховувала не тільки учнів, а й доросле населення. Павленки, де містилась школа, були диким пригородом Полтави. Там жили в більшості ремісники, дрібні крамарі й урядники. Звичаї й поведінка мешканців Павленків були не тільки не культурні, а навіть дикі. П'янство і бійки були там звичайним явищем. Мешканці центральних частин міста боялись вечорами ходити на Павленки... За два-три роки існування гімназії імені Стешенка Павленки зовсім змінили своє обличчя. Припинилось хуліганство, на вулицях вечорами замість диких вигуків і горлання, лунали стрункі й мелодійні звуки української пісні, широко розгорнула роботу "Просвіта". Велику ролю в цьому переродженні відіграла школа. Вона стала ніби культурним осередком для Павленків. Діти приносили зі школи цікавість до знання, чемність, навички культурної поведінки, любов до свого народу, до його традицій, до наших письменників і культурних діячів. Населення зацікавилось школою і потягнулось до неї. Воно пишалось зі школи, що стала для нього дійсно рідною, всіма засобами підтримувало її й училося. Пліч-о-пліч працювала зі школою й "Просвіта". Спільній праці особливо сприяв енергійний кооператор Федір Іванович Савон. (Потім був заарештований і засланий большевиками на Сибір, перед другою світовою війною повернувся до Полтави і знову був арештований. Під час наступу німців на Полтаву лежав тяжко хворий у лікарні. Большевики, відступаючи з Полтави, хотіли забрати зі собою й Савона, але він був так тяжко хворий, що вони були певні у тому, що він через день-два помре. Надії на відродження України вернули сили, а може й життя Савонові. Вийшовши за німців із лікарні, він самовіддано працював у кооперації, де виявив себе як великий український патріот і високо-чесна людина; крім того, писав дуже дотепні фейлетони у місцевій газеті. Помер на скитальщині в 1944 році. Вічна пам'ять палкому українському патріотові, самовідданому й зразково-чесному діячеві й вірному другові. — Автор).

— Дуже радий вас бачити, — звернувся до Юрія Петровича Голобородько. Я часто думав про вас. Ми давно вже з вами не бачилися. Я

Визвольний шлях. Кн. 3/51 (125), березень 1958 — 308

знаю, що ваша родина живе тепер у Біликах. Як ви живете? Невже щодня ходите на Шведську Могилу?

— Раніш ходив, а це тижнів три живу в Полтаві.

— Де саме?

— Спочатку ночував у своїх студентів, або знайомих, переходячи від одного до другого, а це вже два тижні живу в К.

— Як же вам живеться?

— Поправді кажучи, я почуваю себе дуже ніяково... У мене таке враження, що я обтяжую господарів, але вони не наважуються мені про це сказати.

— Тоді знаєте що? Переходьте до мене. Окремої кімнати я вам не дам, бо сам маю лише одну кімнату, де ми живемо з дружиною. Але при моїй квартирі є світлий і теплий коридор. Поставимо ширму, і ви будете почувати себе зовсім незалежно. До речі, може ви узяли б у нашій школі декілька годин української мови?

— З великою охотою. Я зберу таким чином матеріял для своїх лекцій з педагогіки.

Того ж дня Юрій Петрович переселився у Стешенківську школу.

На другий день він пішов на лекцію у четверту клясу. Перш за все його дуже приємно вразив її вигляд. Це була привітна кімната, чиста, з добре пофарбованою підлогою, прикрашена квітами в гарних горнятках з українськими орнаментами. На стінах висіло декілька образів у гарних рамках, оздоблених українськими рушниками. Парти були однотипні, пофарбовані жовтою фарбою. Приємне враження справляли й учні. Не зважаючи на те, що це були діти пригородного міщанства, вони були чисто одягнені: видно, що їх призвичаювали до чистоти й акуратности. Година пройшла жваво й цікаво. Діти виявляли велику активність: уважно слухали пояснення вчителя, з охотою відповідали на його запитання, самі ставили питання вчителеві.

На перерві учні поводили себе вільно, але дуже чемно. По коридорах було чути веселі дитячі голоси: діти сміялись, бавились, але все це в рамках пристойности.

Після закінчення своїх лекцій і розмови з директором Юрій Петрович спускався сходами мимо залі й зупинився. Там саме відбувалась година пластики. Провадила її красива жінка, що звалася Ада Рікторіон. Під звуки піяніно рухались хлопці й дівчата в залі прибраній в українському стилі. Рухи дітей вражали ґрацією, поєднаною з природністю. Вираз дитячих облич свідчив про велике захоплення й задоволення:... Нічого спільного з нудними годинами гімнастики!

Живучи в школі, Юрій Петрович мав можливість близько познайомитись з учителями її та придивитись до їх роботи. Майже все це були ентузіясти-педагоги, а разом з тим — палкі українські патріоти. Всі вони були тієї думки, що панування большевиків скороминуче; український народ здобуде волю й заживе вільним щасливим життям. До цього світлого майбутнього і готували вони молодь, прагнучи всебічно розвинути її творчі сили...

Розглядав Юрій Петрович письмові роботи учнів: зошити були чисті.

Визвольний шлях. Кн. 3/51 (125), березень 1958 — 309

На багатьох із них були визерунки. На них видна була не тільки ретельність учнів, а й прагнення до краси.

Дуже сильне враження справила на Юрія Петровича шкільна вечірка, і не так виконання дітьми пісень та деклямацій, як загальний настрій дітей. Саме повітря було насичене піднесеною радістю і щирою любов'ю до школи. В дитячих голосах, у виразах облич видно було, що школа відкрила для дітей незнані їм досі джерела світлої радости, і вони упиваються нею.

На вечірці було багато батьків і родичів учнів. Вони з великим захопленням слухали співи й деклямації своїх дітей. На їх обличчях теж світилась радість і любов до школи... Такими ж почуттями проймався і сам Юрій Петрович. Він забував на якийсь час про відділ освіти, про большевиків і починав вірити, що все це скоро минеться.

Але коли він виходив зі школи, а особливо коли був у відділі освіти, сумні думки й почування охоплювали його. Школа здавалась йому оазою серед похмурої пустелі, де панували злоба, насильство й безоглядна жорстокість. Його втішало тільки те, що ця оаза була не єдина. Оазами, хоч і в іншому стилі, були також перша школа, де був директором Прийма, а після його арешту Володимир Овсієвський; сьома школа, на чолі якої стояла Наталія Дорошенкова, восьма школа [колишня гімназія Морозовської] — з директором Заморою на чолі. Всі ці школи були пройняті духом творчости, всі вони виховували дітей на українських патріотів. У всіх їх на високому рівні стояло навчання й виховання молоді.

Одного разу Чабан звернулась до Юрія Петровича з лукавим запитанням: — Товаришу Горовий, я довідалась, що ви викладаєте в шостій школі українську мову. Чого ж ви не сказали мені про це?

— Я так звик до викладання в школі, що мені без нього тяжко, — ухилився від прямої відповіді Юрій Петрович.

— Ну, та це нічого. Може воно й добре, що ви працюєте саме в цій школі... Вона вимагає дуже й дуже пильного догляду... Сподіваюсь, що ви доглянете за нею, як працівник відділу соцвиху...

Над школою повис Дамоклів меч. Фактично він висів над нею раніш. (В 1925 році школа була розгромлена. Директор школи Павло Голобородько був заарештований і засланий на Урал, його дружина померла, більшість педагогів були переведені в інші школи. На вчительських зборах діяльність Голобородька та його колеґ була названа контрреволюцією. Шоста школа перетворилась на звичайну совєтську трудшколу — Автор).

Повернення до школи

25 грудня за старим стилем Юрій Петрович, як звичайно, прокинувся о сьомій годині ранку. Сьогодні ж Різдво... Такою тугою відгорнулась та думка в серці. Згадалось недавнє минуле, Святий Вечір в оточенні своєї родини, ялинка, піднесена радість дітей і така ж світла радість в очах дружини. Як то тепер проводять вони цей день? Жагуче захотілось побачитися з ними... Але цього не можна. Він же дав підписку про невиїзд з Полтави. Та чи може його зв'язувати ця підписка, дана катам? Це так, але є велика небезпека, якщо довідаються про його виїзд на село...

Визвольний шлях. Кн. 3/51 (125), березень 1958 — 310

Вагався Юрій Петрович недовго і вирішив їхати. Годин через три вже йшов від станції до села Білики. Він ще ніколи не був тут... Швидко крокував дорогою, вдивляючись у чепурні селянські хати, що поетично розкинулись по схилах гори й попід горою. Наче що підганяло його. А на душі було так радісно й вільно. І тілом і душею відчував, що вирвався із брудної в'язниці і тепер на волі дихав на повні груди... Які щасливі ці люди, що живуть на селі, не знаючи проклятої Чека, вільно висловлюючи свої думки, роблячи те, чого вони самі хочуть. Праця селянська проста, але вона куди почесніша, ніж рабська праця підсовєтського інтелігента.

Назустріч ішов якийсь селянин.

— Скажіть, будь ласка, — звернувся до нього Юрій Петрович, — де міститься тут педагогічна школа, що недавно переведена сюди з Полтави?

— Скажу, скажу. Студенти вчаться он там у тій школі нагорі. Бачите великий будинок? Та тільки там тепер нікого немає: роз'їхались на свято.

— То ви, може, знаєте, де живуть учителі?

— І це знаю... керівник школи і ще якась жінка з дітьми, кажуть, жінка колишнього керівника, живуть у будинку Індутної.

— А як туди попасти?

— Підете цією дорогою на гору... а там дорога буде спускатися вниз. Так будете йти, і під самою горою, з лівого боку, побачите червоний будинок над річкою. Там і живе керівник школи.

Не пішов, а мов на крилах полетів Юрій Петрович.

З радісним здивуванням кинулась йому на шию Оксана. За нею стояла старша дочка, що теж; радісними очима дивилась на батька.

— А де ж Олеся і Катерина? — запитав Юрій Петрович.

— Вони в Маячці, у Миті... У нас тут скрутно з харчами, так я їх одправила в Маячку, там запевне є що їсти.

Багато було перебалакано з вірною дружиною за день і довгий вечір. Балакали про школу. Не все гаразд було з нею. Педагогів не вистачало, зайняття йдуть дуже нереґулярно. У місцевому виконкомі дехто неприхильно ставиться до школи... Більшість студентів — гарні селянські хлопці й дівчата, що дійсно хочуть учитись. Дисонанс вносять опішняни, що зійшлися з місцевими партійцями і поводять себе дуже брутально. А взагалі молодь хоче вчитись, з нетерплячкою чекає приїзду Юрія Петровича, сподіваючись, що він зразу ж наладнає навчання.

Трохи розчарувала Оксана і щодо настрою на селі... Заможніше селянство, особливо козаки-хуторяни, пригнічені. Вони відчувають, що над ними нависла небезпека з боку большевицької влади. "Продразвьорстки" нищать їх господарство. Відчувши довір'я до Оксани, дехто з козаків казав їй, що в них опускаються руки, не хочеться працювати, бо все придбане грабують большевики. Скрутне було й матеріяльне становище родини. За мізерну платню, що її одержувала Оксана, як секретар педагогічної ради, можна було купити на базарі якусь пару паляниць.

І все ж таки життя на селі здавалось Юрію Петровичу незрівняно кращим, ніж у місті. Він думав, що большевики ще не встигли накласти тут на все свою руку... А там, може, трапляться якісь зміни і щезне примара бруду й терору...

Визвольний шлях. Кн. 3/51 (125), березень 1958 — 311

Ранком другого дня Юрій Петрович пішов у Маячку. Йти було кілометрів 40. Дорога була мало наїжджена і тому іноді доводилось йти по досить глибокому снігу. Спочатку він не відчував утоми і досить швидко крокував, проходячи хутори й села. Груди вільно дихали свіжим повітрям, у тілі відчувалась бадьорість, здавалось, що й сам він тут вільний, що над ним нема большевицької руки. З великим задоволенням дивився він на скирти соломи, що стояли на селянських подвір'ях. Значить, був добрий урожай, не могли ж большевики всього вивезти... Його увагу звертала на себе й селянська одіж: добрі чоботи, нові чисті свитки, на дівчатах гарні теплі хустки. Чого тільки так мало їздить людей? Пройшов він уже досить довгий шлях, і тільки здалеку бачив декілька підвід... Може тому, що святкують? Але раніш і в свята люди їздили один до одного в гості.

На дворі темніло, а до Маячки було ще далеченько. Відчувалося втому, ноги ставали тяжкими і з трудом ступали по снігу. Але нічого неприємного і тяжкого не було в тій втомі. Так ніби якийсь сон. Як автомат, рухався він і якимись фантастичними здавались йому дерева, обсипані снігом. Таким мирним і спокійним здавалось усе навкруги, так привітно й ласкаво світили огні в селянських хатах. Забулось місто з його брехнею, брудом, ненавистю і насильством; на душі був лагідний спокій... тіло було стомлене, а душа спочивала.

З якою невимовною радістю кинулись до нього двоє біленьких, рожевих дівчаток. Вони обіймали й цілували його, про щось щебетали, а він, не відповідаючи на їх запитання, вдивлявся в їх обличчя, ловив звуки їх голосів, в яких бреніли щира радість і чиста дитяча любов.

— Ну, кози, дайте спокій батькові, — заговорив отець Дмитро, брат Оксани. — Ви напевне дуже проголодались, Юрію Петровичу... Прісю, принеси скоріше повечеряти!

Вечеря здалася неймовірно розкішною: пишна, пахуча паляниця, жирна смажена свинина, пироги, солодкі коржики до чаю. Так, наче й не приходили сюди большевики, наче страшне мариво нависло тільки над містом, поминувши мирні села й поля.

Після вечері отець Дмитро почав розпитувати Юрія Петровича про Полтаву, про большевиків, але в того злипались очі й хилилась на груди голова.

— Е, та ви зовсім сонний, — сказав панотець... Прісю, приготов Юрію Петровичу постіль!

Давно вже він не спав так, як тепер. Тепла постіль, спокій, ніяких турботних думок.

Зате безконечні розмови точилися на другий день. Балакав більше отець Дмитро. Це була людина з природи дуже веселої вдачі, з великим гумором. Він дуже оптимістично дивився на майбутнє. Большевики грабують село, забирають збіжжя, худобу, але всього не заберуть. А головне, пануватимуть вони недовго. Вже вони дошкулили селянам: ростуть повстанські загони, що б'ють большевиків. З великим захопленням розказував отець Дмитро про Махна. З його розповіді виходило, що це якийсь безстрашний герой-чудодій. Він не тільки б'є большевиків, а ще й кепкує з них... Під Маячкою наступали большевики з двох боків,

Визвольний шлях. Кн. 3/51 (125), березень 1958 — 312

хотіли оточити його з загоном і знищити. Так що ж зробив Махно? Він зі своїми козаками пробіг між большевиками, а ті розпочали між собою бій, думаючи, що б'ються з махновцями.

Багато подібних епізодів розповів отець Дмитро і, як підсумок всього, завважив: — "Вам там у місті за високими будинками нічого не видно, крім большевиків, а ми живемо тут у степу і нам далеко видніше. Будьте певні, що за два-три роки від большевиків і сліду не буде".

— А як у вас справа з комнезамами?

— Які там комнезами?! Ну, на ціле село знайшлося якихось два десятки дурнів, що повірили большевикам. Але ж останні 4 тисячі! Це ж нащадки запорожців. Хіба вони підуть у комнезами? Більше сотні пішли до Махна.

Погостювавши два дні, вернувся Юрій Петрович до Полтави. Вже на станції вразив його контраст між містом і селом. На пероні й у самій станції — сила людей з сірими, розпухлими обличчями; на підлозі брудні мішки, в повітрі лунає галас, часто чується брудна московська лайка. То там, то там лунає московська мова. Серед натовпу багато людей у сірих шинелях з рушницями за плечима й довгими патронташами через плече. Чимала група червоноармійців сідала в товарові вагони.

"Карна експедиція", — подумав Юрій Петрович. Він уявив собі нещасні села, куди прийдуть ці брудні, озвірілі бандити, і йому стиснулося серце. Як у тюрму, йшов він до міста. Полтава, така мила в минулому, здалась чужою і навіть ворожою. На горі Собор, постарілий, забруднений. Майже під самою банею сліди великої діри від большевицької бомби. Відступаючи з Полтави весною 1918 року, большевики з Заворскли обстрілювали Полтаву й навмисне поцілили в Собор... Будиночки, розкидані по схилах гори, колись такі чистенькі й привітні, тепер стояли небілені й здавались похмурими й сумними... Скрізь бруд. Наче якась велетенська потвора пролетіла над містом, запаскудила й запоганила його брудом. Скрізь бруд: на вулицях, у будинках, на одежі й обличчях людей. Саме повітря отруєне й насичене брудом. А люди так залякані, що не наважуються очиститись від цього бруду.

По дорозі назустріч йому йшли червоноармійці в брудних шинелях із розпухлими обличчями. Розгнузданість, розперезаність у рухах, у розмовах, а особливо в брутальній лайці... Все це таке чуже й огидне. Чужим здавався і центр міста. Страшна, дика орда з півночі все запаскудила, — навіть повітря.

Стомлений морально й фізично дійшов Горовий до школи. Як чисто скрізь. Східцями вийшов на перший поверх. Ліворуч заля, зі стіни привітно дивляться, ніби ласкаво усміхаються Шевченко й Франко. Біля них два чудових килими. Які ж вони гарні, яке прекрасне сполучення фарб. Як це сталося, що він раніш не звернув на це уваги? І все це своє, рідне, миле... Горовий ще раз відчув, що школа імені Стешенка це прекрасна українська оаза серед брудної й страшної пустелі.

Ой, поглине пустеля прекрасну оазу!

(Далі буде)

Визвольний шлях. Кн. 4/52 (126), квітень 1958 — 423

Проф. Г. Ващенко

ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ ШКОЛИ

(Спогади, продовження – 7)

Повернення до педагогічної школи

Після ранішньої лекції в школі імені Стешенка Горовий збирався йти до відділу освіти.

— Пробачте, тут живе Юрій Петрович Горовий? — почув він з коридору.

— Юрію Петрович, до вас гості! — гукнула до нього дружина директора Голобородька.

Горовий вийшов і побачив Володимира Г., одного з кращих учнів учительської семінарії на Шведській Могилі. Поруч із ним стояв чоловік років 32-35, зі світлим рожевим обличчям, карими веселими очима, одягнений у сіру, доброго сукна свитку.

— Це мій товариш по школі Семен Д., — відрекомендував його Володимир. Ми оце вдвох приїхали до вас... Учора відбулися студентські збори, всі хочуть, щоб ви повернулися до школи.

— І ви думаєте, що це так просто? Студентські збори постановили, залишається лише виконати постанову?.. Я сам давно клопочуся про це, радий повернутись до вас, та нічого з цього не виходить... Вам же мабуть відомо, що я дав підписку про невиїзд з Полтави?

— А я все таки думаю, Юрію Петровичу, що нам пощастить вирвати вас звідси, — вставив своє слово Семен Д. — Я знаю трохи Лісовика; він з Кременчужчини, українська душа, хоч і большевик. Ми його упросимо.

Вирішили, що до Лісовика спочатку підуть лише студенти. Горовий пішов до своєї кімнати, а студенти — до Лісовика. Через якихось півгодини викликали й Горового.

— Оце до мене приїхали студенти з Білик, прохають, щоб я відпустив вас, — звернувся до Горового Лісовик. — І не хотілося б мені цього робити. Ви тут у нас дуже потрібні, та нічого не вдієш. Занадто вже наполягають хлопці. Хай буде по-їхньому... Їдьте та виховуйте добрих радянських учителів та, коли нам буде потрібно, то приїдете до нас сюди на курси або лекцію якусь прочитати... Всі потрібні папери вам будуть видані.

Коли вийшли від Лісовика, Горовий щиро подякував студентам.

— Юрію Петровичу, — відповів на це Семен Д. — Ми клопоталися не тільки для вас, а й для себе, бо без вас у нас школа не піде. Думаю, що ви з Володимиром не гаючись поїдете в Білики; там вас з нетерплячкою ждуть студенти і родина. А я ще почекаю тут, може мені пощастить забрати в Білики шкільні воли, корови, а може й якогось плуга дістану.

Горовий з великим здивуванням подивився на Семена Д. Це був новий тип студента, — студента господаря. Він звик у себе на хуторі господарювати, всьому давати лад і розумів, що без господарства не може обійтись і школа. Особливо на селі та ще в часи большевицької розрухи.

Визвольний шлях. Кн. 4/52 (126), квітень 1958 — 424

Нові мрії

Уже вечоріло, як Юрій Петрович приїхав до Білик. Ще дорогою він відчував велику радість, подібну до тої, яку колись відчував, вийшовши з денікінської в'язниці.

Радісна була зустріч і з родиною. Юрію Петровичу здавалось, що минули тяжкі часи, що тепер все піде добре, що він тут у селі — далеко від большевиків і може бути цілком вільною людиною.

В сінях затупотіло. Хтось постукав у двері.

— Хто там? Увійдіть.

В кімнату вступило декілька студентів. Між ними були Володимир Г., Дмитро Сапсай і Серафима Я.

— І ви тут, Сіма, — звернувся Юрій Петрович до неї.

— Я. Ви мене пам'ятаєте?

— А якже... це ж ви минулої осени приходили на Шведську Могилу, щоб вступити до семінарії.

Сіма почервоніла, очі її засяяли, на обличчі з'явилась весела усмішка, через що воно, не зважаючи на неправильні риси, стало дуже привабливим.

Горовий пригадав, як ця енерґійна селянська дівчина, пройшовши з Кішіньки, де вона жила, якихось сорок кілометрів, добилась до залізничної станції та приїхала до Полтави, а потім дісталась до Шведської Могили. Школу тоді вже зайняли під концентраційний табір, і бідна дівчина з розчаруванням мусіла була повертатись додому. Ще тоді вона звернула на себе увагу Юрія Петровича тією надзвичайною охотою до науки, яка відчувалась у всій її істоті. Юрій Петрович закликав дівчину до себе, дружина пригостила її чим могла й зоставила у себе ночувати. Дівчина зразу ж відчула велике довір'я до Юрія Петровича та його дружини і в розмові з ними багато цікавого розповіла про себе. Батьки її — бідні селяни з села Кішіньки, Кобеляцького повіту. З малих літ вона виявила велику охоту до науки. Батьки нічим не могли допомогти їй, і вона після закінчення народньої школи найнялася в наймички до учительки Козельщанської єпархіяльної школи. (Остання мала лише чотири молодші кляси і рахувалась за філію Полтавської єпархіяльної школи). При цьому вона домовилась, що матиме право у ранішні години відвідувати кляси і вчитись. Училась вона дуже добре. Але для неї було замало чотирьох кляс єпархіяльної школи. Декілька років вона вчилась самотужки. Почувши про українську школу на Шведській Могилі, вона попростувала туди, але вернулась ні з чим.

Звернув на себе увагу Юрія Петровича і студент Сапсай. Це був високий стрункий юнак з тонким білявим обличчям, в якому відбивалась вроджена інтелігентність.

Через якихось десять хвилин всі почували себе так, наче вже декілька років жили вкупі. Студенти розповідали, що в школі ніяк не наладнається навчання: нема сталого розподілу лекцій, часто лекційні години пустують, студенти не знають, що їм робити, а дехто з них починає й бешкетувати на селі, що викликає велике незадоволення серед селян.

Визвольний шлях. Кн. 4/52 (126), квітень 1958 — 425

— Тепер я певна, — весело й з притиском сказала Сіма, — що все буде гаразд: піде навчання, в школі буде лад.

— А чого ви такі певні? — запитав Юрій Петрович.

— А того певна, що багато чула про вас... Та хоч би й не чула, я знаю, що школа тепер піде.

— Я вам дуже дякую за довір'я до мене, — відповів Юрій Петрович, — буду намагатись виправдати його... Але знайте, що один я і навіть ввесь педагогічний колектив не збудує доброї школи без вашої найактивнішої участи.

— Це ми знаємо, — з певністю сказав Володимир. — Ми будемо з великою охотою робити все, що ви нам скажете.

— Цього мало... Я не все можу вам сказати, не про все подумати... Треба, щоб і ви брали активну участь в розбудові школи. Це наша спільна справа... Тим більше, що ви — майбутні вчителі.

Розійшлися студенти годин в одинадцять. Юрій Петрович довго не спав і все думав... будував пляни майбутньої роботи. Але це не були логічні міркування, розрахунки, логічні конструкції. Перше місце посідали яскраві образи... В свідомості виступали клясні кімнати, лябораторії з приладдями, педагоги, студенти і між ними Семен Д., Володимир Г., Сіма Я., виступали селяни, студентський хор, вистави... І все це було таке яскраве, що губились межі між мріями і дійсністю. Юрій Петрович думав, що зі школою сталося зовсім добре. То вона стояла собі серед поля. Хоч вона й мала добрі будівлі, великий сад, землю й господарство, та за те не мала безпосереднього зв'язку з селянами. А тут, у Біликах, є всі можливості до того, щоб збудувати школу, яка буде виховувати добрих вчителів для села. Живучи серед селян і самі будучи селянськими дітьми, вони під керівництвом педагогів глибоко спізнають село зо всіма його позитивами й негативами. Вони понесуть селянам справжню культуру, засновану на кращих традиціях українського народу, культуру високу, але на українських національних засадах. Для цього вони самі перш за все не тільки мають жити в культурних умовах, але й створити ці культурні умови. Бо тільки тоді вони не лише зрозуміють, що таке культурне життя, а й умітимуть творити його. Це життя мусить бути подібним до селянського життя, але на значно вищому поземі. Школа мусить мати своє господарство, але висококультурне, засноване на досягненнях агрономічної науки. Його треба організувати так, щоб праця в ньому не відібрала багато часу і не перешкоджала навчанню. Для цього воно має бути невеликим (не на тридцять гектарів, як у Полтаві), і праця в ньому мусить бути найтісніше зв'язана з природничими науками. Господарство має бути лябораторією школи. Навчання в школі не мусить полягати лише в засвоєнні книжного матеріялу, що потім швидко забувається, — воно має включати в себе й дослідницьку роботу студентів. Під керівництвом природників вони мають досліджувати перш за все природу Полтавщини, під керівництвом істориків і літераторів — історію її, побут, звичаї, народну творчість. І це не тільки для того, щоб оволодіти методами дослідницької роботи, а й для того, щоб ґрунтовно знати свою країну. Тільки тоді вони зможуть бути справжніми учителями українських селянських дітей, тільки тоді вони зможуть виховувати патріотів, що знають і люблять свою Батьківщину.

Визвольний шлях. Кн. 4/52 (126), квітень 1958 — 426

А знання основ сільського господарства не тільки з книжок, а й з власної практики дасть можливість майбутнім учителям не лише добре навчати дітей, а й бути дорадниками дорослого селянства, помічниками й співробітниками сільських агрономів.

Вивчивши історію Полтавщини, побут і звичаї населення, майбутні вчителі зможуть збагачувати свої лекції цікавим і живим конкретним матеріялом, а головне, спізнають дух свого народу і любов до нього передадуть своїм учням. А дехто з них і після закінчення школи буде продовжувати дослідження свого краю та його населення, збагачуючи цим українську науку.

Сама поведінка студентів мусить бути висококультурна в дусі української культури й традиційної моралі. Юрій Петрович відчував тоді відразу до міста. Воно здавалося йому зденаціоналізованим і здеморалізованим. Коли він порівнював типового міського урядовця з типовим селянином із родини, де міцно тримались українські традиції в побуті й моралі, йому здавалось, що селянин стоїть значно вище від міщанина. У нього більше справжньої внутрішньої шляхетности, статечности, свідомости своєї й чужої гідности. Отже цей дух традиційної шляхетности, поєднаної з простотою у відношенні до людей, має плекати школа.

Нарешті школа має дати студентам високе естетичне виховання, але знову ж таки в українському національному дусі. Вона має культивувати українську пісню й музику, українські танки, поезію й письменство. І все це не тільки для себе, а й для селянства. Пісня має бути першим кільцем у ланцюзі, що зв'яже школу з селом. За нею підуть вистави, лекції, спільні свята, відвідування селянами шкільних дослідних грядок, лябораторій і т. ін. Так школа крок за кроком стане центром національної культури на селі, а студенти її ще на шкільній лаві навчаться провадити культурну роботу серед селянства.

І коли Юрій Петрович думав про все це, то згадував і про Дурдуківського, що провадив творчу роботу в першій київській гімназії, і про гімназію ім. Стешенка в Полтаві на чолі з Голобородьком. Юрій Петрович був певен, що таких шкіл не мало є в Україні. Всі вони працюють в напрямку відродження України, піднесення її національної культури. Перед Юрієм Петровичем ставала прекрасна візія Батьківщини, що після довгих років занепаду, як той фенікс, встане з попелу, розправить крила й піднесеться в блакитну височінь.

Перші кроки

На другий день Юрій Петрович пішов до школи. Переступивши поріг її, він зразу ж відчув, що далека є сіра дійсність від блискучих мрій. Середину шкільного будинку займала досить велика заля. Але яка ж вона була непривітна! Давно немита, непофарбована підлога, сірі давно небілені стіни, в повітрі відчувається пил. По залі ходило кілька селянських юнаків і юначок. Між ними була й Сіма.

— Доброго здоров'я, Юрій Петровичу, — весело привіталась вона. Приходьте сьогодні до нас на лекцію.

— Добре, прийду... А де ж тут у вас лекторська?

Юрію Петровичу показали двері в кутку залі.

Визвольний шлях. Кн. 4/52 (126), квітень 1958 — 427

В невеликій кімнаті, з такими ж сірими, як і в залі, стінами, сиділо чоловік п'ять лекторів. Між ними Юрій Петрович знав професора Бузинного, що тимчасово до його повернення керував школою, Юрія Васильовича Леонтовича, з яким працював у союзі "Українська Культура", та Івана Григоровича Сидоренка, що приїхав до Білик із Шведської Могили. Поздоровившись з ними, Юрій Петрович підійшов до білявого, середнього росту чоловіка. Той чогось почервонів, в очах його забігали вогники.

— Здається, Степан Васильович Колісник? — запитав Юрій Петрович.

— Так, так... Дуже радий вас бачити, -— відповів той з деяким замішанням.

— Що ви викладаєте?

— Математику.

Юрій Петрович згадав, як Колісник вартував його при денікінцях, і йому стало дуже неприємно.

Юрій Петрович підійшов до п'ятого із присутніх в кімнаті чоловіків. Це був високий мужчина, ще молодий, але з занадто серйозним і навіть суворим обличчям.

— Ілько Сергійович Педан, — відрекомендувався той.

— Що ви викладаєте?

— Я спеціялізуюсь у геології та мінерології, але крім того викладаю ще й ботаніку.

Не зважаючи на суворість молодого педагога, Юрій Петрович зразу ж відчув до нього симпатію.

Довідавшись у педагогів, що сталого розкладу ще нема, і умовившись з ними, Юрій Петрович пішов на перший курс. На партах сиділо коло сорока селянських хлопців і дівчат. В більшості це була здорова молодь зі свіжими обличчями і розвиненими м'язами.

Юрій Петрович прочитав їм вступ до психології. Хоч лекція була абстрактна, молодь слухала його з великою увагою. В очах у багатьох світилась жадоба знань і бажання працювати, переборюючи всякі труднощі.

На вечір Юрій Петрович скликав педагогічну раду. Коли зібрались педагоги, він зразу ж відчув, що було не тільки недоречним, а навіть смішним обмірковувати з ними ті широкі пляни, про здійснення яких він з таким захопленням мріяв учора. Серед педагогів панував скептицизм щодо майбутнього школи. Особливо це було помітно у Бузинного. Складалось таке враження, що він виїхав з Полтави виключно з тих міркувань, щоб у селі пережити часи голоду, але й в селі його зустріли ті ж самі злидні. Він жалівся на те, що сільський виконком не тільки не допомагає школі, а навіть всякими способами шкодить їй; що на базарі за гроші нічого не можна купити.

Багато розмовляли педагоги про вороже ставлення сільської большевицької влади до школи, про те, що вона вбачає в педагогах контрреволюціонерів—петлюрівців. На нараді Юрій Петрович довідався, що школі бракує педагогів, і що закликати їх неможливо, бо праця в ній зовсім не оплачується...

Визвольний шлях. Кн. 4/52 (126), квітень 1958 — 428

Після наради Юрій Петрович вертався додому разом з Леонтовичем і закликав його до себе. Працюючи з ним у союзі "Українська Культура", Юрій Петрович близько зійшовся з ним. Про своє минуле Леонтович не любив розповідати. Якось випадково Юрій Петрович довідався, що Леонтович до революції був підполковником царської армії. Він здавався Юрію Петровичу добре освіченою і вихованою людиною, щирим українським патріотом. Він разом з директором Приймою багато працював у "Просвіті", при чому виявив не абиякі здібності організатора і промовця. А особливо подобався він Юрію Петровичу своїм оптимізмом і сміливістю... Тепер Юрій Петрович помітив у нього значні зміни. Його залишив колишній оптимізм. Поразка українських армій переконувала його в тому, що большевики остаточно запанують на Україні. На майбутнє школи він дивився так, як Бузинний; в його розмовах не було нарікання на матеріальні злидні, але все таки і в нього не було надій на якийсь розквіт школи... Можна щось зробити, можна в національному дусі виховувати молодь, але все це в певних межах і обережно... У тоні розмов Леонтовича, як і раніш, відчувалась симпатія і сердечне ставлення до Юрія Петровича... Він, щоправда, в дуже делікатній формі висловив незадоволення Бузинним і антипатію до Колісника.

Шкільна демократія

Коли попередня ніч була для Юрія Петровича переповнена світлими мріями і радісними надіями, то ця ніч була повна сумних думок і розпачливих переживань. Але, як це нераз траплялося з Юрієм Петровичем і раніш, розпач, будучи гострим, тривав недовго. Думка почала шукати виходу й знайшла його...

Коли педагоги не вірять у майбутнє, — а без віри не можна добре працювати, то він буде діяти безпосередньо через молодь.

На другий день Юрій Петрович скликав загальні збори студентів. У великій клясній кімнаті набилась сила молоді. Всі з цікавістю й надіями дивились на нього. Йдучи на збори, Юрій Петрович вирішив побалакати зі студентами про тяжкий матеріяльний стан школи, про неустаткованість її, про безпорадне становище педагогів, і закликати їх до активної участи в розбудові школи. Про якісь широкі пляни він вирішив нічого не казати, бо все це здавалось несвоєчасним.

В такому дусі він почав свою промову, — сухо, діловито. Але в міру того, як утворювався й зростав контакт з авдиторією, підносився його настрій, думки ставали більш сміливі й рішучі. Ніби ці думки були спільні для нього й молоді, він був тільки виразником їх. У своїй промові Юрій Петрович змалював образ учительської школи, що виховує творців нової відродженої України. Промова викликала ентузіязм студентів. У виступах вони пропонували організувати допомогу педагогам харчами, пропонували власними силами прибрати шкільні приміщення і підтримувати в них чистоту й порядок, прохати педагогів, щоб вони приступили до організації кабінетів, при чому зі свого боку обіцяли найдіяльнішу участь в цьому...

На другий день після лекцій на квартиру до Юрія Петровича прийшли Семен Д., Володимир Г., Дмитро Сапсай і Василь Л. Вони заявили,

Визвольний шлях. Кн. 4/52 (126), квітень 1958 — 429

що їх обрали студенти, як своїх представників, для допомоги педагогам в організації школи.

Нарада із студентами тривала досить довго. Перш за все були висунуті й обговорені питання господарські. Тут дуже активну участь брав Семен Д. Він запропонував з'ясувати, скільки треба для педагогів різних харчів, і зробив відповідну розкладку серед студентів, а тим часом подбати про те, щоб школа мала своє господарство, що буде, з одного боку, дослідним полем для студентів, а з другого — постачатиме харчі для педагогів. При цьому Семен Д. інформував про наслідки своїх заходів перед господарським відділом Полтавської освіти. Виявилось, що шкільні корови десь дівались, залишились воли, але відділ освіти нізащо не хоче повернути їх... Доведеться ще не раз з'їздити за волами в Полтаву, а тим часом клопотатись, щоб Білицький виконком дав для школи землю. Це теж, за словами Семена, потребує багато зусиль і наполегливости.

Вирішено було якнайскоріше організувати хор і розпочати підготовку до вистав, що взяв на себе Сапсай. Він завважив, що викладовець співів і дириґент Іван Сидоренко живе в дуже поганих житлових умовах і що треба поклопотатись про краще приміщення для нього.

Розмовляли також про те, що треба закликати нових педагогів. Юрій Петрович обіцяв пошукати їх у Полтаві, а Семен Д. нагадав, що недалеко від Кобиляк, на хуторі живе Палажка Федорівна Колісник, яка недавно скінчила високі жіночі курси й могла б викладати історію України.

В найближчу неділю прийшли до Юрія Петровича Володимир Г. і Семен Д. і попрохали його прийти в школу, щоб порадитись про розміщення кабінетів. В школі Юрій Петрович застав жваву роботу. Студенти й студентки підмітали й мили підлогу та вікна. Праця йшла дуже жваво; лунав сміх, дотепи. З особливою жвавістю працювала Сіма. Юрій Петрович оглянув шкільні приміщення і попрохав одного із студентів закликати в школу Педана.

— Ілько Сергійович, — звернувся Юрій Петрович до нього, коли той прийшов до школи. — Я оце думав про організацію шкільних кабінетів. Кімнат тут небагато. Гадаю, покищо ми обмежимось організацією двох кабінетів. Я беру на себе організацію педагогічного кабінету, — чи не взяли б ви на себе організацію природничого?

— Природознавство — це ж цілий комплекс наук...

— Я це знаю... Але окремих кабінетів, — зоологічного, ботанічного, геологічного, — ми тут організувати не можемо, бо нема приміщень та й коштів. Гадаю, що було б найдоцільніше організувати кабінет місцевої природи, в якому б концентрувалася дослідницька робота студентів.

— Розумію вас... З великою охотою візьмуся за цю справу.

"Само начальство"

Другого дня Горовий пішов у сільський виконавчий комітет, що містився якраз проти школи. Із сіней вступив до великої кімнати, в якій купчилось чоловік двадцять селян. В повітрі стояв тютюновий дим і порох.

— Де тут я можу побачити голову виконкому? — звернувся Юрій Петрович до одного з селян.

Визвольний шлях. Кн. 4/52 (126), квітень 1958 — 430

— Он у тій кімнаті. Там тепер зібралося все начальство: і голова виконкому, і голова комнезаму... Та тільки чи приймуть вас? Зараз про щось радяться.

— Попробую, — відповів Юрій Петрович і, постукавши, вступив у невелику кімнату.

За столом сиділо чотири чоловіки.

— Чого вам треба, товаришу? — спитав один з них, що сидів посередині і, як видно, був головою виконкому.

— Я прийшов у справах педагогічних курсів.

— А ви хто такий будете?

— Я керівник курсів. Маю призначення від полтавського відділу освіти.

Юрій Петрович подав голові виконкому офіційний папір. Поки той читав, Юрій Петрович приглянувся до складу начальства. Голова виконкому справив на нього непогане враження. Це був чоловік років під сорок, середнього росту, зі спокійним виразом обличчя і нагадував старшину або сільського старосту дореволюційних часів.

Зате дуже неприємне враження справляв чорнявий чоловік, що сидів рядом з ним. Сухе, подовгасте обличчя, злодійські чорні очі з виразом підозрілости й жорстокости; вся його постать занадто тонка і рухлива свідчила, що не сільське господарство було його основним зайняттям.

Потім я довідався, що це був голова комітету незаможних селян Смоляга. До революції він мало жив у селі. Ходив на заробітки на Херсонщину, часто бував в Одесі, був відомий як злодій, мав справу з циганами і не раз був під загрозою лінчування за крадіжку коней. Неприємне враження справив на Юрія Петровича і третій член виконкому, що був, як довідався потім Юрій Петрович, начальником міліції. Це був кремезний чоловік з військовою виправкою. Червоне обличчя його й посоловілі очі свідчили про тупість, жорстокість і нахил до випивки. Поруч з ним сидів чоловік з довгими, закрученими вгору вусами, з хитрим виразом маленьких очей. Це був керівник відділу освіти, колишній учитель з Волині Кондратюк.

— Так це ви призначені на керівника педагогічних курсів? — запитав голова виконкому, прочитавши поданий йому папір.

— Так...

— Не учаться ваші хлопці й дівчата, по селу вештаються без діла, — єхидно обізвався керівник освіти.

— Я не знаю, навіщо перевели сюди цю школу, — злобно зауважив Смоляга. — Краще робили б собі у господарстві, ніж тут байдики бити... Та й що це за студенти? Між ними більше половини куркульських дітей. То на них має витрачати свої кошти радянська влада? Та того ще мало, що куркульські діти... Мені один із ваших студентів розказував, що ваші хлопці були у петлюрівських бандах... Ось у вас там був такий Скирта. Це ж рідний брат того отамана бандитів, що тут у нас під боком, на Кременчужчині, виконкоми розбивав та чесних людей, що працювали для радянської влади, убивав.

— Не будемо про це розмовляти, — з трудом стримуючи себе озвався Юрій Петрович. Мене призначили сюди керувати школою і я прошу вас

Визвольний шлях. Кн. 4/52 (126), квітень 1958 — 431

допомогти мені. Ось товариш зауважив, що студенти не вчаться. Не вчаться вони тому, що педагогів нема, що й ті педагоги, які приїхали сюди, живуть в тяжких умовах, дехто навіть не має окремої кімнати. Отже я прощу вас, щоб ви допомогли примістити педагогів на квартирах, дістати палива для школи, зробити деякий ремонт.

— Що ж їм панські хороми давати, чи що? — грубо зауважив Смоляга. — Ми самі живемо у халупах, а працюємо для радянської влади.

— Не гарячись, товаришу Смоляга, — зупинив його голова виконкому. Товариш може й має рацію. Ми ж таки живемо тут на місці, маємо хоч якесь хатнє господарство, а люди приїхали на нове місце. Їм треба якось допомогти... Ми це матимемо на увазі, товаришу... Прийдете до мене цими днями, ми з вами побалакаємо докладніше.

Днів через два Горовий знову пішов до виконкому. В канцелярії були лише голова виконкому та секретар. Рибка прийняв Юрія Петровича досить увічливо і сказав, що можна буде взяти для школи одну кімнату в будинку, що в ньому живе кравець Бушанів.

— Будинок належить Мочульському, колишньому вчителеві кадетського корпусу, — додав Рибка. Він сам живе у другому будинкові, а цей наймає... Старий напевне буде дуже сердитись.

Рибка не помилився. Коли Юрій Петрович з викладачем співів Сидоренком пішов оглядати кімнату, кравець зразу ж побіг до господаря. Той гостро запротестував, що без його згоди вселяють йому нового жильця, і докоряв Горовому, що він сам будучи педагогом і освіченою людиною, йде тим самим шляхом, що й темна маса. Горовий усвідомлював, що старий має рацію, але разом з тим бачив, що інакше Сидоренко квартири не одержить. А крім того, для нього було ясно, що у Мочульського все одно большевицька влада скоро чи пізно відбере його будинок.

— Ви даремно на мене сердитесь. Нас послав сюди голова виконкому. Ідіть побалакайте з ним, може він підшукає для Івана Григоровича іншу квартиру. Не жити ж йому з родиною в одній кімнаті з чужими людьми.

Протестів Мочульського у виконкомі не взяли до уваги, іншого приміщення для Сидоренка не вказали. Він таки оселився в квартирі, пообіцявши щось платити Мочульському.

Нові педагоги

Днів через десять після прибуття Горового до Білик Семен Д. поїхав на Колісниківські хутори й повернувся з Палажкою Федорівною Колісниковою, що мала стати за лектора української історії. Це була дівчина років двадцяти трьох — двадцяти чотирьох. Справляла вона дуже гарне враження. Типова українська красуня. Середнього росту, чорнява, з круглястим ніжно-рожевим обличчям і карими світлими очима, що ніби сяяли під тонкими чорними бровами. Її швидка розмова, що часто пересипалась дзвінким сміхом, інтонація голосу, рухи, манера тримати себе свідчили, що вона закінчивши високі жіночі курси, зуміла зберегти в собі непорушними риси української дівчини з козачої старовинної родини, яка із роду в рід плекала у себе культуру й прекрасні звичаї

Визвольний шлях. Кн. 4/52 (126), квітень 1958 — 432

предків. Розмовляючи з нею, Юрій Петрович прийшов до висновку, що це не було лише наслідком стихії; дівчина ще в старших клясах гімназії зрозуміла красу козачих традицій і тому, будучи студенткою високих курсів, з великою ретельністю працювала над історією України, особливо над її козацьким періодом.

Другого ж дня вона пішла на лекцію, і, як довідався Юрій Петрович, зробила на студентів дуже гарне враження. (Доля цієї прекрасної українки дуже трагічна. У 1928 р. вона разом зі своїм чоловіком Ільком Сергійовичом Педаном виїхала до Києва, де року 1935-го отруїлась).

Розмовляючи зі студентами, Юрій Петрович довідався, що в Біликах, недалеко від школи, живе колишній полковник Вержемківський, людина дуже здібна до всякого ремесла. Чи не закликати його на керівника майстерні при школі? — подумав Юрій Петрович. Розпитавшись, де живе Вержемківський, Горовий пішов до нього. Кімната Вержемківського справляла враження майстерні. Коло стін стояв столярський варстат, близько до нього — токарський станок з відповідним струментом. Сам Вержемківський сидів на стільці з чоботом на колінах і дратвою в руках.

— Ви — пан полковник Вержемківський? — звернувся Юрій Петрович до нього.

— Пробачте, не полковник Вержемківський, а товариш Вержемківський. Це, як кажуть, "две большие разницы".

— Буду знати. Дозвольте познайомитись... Горовий Юрій Петрович — керівник педагогічних курсів.

— Дуже приємно. Я з цікавістю придивляюсь до ваших учнів... Дехто заходив до мене... Між ними є багато гарних хлопців. Думаю, що ваша школа могла б багато доброго зробити для села.

— Я теж: так думаю і прийшов до вас попросити, щоб ви нам допомогли в цьому.

— Як саме?

— Нам треба організувати при школі майстерню... Чи не взялися б ви за цю справу?

— Подумаю... Яку ж ви майстерню думаєте організувати?

— В першу чергу нам потрібна майстерня, що виготовляла б наочні підсобники для школи. Це, поперше, для самих курсів, бо ми не маємо жодних приладів, а подруге, курси мають випускати вчителів, що самі вміли б робити для своїх шкіл бодай елементарні приладдя.

— Розумію... Вам потрібна, так би мовити, універсальна майстерня, з відділами столярським, слюсарським, картонажним. Це цікаво... Подумаю і відповідь свою передам вам завтра.

Вертаючись додому, Горовий думав над тим, як сталося, що большевики не заарештували і не розстріляли Вержемківського, як полковника царської армії... Можливо, що його врятувала всебічна майстерність. Через це він став потрібною людиною на селі, — потрібною і для большевицького начальства. (В 1935 році Вержемківський був заарештований, вивезений у Казахстан і там помер).

На другий день Вержемківський прийшов до Юрія Петровича і заявив про свою згоду організувати при школі майстерню.

Визвольний шлях. Кн. 4/52 (126), квітень 1958 — 433

Горде начальство

На посаду вчительки німецької мови Юрій Петрович закликав Зінаїду Григорівну Еґерс. Вона була родом з Естонії, ще до революції оселилась у Біликах і викладала німецьку мову у вищій початковій школі. Це була висока, огрядна, повновида жінка. Тримала вона себе незалежно, своїм виглядом і поведінкою справляла вражіння справжньої буржуйки, що в ті часи могло бути небезпечним. Бували випадки, що при наскоках на села большевицьких загонів бандити без всякого суду вбивали людей, що своїм виглядом здавались їм буржуями...

Через декілька днів, як Еґерс розпочала викладання на педагогічних курсах, несподівано трапився випадок, що міг би скінчитися дуже трагічно. До Юрія Петровича буквально прибіг один студент, білицький мешканець, і схвильовано заговорив.

— Юрій Петровичу, ідіть скоріше у виконком... Зінаїду Григорівну можуть розстріляти.

— Що за нісенітниця? За що розстріляти?

— Смоляга вимагає... Так уже декілька чоловік було розстріляно... Юрій Петровичу, ви йдіть у виконком, а я побіжу до жінки голови виконкому... вона вчилась у Зінаїди Григорівни.

Схвильований і здивований пішов Горовий у виконком і вступив у кімнату "президії". "Начальство" було в надзвичайно збудженому стані. Смоляга стояв коло столу і, вимахуючи руками, кричав.

— Всіх цих буржуїв треба розстріляти... Мене поставила радянська влада на чолі незаможних селян, тих, що боролись і борються за революцію, а вона, жирна буржуйка, носа дере... Іде і здоров мені не каже... Та подивиться на її жирну пику... Це ж сама контрреволюція... А-а-а, це й ви прийшли, товаришу професоре? — звернувся він до Горового, побачивши його коло дверей. Ви теж одним миром з нею мазані... Хто вас сюди прохав?

— Мене повідомили, що тут розглядається справа вчительки педагогічних курсів Еґерс. Губерніяльний відділ освіти доручив мені керівництво курсами. Я відповідаю за своїх педагогів. Коли хтось із них зробив щось незаконне, я мушу донести про це в Полтаву і звідти чекати вказівок.

— Так що це таке?.. Це виходить, що ми зобов'язані за кожним разом, що б тут у нас не трапилось, звертатись у Полтаву, а може ще скажете, й до самого Леніна? А де ж революція?.. Де власть на місцях?.. Та коли б ми так чекали й запитували про кожного буржуя, контрреволюція давно б нас подушила...

— Правильно! — заговорив начальник міліції. Товариш Смоляга каже правду... Треба дєйствовать швидко, по-революційному... Скільки ми тут знищили буржуїв, а хіба ми кого питались? Потім тільки, коли поїдеш у Кобеляки чи в Полтаву, то спитають: "А як у вас там діла?" Ну, і скажеш, що так і так... з контрреволюцією боремось, буржуїв стільки і стільки розстріляли... і що ж? Тільки одобряли... Кажуть: "Дєйствуйте, товариші!" Сам товариш Порайко одобряв... Та що тут довго балакати? Коли робили революцію і охвицерні погони зривали

Визвольний шлях. Кн. 4/52 (126), квітень 1958 — 434

та в штаб духоніна відправляли, хіба тоді питались у когось?.. Було сказано: "бий буржуїв!" — і били.

Я відчув, що ситуація дуже серйозна. Ці люди, що попробували вже людської крови й упиваються владою, можуть дійсно розстріляти ні в чому неповинну жінку. Треба за всяку ціну боронити її.

— Товаришу, — звернувся Юрій Петрович до начальника міліції, — то ж була революційна боротьба... Був Корнілов, був Колчак, був Денікін, поляки наступали, а тепер радянська влада всіх їх розбила і приступила до мирного будівництва... Треба налагоджувати господарство, освіту народові давати. Візьмемо для прикладу Білики. З наказу влади сюди перенесено педагогічні курси... Це — висока школа... У селі висока школа! Її треба підтримати. Щоб вона існувала, потрібні вчителі, а їх не так легко знайти... Ось тут же хтось із товаришів закидав мені, що студенти байдики б'ють... А тепер вже навчання йде як слід. Товаришка Еґерс німецьку мову викладає... без неї нікому було б учити німецької мови, бо де ж ви знайдете другу вчительку? А коли вона щось вчинила негарне, давайте спокійно обміркуємо... Під нами ж не горить... Я тоді напишу до губерніяльного відділу освіти, або й сам поїду до Полтави.

— Що ви нам очі замазуєте? — грубо й злобно запитав Смоляга. Хіба ми не розуміємо, куди ви гнете? "Мирне будівництво"... Та хіба ми не бачимо, що контрреволюція тільки притаїлася... сичить, як та змія, і тільки чекає того, щоб кинутись на нас... Кажете, "школа, освіта", а хто в тій школі вчиться? Все куркульські сини, все вороги радянської влади. Та й чого там учать, у тій школі... Ми ще доберемось до вашої школи, побачимо, чого там навчають.

— Не гарячись, товаришу Смоляго, — зупинив його Рибка. Може товариш професор і має рацію. Воно ж таки справді під ногами не горить... Ми, товаришу професоре, порадимось між собою. Викличемо ще товаришку Еґерс до себе, а тоді й вам скажемо, на чому ми порішили.

З надією, що розум візьме гору над звірячими інстинктами, пішов Горовий додому. Увечері він довідався, що до виконкому приходила жінка Рибки, довго балакала з чоловіком і докоряла Смолязі. Після цього викликали до виконкому Еґерс, наказали їй, щоб вона позбавилась буржуйської пихи, бо тепер не буржуйська, а робітничо-селянська влада, і щоб з пошаною ставилась до большевицького начальства.

Вся ця трагікомічна історія дуже засмутила Юрія Петровича. Він ще глибше зрозумів, який це жах — большевицьке панування.

На другий день до Горового прийшов Вержемківський. Розбалакались про вчорашній випадок.

— Слава Богу, — сказав Вержемківський, — що так скінчилось. Треба дякувати тому, що жінка Рибки вчилась у Зінаїди Григорівни. Була гарною ученицею і добре ставилась до своєї учительки. А то все це могло б скінчитися трагічно... Скільки вони знищили вже на селі порядних людей, добрих господарів, інтелігентів? Та в Біликах ще порівняно благополучно. Це курортне місце, і люди звикли тут живитись з інтелігенції, що приїздить літом на спочинок. В інших селах — далеко гірше... І чого тут дивуватись? Пролетарська влада. Хто пішов працювати

Визвольний шлях. Кн. 4/52 (126), квітень 1958 — 435

з большевиками? Хіба пішли до них добрі господарі, чесні й порядні люди? Пішли ті, що порвали зв'язки з селом і десь тягались по заробітках, п'яниці, злодії. Я вже коло десятка років живу в Біликах і знаю їх усіх, як облуплених. Хто такий Смоляга? Злодій, тягався десь у Одесі, Херсоні, а у вісімнадцятому році вернувся на село, щоб стати головою комнезаму. Або начальник міліції Дроботько... Я знаю його ще солдатом. П'яниця, недисциплінований, був у штрафній роті, а коли почалась революція, зразу ж пристав до большевиків. Один тільки Рибка ще зберіг хоч трохи подобу людини, хоч не є зразком порядности й чесности... Я дуже добре розумію, чого їх так обурила Зінаїда Григорівна. Ці люди, що ніколи не любили праці, завжди були повні заздрости й ненависти до тих, хто працює і щось має. Вони були покидьками суспільства, а тепер, коли захопили в свої руки владу, вони мстяться за свою приниженість, мстяться злобно й жорстоко... Вони хочуть, щоб перед ними всі плазували. А особливо їх обурюють такі, як Зінаїда Григорівна, що тримає себе зі свідомістю своєї гідности, і це відбивається у її постаті, виразі обличчя, в рухах... Вона, як червона хустка для бика... Їй треба порадити, щоб вона менше попадалась на очі цій сволоті... Взагалі треба багато такту, щоб у цих жахливих умовах зберегти життя і не загубити людської гідности.

Дружня праця

Не вистачало ще викладача всесвітньої історії. Горовий з'їздив у Полтаву і повернувся з Василем А., що недавно скінчив історично-філологічний факультет університету і згодився викладати всесвітню історію на педагогічних курсах. Тепер комплект викладовців був майже повний. Почалась жвава робота. Студенти працювали з великим захопленням: ретельно відвідували лекції, записували їх, читали книжки за вказівками викладовців, писали реферати.

Почалась весна, і стали можливі природничі екскурсії. Керував ними ентузіяст-природник Ілько Сергійович Педан. На урвищах крутих берегів Ворскли, у проваллях, поритих водою, він зі студентами вивчав геологічні нашарування і збирав колекції мінералів. Дуже зручна була для ботанічних екскурсій дача, що простягалася над Ворсклою і мала п'ять гектарів землі. Тут був овочевий сад і густий ліс. Площа під садом і лісом була хвиляста. Були тут круті схили і більш-менш рівні площини. Між лісом були галявини, вкриті молоденькою травою. Дача належала інженеру Каденаці, який у початку революції втік закордон. Тепер вона стояла пустою, і Горовий добився того, що вона перейшла у володіння педкурсів. Дача стала за лябораторію для Педана. Тут він провадив більшість своїх лекцій, ілюструючи їх об'єктами з природи. Провадити навчання на дачі було зручно ще й тому, що там був великий вільний будинок, в якому можна було сховатись від дощу...

Крім того, при школі були закладені дослідні грядки, на яких студенти провадили експериментальні роботи. Матеріяли, зібрані під час екскурсій і зайнять у природі, були використані для організації природничого кабінету. Визначне місце в ньому зайняли колекції мінералів і ґрунтів. Для них під керівництвом Вержемківського студенти виготовили

Визвольний шлях. Кн. 4/52 (126), квітень 1958 — 436

вітрини й зашклили їх. Тут же в гарних палітурках, теж виготовлених студентами, містились гербарії. В горнятках вирощувались рослини.

В сусідній кімнаті, під керівництвом Горового, студенти організували педагогічний кабінет. Тут їм доводилось більш креслити й малювати. Вони виготовили таблиці й діяграми, що відбивали розвиток дитини, схеми систем освіти в різних країнах. Для дослідження пам'яти були виготовлені спеціяльні таблиці, для ілюстрацій явищ ілюзій — спеціяльні фігури. Крім того, було виготовлено все потрібне для проведення тестів за системами Біне та Россолімо. Все це давало можливість оживити й поглибити лекції з психології й педології. Але це не задовольнило Горового. Він мріяв про організацію психологічного експерименту за допомогою точних приладів. Купити їх було не можливо, бо навіть до революції вони траплялись дуже рідко в склепах наочних приладів, а після революції вони зовсім зникли з ринку. Щоб організувати психологічний експеримент, треба було виготовити приладдя на місці силами школи. Про це Горовий довго радився з Вержемківським, будучи певним, що він може багато зробити для педагогічного кабінету. І Горовий не помилився. Вержемківський з великою цікавістю вислухав Юрія Петровича і зразу ж узявся за справу. Через тиждень у педагогічному кабінеті стояв уже тахістоскоп, зроблений Вержемківським, і Горовий провадив дослідження процесу уваги і впливів на неї різних чинників. Експеримент дуже захопив студентів, і вони ще з більшою наполегливістю провадили роботу в кабінеті. Другим приладдям, що його зробив Вержемківський, був ергограф. Це приладдя складніше за тахістоскоп, але Вержемківському пощастило зробити його. Почалась захоплююча робота над дослідженням явища втоми і впливів на неї зайнять з різних дисциплін, ручної праці і т. ін.

Для зайнять з антропометрії, у зв'язку з питанням фізичного виховання, студенти під керівництвом Вержемківського зробили досить зручний ростомір, а Горовий дістав у Полтаві циркуль для вимірювання об'ємів голови, плечей й грудей. Але останній не задовольняв Юрія Петровича: він був не елястичний при накладанні на голову; крім того, викликала сумнів і скаля, що показувала розмір голови, бо при накладанні напрямок скалі змінювався. Довго радились Горовий з Вержемківським над тим, як удосконалити саму конструкцію циркуля і нарешті вирішили радикально змінити її. Замість рухомої скалі вони вирішили зробити скалю нерухому, і не у вигляді платівки, а у вигляді кругу з розподілом його на міліметри. По кругові має пересуватися стрілка, прикріплена до рухомої ніжки циркуля. Коли Вержемківський зробив такий циркуль, виявилось, що він дійсно працює бездоганно. Накладати було його дуже зручно, бо він легко піддавався найменшим рухам руки, і, крім того, покази його були дуже точні.

(Далі буде)

Визвольний шлях. Кн. 5/53 (127), травень 1958 — 525

Проф. Г. Ващенко

ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ ШКОЛИ

(Спогади, продовження – 8)

"Тьотя Харитя"

В скорому часі після переїзду до Білик Горовий довідався від дружини, що в Біликах живе її подруга по єпархіяльній школі Харитина Данилівна Савченкова. Горовий пам'ятав її ще єпархіялкою. Це була дуже весела дівчина з милим, круглим обличчям. Надзвичайно рухлива, щебетуха й реготуха, — вона здавалась навіть легковажною. Тепер вона керувала дитячим будинком. У ті жахливі часи було дуже багато безпритульних дітей. Дитяча безпритульність — це взагалі невід'ємний попутник большевицької влади. За роки першої світової й громадянської війн багато загинуло чоловіків і залишили після себе дітей-сиріт. До цього ще треба додати страшну большевицьку розруху. Большевицькі банди грабували населення, а "продразвьорстки" дощенту руйнували господарство. Багато спричинились до руйнації й комнезами, відбираючи землі, худобу та інвентар у добрих господарів. Все це призвело до того, що в Україні, яка раніш годувала Московщину й вивозила багато хліба за кордон, у багатьох місцевостях стався голод. У таких умовах багато вдів не могли утримувати своїх дітей Про круглих сиріт не могло бути й мови: вони залишилися без всякого догляду; навіть деякі діти, що мали батька й матір, кидали їх і йшли в світ. Розвилася жахлива безпритульність. Діти босі, брудні, обірвані, мов ті голодні звірята, нишпорили ватагами по базарах, намагаючись украсти з кошиків або зі столів булку, яблуко або шматок сала. Іноді це їм щастило, а іноді їх ловили й жорстоко били. Багато дітей рилось по смітниках, шукаючи там покидьків хліба, картоплі чи буряків. У теплу пору вони ночували у садках і парках або під парканами, а в холодну — намагались залізти кудись під лавку на залізничних станціях або в порожню бочку чи котел. Іноді, особливо в морози, вони заривались у купи гною. Багато з них гинуло від холоду й голоду. А частина, більш енергійні й сміливі, їхали потягами в Середню Азію, сподіваючись знайти там для себе харчі. Вони залазили в тягарові вагони, заривались у вугілля, забирались на дахи вагонів і так їхали. Траплялись нещасні випадки. Діти гинули, попадаючи під вагони, або замерзали в дорозі, але на це рідко хто звертав увагу, наче це були не діти, а якісь неприємні звірята. В пізніші роки большевицького панування за безпритульними дітьми слідкувало НКВД і, щоб вони не порушували ладу і не кидались у вічі чужинцям, їх тихенько вивозили на далеку північ у концентраційні табори, і там вони масами гинули. Але в перші роки революції совєтська влада організувала для таких дітей дитячі будинки, дитячі містечка, колектори. Мало того, партійні керівники освіти трималися тоді тієї думки, що дитячий будинок, як інтернатна установа, має стати основним закладом комуністичного виховання, бо

Визвольний шлях. Кн. 5/53 (127), травень 1958 — 526

тут діти, вільні від впливу "буржуазно-родинного" оточення, будуть виховуватись у комуністичному дусі і стануть новими людьми.

Такий будинок був організований і в Біликах. На чолі його стала Харитина Данилівна Савченкова.

Одного вечора Горовий разом з дружиною відвідав її. Дитячий будинок містився недалеко від їхнього приміщення. Увагу Горових звернула на себе чистота кімнат у будинку. Їх зразу ж оточили діти. Вони були чистенько одягнені, обличчя їх були веселі й привітні.

— Ви до тьоті Хариті? — спитали вони.

— Так, ми до тьоті Хариті... Покажіть, де вона живе.

Діти привели їх до дверей однієї з кімнат, відчинили їх і сповістили: "Тьотя Харитя! Ось до вас прийшли дядя й тьотя".

— А, це ти, Санічко... Дуже, дуже рада... А це твій чоловік? Дуже приємно.

Поки дружина обнімалась і цілувалась із "тьотею Харитею", Горовий окинув оком її приміщення. Це була невеличка, продовгувата кімната, дуже чиста й затишна. Маленький столик був накритий вишиваною скатертю, на стінах було декілька малюнків і портретів, прикрашених українськими рушниками. Вузеньке ліжко було накрите білим покривалом. Коло нього стояло дитяче ліжко, а в ньому лежала дитина років двох. Тут же на стільцях сиділи дві дівчинки. Від розмови дитина прокинулась і заплакала. Харитина Данилівна зразу ж взяла її на руки і почала голубити і заспокоювати.

— Що це за дитина, Харисю? — запитала її дружина Горового.

— Звичайно ж, не моя... Я ж заміж, як тобі відомо, не виходила. Мені привезла її Марія Юхимівна Д. Вона з чоловіком працює в дитячій колонії в Писаревщині. Її чоловік завідує колонією, а вона там учителює в школі. За дитиною їм ніколи було доглядати, і вона захворіла на шлунок... Коли привезли її до мене, вона була така слаба, що здавалось от-от умре... А тепер гляньте, яка дівка стала.

І вона ніжно поцілувала дитину.

Щоправда, дитині було дуже далеко до "дівки". Вона була дуже бліда, личко мала зморщене, наче їй щось боліло. Якою ж вона була, коли її привезли до "тьоті Хариті"!

Харитина Данилівна то припадала до дитини, то розмовляла з дружиною Горового, згадуючи минулі, молоді літа.

Юрій Петрович звик вдивлятися в чужі обличчя і з цікавістю придивлявся до Харитини Данилівни. Яка разюча зміна за якихось двадцять-двадцять п'ять років. Від веселої, здавалось, легковажної дівчини, залишились тільки очі, такі ж ясні й веселі. Тільки до цієї веселости приєдналась материнська лагідність і ніжність, хоч вона й не була матір'ю. Колір обличчя в неї став сіравий, через що вона здавалась старшою своїх років. Її прикрашувала приємна усмішка, але складка губів і лінії маленького рота свідчили про стійкість вдачі і наполегливість.

В кімнату декілька разів входили й виходили дівчата-підлітки. Вони потихеньку про щось питали "тьотю Харитю", а вона давала їм якісь накази.

Визвольний шлях. Кн. 5/53 (127), травень 1958 — 527

— У нас зараз буде художня вечірка зі співами, деклямацією... Такі забави ми улаштовуємо частенько... Хочете подивитись? — запитала вона Горових.

— З великою охотою.

Найбільша кімната в будинку, що правила за залю, була вже приготована до вечірки. Були розставлені стільці, засвічене висяче люстро, більшість дітей сиділи на стільцях, а декілька з них, як видно, виконавці, стояли збоку.

Діти чемно відповіли на привітання гостей. Коли всі усілись, почались виступи, якими керувала дівчинка років дванадцяти-тринадцяти. Спочатку йшла деклямація. Діти читали байки Глібова, вірші Шевченка, а найбільше вірші Олеся. Деклямували діти з почуттям і дуже виразно. З особливим задоволенням вислухали Горові вірш Олеся "На болоті спала зграя лебедина". Не можна було припустити, щоб дівчина-підліток, яка читала цей вірш, могла цілком зрозуміти його глибокий і трагічний зміст. Але видно було, що Харитина Данилівна, яка керувала дітьми, допомогла дівчині відчути його красу і передати його настрій.

Між деклямаціями віршів співав дитячий хор. Співали дитячих пісень і деякі композиції Верховини [вірогідно Верховинець Василь Миколайович - Т.Б.]. В кінці вечірки були гри зі співами: "Ой вийтеся, огірочки" та ін.

Нічого оригінального в вечірці не було. Але приємно вражав веселий настрій дітей, атмосфера повної любови й довір'я до своїх виховниць, особливо до Харитини Данилівни. Наче ці діти й не були безпритульними.

Горовий звернув увагу на те, що майже всі діти виглядали здоровими і були порівнююче добре одягненими. Він бував у Полтаві в дитячих будинках і в колекторі, де бачив багато дітей хворих і обідраних.

— Як ви досягаєте того, що ваші діти мають такий гарний вигляд? — запитав він "тьотю Харитю". — Так наче це не в часи революції й громадянської війни...

— А це дуже просто. Я керуюсь євангельським правилом: "Шукайте й найдете, стукайте й відчинять вам". І я шукаю й стукаю. Доводиться іноді двічі на день ходити до виконкому, вислуховувати образи, але я не звертаю на це уваги... по-десять разів прошу, і мені не сором, бо це не для мене, а для дітей.

Після того Горовий частенько бував у дитячому будинку й приглядався до роботи Харитини Данилівни. Де секрет її великого успіху? Як сталося, що нещасні безпритульники, які зазнали бруду і жорстокости життя, змову стали дітьми веселими, жвавими і довірливими? Як зуміла ця жінка привернути до себе серця, що з них, здавалось, назавжди відлетіли почуття ніжности й довір'я?

І коли він думав над цим, йому мимоволі згадувався великий педагог Пестальоцці і організований ним притулок для сиріт у Станці. Там теж були зібрані діти, що їх спотворили злидні й людська жорстокість, — а великий педагог наповнив їх душі чистою дитячою радістю, запалив їх високими почуттями вдячности й альтруїзму. Згадувались Горовому і слова геніяльного педагога: "Рука моя лежала в їх руках, серце моє спочивало в їх серцях... Їх радощі були моїми радощами, їх горе було моїм горем... Я завжди був з ними... Коли вони хворіли, я був при них".

Визвольний шлях. Кн. 5/53 (127), травень 1958 — 528

Так, таємниця успіху "тьоті Хариті" — у безмежній любові до дітей, у любові не сантиментальній, а дійовій і палкій. Вона вся, без решти, віддавалась дітям, і вони відповідали їй тим же. Душі їх розкривались, вони бачили зовсім інший світ, цілком протилежний тому, до якого вони звикли. Цей новий світ вражав їх своєю красою, і вони з радістю вступили до нього. Контраст світів тільки збільшував цю радість.

Коли Горовий тепер згадує Харитину Данилівну, цього дійсно талановитого педагога, його бере жаль, що він, зайнятий своєю роботою, не з достатньою глибиною дослідив її педагогічну діяльність. Це — педагог з Божої милости, мистець найвищого роду мистецтва. Як у талановитого поета пісня вільно ллється з глибини його душі, так педагогічна діяльність була природним виявом її люблячого, ніжного серця. Це була своєрідна інтуїція, що її може сама "тьотя Харитя" не зовсім усвідомлювала. Але таке усвідомлення потрібне для тих, хто не обдарований так, як вона педагогічним талантом, і мусить свідомо й методично оволодіти технікою високого й трудного педагогічного мистецтва.

Відвідини дитячого будинка піднесли у Горового віру в свою справу й майбутнє України.

— Чи не відчула ти, — казав він своїй дружині, — що існують два різні світи: світ руїни, брутальности, жорстокої ненависти, світ Смоляг, Дроботьків, з їхніми виконкомами й комнезамами, і світ творчої роботи, самовідданости, гуманности, світ "тьоті Хариті" і їй подібних? Я певен, що другий світ візьме гору над першим. Смоляги роблять своє діло, а "тьоті Хариті" своє... Кінець-кінцем руїна скінчиться, почнеться творча робота, а вона можлива тільки на національному ґрунті".

Скрута

Навесні вернулись додому дві менші доньки Горового, що дотепер жили у родичів у Маячці. Зібралась уся родина. Коли раніш життя було скрутне, то тепер стало ще скрутніше. "Продразвьорстка", большевицькі продовольчі загони, комнезами дощенту зруйнували добробут українських селян, особливо заможних... А до цього ще треба додати великі валки голодних людей, що сунули в Україну з Надволжя. Ціни на все росли. На базарі в Біликах хлібина коштувала 5 мільярдів. Харчі можна було дістати тільки вимінявши їх на одежу, взуття, або на якісь інші речі.

А до того ще й платню, що її мали одержувати педагоги, треба було виривати від Кобеляцького відділу освіти. За платнею мусів їздити Горовий особисто в Кобеляки. Там він спочатку повинен був прочитати лекцію місцевому учительству на якусь педагогічну тему, і тільки після цього большевицьке начальство виписувало платню. Щоправда, при цьому воно іноді видавало зі склепів мішок-два вівса або ячменю, що було вже великим щастям... Привозили харчі для педагогів студенти, але цього було дуже мало. Родина Горового голодувала. Щоб якось прожити, дружина його купувала на базарі макуху з льону, мішала її з мукою і пекла хліб. Він здавався дуже смачним, але його було дуже мало. Доводилось видавати його точно розрахованими мініятюрними порція-

Визвольний шлях. Кн. 5/53 (127), травень 1958 — 529

ми... Навесні борщ варили з кропивою, використовуючи її якнайбільше. Становище з харчами трохи покращало, коли на допомогу населенню прийшло американське товариство АРА. Воно роздавало деякі продукти і в першу чергу кукурудзяну крупу, що її місцеві люди теж називали "арою". Вона здавалась не гіршою за риж, і це була вже розкіш. Але "ара" йшла переважно для дитячого будинку. Педагогам її доставалось мало, а потім її і зовсім перестали видавати. Горовий не відчував занепаду сил: можливо, що його підтримувало захоплення працею, але він зі смутком помічав, як страждають його дружина й діти. Вони до останньої міри схудли і зблідли, особливо старша донька. Їй було вже 16 років, організм вимагав поживи для росту, а поживи не було. Виникала небезпека туберкульози... Треба було шукати якогось виходу.

"Добрий господар"

Ще їдучи в Білики, Горовий мріяв про те, що заведе тут пришкільне господарство, подібне до того, яке було на Шведській Могилі. Керували ним переважно педагогічні мотиви: прагнення об'єднати теоретичне навчання з практикою, так виховувати майбутніх сільських учителів, щоб вони разом з тим були й науково освіченими господарями. В тих умовах, у яких опинилися педагоги в Біликах, організація пришкільного господарства була потрібна і з чисто практичних міркувань. Пляни Горового гаряче підтримував Семен Д. Щоб реалізувати їх, треба було перш за все одержати від виконкому землю. Здавалося, що це було дуже легкою справою. Через "продразвьорстку" багато заможних селян відмовилися від землі. Значна частина білицького селянства звикла жити з курортників і не дуже ганялася за землею. Тому багато землі залишилося без господарів. Але виконкомці, особливо Смоляга, не долюблювали курсів і неохоче йшли їм на руку. Довелося багато разів ходити до виконкому, навіть з'їздити до Полтави, щоб звідти вплинути на сільське начальство. Кінець-кінцем воно пообіцяло, що земля буде дана з тією умовою, що вона не лежатиме марно, а буде як слід оброблена. Залишалось тепер дістати сільсько-господарський інвентар. Якраз у цей час залишив Білики і перейшов у Полтаву заступник Горового, професор Олександер Бузинний. Треба було іншого заступника. Горовий довго радився у цій справі з Семеном Д., і вони вирішили, що майбутній заступник має взяти на себе керівництво господарством, щоб дати Горовому можливість цілком віддатися справі навчання. Перебираючи різних кандидатів, вони зупинилися на Супруненкові, що до революції керував вищою початковою школою в одному із сіл на Кобеляччині і придбав репутацію доброго господаря. Семен Д. поїхав до нього з листом від Горового. Супруненко погодився зайняти посаду заступника керівника курсів і в скорому часі приїхав до Білик. Це був досить високий чоловік, років під сорок, ставний, солідний на вигляд і в розмові. Одно тільки не подобалося Горовому, що, як він довідався від Д., Супруненко покинув свою жінку і родину і приїхав з якоюсь молодою панею. "Родина розпадається, — подумав Горовий, — новий побут увіходить у свої права. А проте це справа самого Супруненка. У всякому разі тепер можна бути певним, що шкільне господарство буде налагоджене..."

Визвольний шлях. Кн. 5/53 (127), травень 1958 — 530

Зі спокійним серцем Горовий віддався суто педагогічній роботі, а господарством зайнялися Супруненко і Д. Треба було вже приступати до оранки. Воли були: їх було приведено з Полтави. Залишалось дістати принаймні плуг і борону. Крім того, треба було дістати сіна для волів, бо запас його вже кінчався. Супруненко обіцяв все це полагодити.

Одного разу ранком Горовий поїхав у Полтаву. Надвечір вернувся додому. Дорога йшла біля садиби, де жив Супруненко. Той стояв на перелазі, як видно, чекаючи Горового.

— Я вже все полагодив, — весело закричав він до Горового.

— Як саме? — запитав Горовий, радіючи, що справа з господарством на доброму шляху.

— Віддав воли у виконком, — заявив Супруненко, ніби сповіщав про щось дуже мудре й приємне.

Горовий нічого йому не відповів, тільки звернув увагу на те, що земля в садибі Супруненка була виорана й заволочена.

Так "геніяльно" розв'язав Супруненко господарську проблему.

Проживши в Біликах літо, восени він перейшов у Полтаву на посаду керівника третьої трудової школи, що містилася в будинку бувшої кля-сичної гімназії. Ні Горовий, ні студенти не жаліли за ним.

Школа стає культурним осередком на селі

Навчання на педкурсах йшло своєю чергою. Студенти працювали все з більшим і більшим захопленням: ретельно відвідували лекції, працювали в пришкільних кабінетах, читали книжки, писали реферати, дебатували на наукові й педагогічні теми. Приємно було спостерігати, як ці селянські хлопці й дівчата, не пориваючи зв'язків з селом, робляться освіченими, інтеліґентними людьми, як поширюється й поглиблюється їхній світогляд, як виникають нові й нові культурні інтереси. І цей ріст мав цілком природний, органічний характер. На цій рідній, родючій землі виросли вони, впоїли в себе українські традиції, здорову селянську мораль, виросли серед упертої праці на селі, і тепер, стоячи твердо на селянському грунті, засвоюють кращі здобутки всесвітньої і своєї української культури. Але наука не творить цілости життя. Велику ролю в ньому має й мистецтво, а особливо в житті українського народу. Мистецтво, зокрема пісня, квітли й на Шведській Могилі. Там вони задовольняли майже виключно естетичні потреби невеликого гуртка людей. Тут, у Біликах, вони мають служити не тільки самим студентам і педагогам, а й численним селянам. А виховна, ушляхетнююча сила мистецтва дуже велика...

Серед студентів знайшлися достатні сили для розгортання мистецької роботи. Значна частина їх любила й вміла співати. Серед дівчат визначалася своїм прекрасним сопрано Пріся Сідак, серед хлопців — приємним сильним баритоном — студент К. і звучним баритональним тенором Сапсай Дмитро. Знайшлося немало й студентів обдарованих специфічними здібностями. Під керівництвом Івана Григоровича Сидоренка почав енерґійно працювати хор, під керівництвом Сапсая — драматичний гурток.

Визвольний шлях. Кн. 5/53 (127), травень 1958 — 531

Першою пробою сил було Шевченківське свято. В гарно убраній, прикрашеній рушниками з великим портретом поета на передній стіні, залі зібралось чимало селян. Уже перша урочиста пісня "Як умру, то поховайте", справила на селян, що до цього часу в своїй більшості чули лише сільські хори, надзвичайно сильне враження.

Далі йшли твори наших композиторів, як кантата "Б'ють пороги", виконана з великою міццю і піднесенням. Сильне враження справили і сольоспіви, як "Гетьмани, гетьмани" у виконанні студента К. В кінці урочистого вечора були поставлені сцена із "Назара Стодолі" і "Вечорниці" Ніщинського.

Вечір справив на селян дуже гарне і сильне враження. Школа зразу виросла в їх очах. Молодь почала часто відвідувати шкільні вечірки, бувала на співанках, учні старших кляс семирічки мріяли після закінчення останньої вступити до педагогічних курсів.

У скорому часі після Шевченківського вечора студенти дали виставу. Вона теж зібрала багато глядачів і пройшла з великим успіхом. Добра слава про Білицький студентський хор пішла по навколишніх селах. З них приходила селянська молодь, щоб послухати співів і подивитися на вистави. Виїздив хор і в сусіднє велике село Нові Санжари. Концерт і тут справив сильне й приємне враження. На концерті було й большевицьке начальство і між ними секретар "ком'ячейки". Це була досить грамотна людина. В балачці його зі мною виявилось, що він розуміє суто національний характер концерту, хоч це й не відповідало большевицькій політиці в галузі культури. Але він дав відчути, що шкодити роботі педагогічних курсів не буде, коли тільки вона не виходитиме за певні межі. Видно концерт зворушив у нього глибоко заховане національне почуття.

Виступали студенти і з рефератами, і то не тільки в шкільному приміщенні, а і в народному домі. Тут не все так проходило гладко, як на концертах і виставах. Одного разу студент В. читав доповідь на тему: "Борис Грінченко, як письменник і громадський діяч". Між студентами був і М., що працював у ЧК. Це був неосвічений, але нахабний і самовпевнений парубійко. До революції він побував на Донбасі і засвоїв там російсько-український жарґон. Парубійко був тієї думки, що це і є справжня большевицька мова. Після реферату він підійшов до Горового і в тоні погрози зауважив.

— Не подобається мені оцей ваш В.

— Що вам саме не подобається?

— Дуже круто балакає... Такі все слова вживає... Круті, не большевицькі.

Видно було, що він не розумів самого змісту промови, але відчув, що вона має в собі щось антибольшевицьке.

Горовий намагався переконати його, що В. промовляв звичайною українською мовою, якою тепер пишуть книжки й газети, якої вживають у всіх школах і на всіх зібраннях в Україні. Він трохи притих, але видно було, що деякі сумніви у нього залишились.

Визвольний шлях. Кн. 5/53 (127), травень 1958 — 532

"Виховання" мас і грабіж

В кінці квітня Горовий зайшов до дитячого будинку. В кімнаті Харитини Данилівни він побачив двох дуже гарненьких дівчаток. Одній було років десять, другій — років дванадцять. У дівчаток вражали очі — чорні, великі, глибокі. Обидві вони були заплакані і мали переляканий, навіть приголомшений вигляд, особливо старша з них.

— Не плач, Танюсю, — потішала її Харитина Данилівна. У нас тут буде тобі добре... тут багато хлопців і дівчат... будете гратись... учитись будете...

— Що таке сталося? — спитав Горовий.

Але Харитина Данилівна не відповіла йому і потішала далі дівчаток.

— У нас тут багато книжечок гарних... Ось ходім, я поведу тебе до дівчаток — Почекайте мене трохи, — звернулась вона до Горового — я скоро повернусь.

Хвилин через десять вона вернулась до кімнати.

— Що сталося? — знову спитав Горовий. Уже по тому, що ви мені не відповіли, я бачу, що сталось щось дуже сумне.

Харитина Данилівна розплакалась.

— Жах, що робиться... Чи це люди, чи звірі? .. Уявіть собі... вивели на вигін всю родину, на очах людей розстріляли всіх дорослих: і чоловіків і жінок... а дітей сюди привезли... Тільки парубок вирвався і втік... стріляли та не поцілили... А майно все між собою поділили.

— Хто ж це зробив і за що?

— Хто ж зробив? Та наше ж начальство... Смоляга, Рибка, Дроботько, і наш Кондратюк брав участь... А ще учитель називається... Грабіжники, бандити.

— Все ж таки за що їх розстріляли, за яку провину?

— Яка там провина? Були собі добрі господарі, працювали й жили не в злиднях... Треба було їх знищити... Наклали "продразвьорстку" три тисячі пудів. Люди ніколи не мали стільки хліба, не вивезли та ще й при сусідах поскаржилися на здирство. Цього було досить. Зразу показовий суд і розстріл, щоб люди боялися... Так багатьох уже розстріляли... Народ тремтить і писнути не сміє, а вони наживаються.

Месник

Через кілька днів з болота, що широко розляглось над Ворсклою, кілометрів за два від Білик, почулись рушничні постріли. Люди висипали на вулицю.

— То Миколу Борта міліція ловить, — сказав хтось. Він там засів у болоті на човні.

Стрілянина тяглась досить довго, нарешті припинилась. Через якусь годину по селу пронеслася чутка: "Дроботька вбито... Микола Борт поцілив"...

На другий день були урочисті похорони Дроботька. За труною несли червоні прапори, співали революційних пісень. Над могилою промовляли Рибка, Смоляга, Кондратюк. Всі промовці називали Дроботька героєм революції, що загинув від клясового ворога на бойовому посту і закли-

Визвольний шлях. Кн. 5/53 (127), травень 1958 — 533

кали до кривавої помсти. В голосах промовців відчувалася лють і разом з тим і страх.

Днів через три з північного сходу від Білик, де проходила залізниця на Полтаву, почулись гарматні вибухи. На квартиру до Горового прибіг переляканий керівник кобеляцького відділу освіти.

— Юрію Петрович, дозвольте мені деякий час перебути у вас, — заговорив він схвильовано. Мабуть махнівці наступають... До вас вони напевно не прийдуть... збирався їхати в Полтаву, а тут така історія.

До гарматніх вибухів приєдналась густа кулеметна стрілянина. Потім все стихло. Почекавши ще якихось півгодини, керівник відділу освіти залишив приміщення Горових.

Виявилося, що то з Полтави було вислано броневика обстріляти болото. Ще через тиждень пішла чутка, що Миколу Борта знайдено на болоті мертвим у човні.

Махнівці

Через деякий час збоку Полтави знову залунали рушничні постріли. Тепер вже майже ніхто в Біликах не звернув на них уваги. Але того ж таки дня біличани довідались, що на залізничній лінії між станціями Ліщинівка і Нові Санжари група кіннотчиків-махнівців зупинила потяг, вивела із вагонів і розстріляла декілька чоловік, у тому числі новопризначеного начальника міліції, і поїхала далі.

Тяжка праця

Матеріяльний стан родини Горового ставав все тяжчим. Виглядів на краще майбутнє не було. Залишалась надія на власні руки. Ще в квітні Горовий одержав від виконкому невеликий город у Біликах і десятину землі кілометрів за шість від села. Батьки студентів безкоштовно виорали землю. В кінці квітня родина Горового посадила город. На полі він вирішив посадити кукурудзу, бо земля лежала в балочці і здавалась дуже придатною для цієї культури. Щоб забезпечити родині харчування і на літо, Горовий випросив під баштан з півдесятини землі на горбі під самими Біликами.

Днів через десять після посадки кукурудзи він пішов подивитись на сходи... Згори поглянув на своє поле і широко розкрив очі. Поле густо зеленіло, наче вкрите доброю озиминою. Швидко збіг він униз і побачив, що то зеленіє вівсюг. Тепер тільки зрозумів Юрій Петрович, чому ніхто з хуторян не обробляв цього поля і чому легко й охоче віддали його йому. Згадав він й іронічну усмішку керівника земельного відділу, коли той призначив йому поле... Посміялись товариші з інтелігента... Але тут заговорила природна упертість. Треба довести, що інтелігенти вміють працювати... Для Горового було ясно, що виполоти сапами десятину, густо порослу вівсюгом, річ неможлива. Треба шукати іншого способу. Того ж вечора він дістав ручний полільник системи "плянет", а на другий день рано з дружиною і дітьми пішов на поле. Праця була дуже тяжка. Спочатку треба було між рядками кукурудзи пройти плянетом, а потім дружина й діти прополювали рядки сапами. Ножі "плянету" з трудом різали густе коріння вівсюгу. Треба було напружувати

Визвольний шлях. Кн. 5/53 (127), травень 1958 — 534

всі сили... Піт вкривав чоло, але упертість брала верх, і Горовий все рухався і рухався вперед. Сонце уже підбилось високо і пекло стомлене тіло, а Юрій Петрович все працював, не дозволяючи собі й думати про відпочинок. Раптом він почув гучний регіт... Підвів голову і на горбку побачив групу хуторян, що дивились на нього й сміялись. Високий плечистий чоловік, років тридцяти-тридцяти п'яти, широкими кроками сходив униз, прямуючи до Горового.

— Ану, давайте я попробую, — з іронічною усмішкою звернувся він до Юрія Петровича.

Селянин взявся за ручки "плянета", швидко-швидко пішов уперед. Але хвилин через три рухи його стали повільніші й повільніші. Він з трудом дійшов до кінця рядка й зупинився.

— Хай йому грець, — сказав він. Воно таки справді важка робота... Виходить, що ми таки даремно з вас сміялися.

— Чого ви власне сміялись? Що ж тут смішного, коли чоловік працює?

— Та воно, по правді кажучи, ми й не з того сміялись, що ви працюєте... на вас, звиняйте, одежа трохи не підходяща... пан не пан, жид не жид.. Та й взуття, звиняйте, не хворменне... Де ви його таке дістали?

Тепер тільки Горовий звернув увагу на свою одежу і зрозумів, що вона дійсно "непідходяща й нехворменна". На ньому був старий чорний сюрдук, що його до революції він одягав ідучи в театр або на якусь звану вечірку, на голові такий же старий капелюх, а на ногах капці, сплетені дружиною з валу. Все це — дійсно одно до одного не пасувало. Але що ж поробиш? Коли люди мруть з голоду, про одежу годі мріяти.

По заході сонця скінчили роботу. Дружина пішла додому, а Горовий упросився з дітьми на нічліг до одного з хуторян. Їх примістили в окремій хатинці. Вкрай зморені діти зразу ж полягали на полу й поснули. Горовий довго не спав. Перевтома з'єдналась із нервовим збудженням. Обривки думок роїлись у голові, зміняючи одна одну. Зіпсували большевики життя, та нічого не поробиш... Поглянув на дітей, що скорчившись спали на полу. В присмерку було видно худенькі, зморщені обличчя. До сліз стало жалко їх... Згадалось минуле... Чи міг Горовий навіть подумати, що їх чекає така доля? Ще в чотирнадцятому році, перед війною, він розплянував своє майбутнє. Щоліта — поїздка зо всією родиною в Швайцарію... Там діти будуть відвідувати дитячий садок і вчитись чужих мов... А там освіта в середній і високій школі... І все це були не мрії, а пляни, що їх легко можна було здійснити, бо платня вчителя середньої школи при наполегливості й розумній ощадності давала всі можливості до цього... І кому стало легше від того, що його життя, життя багатьох тисяч таких, як він, зіпсоване? Чи виграли селяни, навіть найбідніші? Він згадав свого сусіда по селу, Касяна, що не мав зовсім землі і служив в панській економії, підчищав і замітав доріжки у парку. Тяжке було його життя, але ні він, ні його досить численна родина не голодували і були, хоч і бідненько, вдягнені й обуті... А головне, вони не тремтіли за своє життя.

Після короткого й важкого сну Горовий прокинувся і побудив дітей. Діти з трудом встали, пішли з ним на працю... Коли сонце підбилось

Визвольний шлях. Кн. 5/53 (127), травень 1958 — 535

вгору, прийшла дружина й принесла убогий сніданок... П'ять днів пололи кукурудзу. А днів через десять вона знову вкрилась вівсюгом. Чотири рази сполювали поле, але тепер воно стояло чисте, від бур'яну. Розкішна зелена кукурудза рівними рядами стояла на ньому.

З баштаном роботи було значно менше. А все це дуже стомило й виснажило родину, особливо дітей.

Конференція керівників високих шкіл

В липні Горовий одержав повідомлення про конференцію наукових робітників у Харкові. Треба було їхати, але в чому? Особливо це турбувало його дружину, яка дуже не хотіла, щоб її чоловік був предметом глузування.

— Ну, що ти обуєш на ноги? То селяни з тебе глузували, а тепер глузуватимуть колеги.

— Не бійсь, не глузуватимуть, — упевнено заспокоїв Горовий дружину. То селяни ходять обуті, а інтелігенція в більшості боса.

Дружина виплела Юрію Петровичу нові капці з валу і підшила під них дебелу підошву з мішка. Взявши трохи харчів на дорогу, він поїхав. Зі станції пішов до народного комісаріяту освіти. Тут же у великій залі відбувалась і конференція. Сподівання Горового не справдились. Всі співучасники конференції були взуті в шкіряні черевики, він лиш один був у капцях з валу. Але ніхто не звернув на це уваги, або не подав вигляду на це. На конференції він зустрів свого колишнього професора філософії Тихомирова, під керівництвом якого писав кандидатську дисертацію. Він тепер був ректором Ніженського педагогічного інституту. Зустріч була сердечна. Тихомирів висловив задоволення, що його колишній учень стоїть на чолі педагогічної школи.

На конференції виступив з короткою офіційною промовою заступник комісара освіти латиш Ряппо. Він привітав учасників конференції й побажав їм успіхів у розбудові високої освіти на засадах марксизму і на користь пролетаріяту. Ряппо справив на Горового враження людини енергійної, упертої, але не досить інтелігентної.

Досить довгу доповідь виголосив Семенковський на тему "Матеріялізм і ідеалізм, як світоглядові системи". Доповідь визначалась досить високими зовнішніми рисами. Вона була систематично й послідовно побудована, мова була ясна й літературно правильна. Виголошена була доповідь виразно. Але зміст промови Горовому не подобався. Це був поверховий виклад поглядів найбільш відомих філософів-ідеалістів і така ж поверхова пропаганда марксизму.

— Як вам сподобалась доповідь Семенковського? — спитав Горового Тихомирів.

— По правді кажучи, не дуже. Вона занадто елементарна. Така доповідь мала б сенс, коли б її виголосити на публічній лекції, але не на конференції, де зібрались наукові робітники. Все, що сказав Семенковський, для них давно вже відомі істини.

— Ви помиляєтесь, — заперечив Тихомирів. Для вас все, що говорив Семенковський, елементарні істини, бо ви спеціяльно студіювали філосо-

Визвольний шлях. Кн. 5/53 (127), травень 1958 — 536

фію. Але для більшості учасників конференції тут багато дечого нового, особливо щодо марксизму, який тепер стає за основу освіти й політики.

У словах Тихомирова, а особливо в тоні його розмови, Горовий відчув, що він співчуває марксизмові. Це засмутило, але не здивувало його. Горовий згадав, що Тихомирів, ще будучи професором московської богословської академії, співчував матеріялізмові й не ховався з тим. Коли Юрій Петрович одного разу звернувся до нього за порадами в справі дисертації і вжив виразу "психологія святих", Тихомирів висміяв його й іронічно запитав: "А хто це такі святі?"

Учасників конференції розмістили у двох найкращих готелях Харкова. Коли подали вечерю, більшість були здивовані. Вони давно вже нічого подібного не їли... Здавалось, що вони із большевицьких злиднів перенеслися в старі часи, коли склепи були завалені продуктами, а їдальні в готелях могли задовольнити найвигадливіший смак...

На другий день на конференції обмірковувались переважно педагогічні питання. Виступав відомий методист-природник Ягодовський з доповіддю про постановку природознавства у високій школі. Виступав Горовий з промовою про творчу школу, про виховання в учнів активности й ініціятиви... Робота конференції не обійшлась без інцидентів. Виступив з доповіддю досить відомий педагог Музиченко. Він промовляв про нові течії в педагогіці, про Шарельмана, Гансберґа, згадав також Гербарта, доводячи, що його погляди й тепер ще не втратили своєї актуальности. Проти деяких тверджень Музиченка виступав український педагог Я. Чепіга. Музиченка ніби щось укусило. Він загубив рівновагу, назвав Чепігу вискочкою і неуком. У його словах звучала не тільки неповага, а й презирство до свого опонента, що був колись народним учителем. Чепіга теж відповів йому у різкому тоні. Все це справило на присутніх неприємне враження. Більшість була не на боці Музиченка, хоч і визнавала його за солідного педагога-теоретика і талановитого педагога-практика.

Під час перерви було оголошено, що учасники конференції можуть одержувати командировочні гроші. Сума, що її одержав Горовий, здивувала його, як несподіванка. Хоч совєтські гроші дуже упали в ціні, але він одержав так багато грошей, що за них можна було щось купити. На другий день зранку Горовий пішов на базар і купив собі шкіряні черевики. В нього ще залишилась достатня кількість грошей.

Коли Горовий вертався додому, то задумався над тим, з якою метою була скликана конференція. Певного, чіткого пляну вона не мала, жодного конкретного питання не вирішила. Отже, вона могла мати такі завдання: 1) притягти на бік большевиків керівників високих шкіл і наукових робітників, 2) пропаґувати серед них ідеї марксизму і 3) виявити, на кого між науковими робітниками можна опертись, а кого треба тримати під підозрою.

(Далі буде)

Визвольний шлях. Кн. 6/54 (128), червень 1958 — 658

Проф. Г. Ващенко

ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ ШКОЛИ

(Спогади, продовження – 9)

Боротьба за дисципліну

В половині вересня почався новий шкільний рік. Педкурси набули великої популярности не тільки на Кобеляччині, а й за межами її. Тому багато молоді виявило бажання вступити на них. Тих, що мали свідоцтва про закінчення середньої школи, приймали без іспитів; тих, що таких свідоцтв не мали, — перевіряли. На першому курсі набралось більш шістдесяти студентів. Почалось навчання. Горовий зразу ж звернув увагу на те, що настрій серед студентів взагалі гірший, ніж у минулому році. На лекціях молоді студенти сиділи неуважно, на перервах поводили себе занадто шумно. Хлопці ходили по шкільній залі в картузах, іноді надітих "набакир". Вечорами вони ходили по селу, співаючи пісень, зачіпали мешканців... Були навіть випадки пияцтва. Особливо визначались поганою поведінкою два юнаки, син і племінник колишнього управителя однієї з панських економій. Вони різко відрізнялись від інших студентів, селянських хлопців. У них снобізм поєднався з большевицькою брутальністю. Було таке враження, що вони вступили на курси не для навчання, а для розваги. Розмовляли між собою по-російському і з неповагою ставились до української школи. Неприємним було те, що цей снобізм впливав на селянських хлопців, ніби вони відчували в цих "паничах" щось вище, "не мужицьке". У снобів знайшлось декілька приятелів, що підроблялись під них. Настрій першокурсників передався частково і старшим студентам. Ожила "опішня", що в минулому році була зовсім принишкла. Тепер вона відчула, що "їхнього полку прибуло", і поводила себе дуже брутально.

Для Горового було ясно, що основна причина цієї розрухи — большевизація середньої школи. Большевики свідомо руйнували традиційну мораль з властивими їй пристойністю, пошаною до батьків і старших, зокрема до педагогів. По школах вони завели учнівські комітети, представники яких не тільки брали участь у педагогічних радах, а іноді навіть тероризували педагогів. Все з більшою активністю по школах діяв комсомол. Комсомольці прищеплювали учням думку, що старше покоління — відстале, пройняте всякими забобонами і тільки заваджає поступові; що майбутнє належить виключно молоді. Ідеалом молоді ставав розхристаний большевик, що на все плює і творить "нове життя". А яке саме це життя, молодь точно не уявляла.

Треба було за всяку ціну перебороти ці настрої і відновити у школі здоровий дух. Горовий розумів, що звичайними адміністративними захо-

Визвольний шлях. Кн. 6/54 (128), червень 1958 — 659

дами тут нічого не вдієш. Звільнити розкладників було неможливо, бо це призвело б до небажаного втручання в шкільні справи з боку партійних органів; безпосередній моральний вплив на снобів не дав би наслідків. У таких умовах треба було творити перш за все здорову громадську думку, щоб всякий порушник шкільного ладу бачив, що проти нього стоїть не тільки керівник школи, не лише педагоги, а й увесь шкільний колектив. Засобом до цього мають бути слово й діло. Слово часто буває без сили, коли воно має форму особистих напімнень і зауважень. Але воно стає могутньою силою в формі вмілої, пройнятої переконанням і палким почуттям агітації.

З цього Горовий і вирішив розпочати. Кожної суботи увечорі він скликав збори студентів і провадив з ними розмови про завдання й бажану організацію педагогічної школи на селі. У своїх виступах він з'ясовував велику ролю освіти в житті народів, на прикладах показував, як освіта підносила не тільки рівень знань населення, але і його матеріяльний стан і політичне положення між іншими народами, підносила рівень мистецтва й науки. Зокрема він зупинявся на історії України, на ролі освіти в княжий і козацький періоди, і на занепаді її в XVII і XIX століттях. Вказуючи на те, що через історичні обставини українці — переважно народ селян, він підкреслював особливу вагу освіти на селі. В привабливих формах Горовий малював майбутнє українського села з високим матеріяльним добробутом і висококультурним побутом. Шлях до цього світлого майбутнього — тільки через освіту, через школу. І тут на перший плян виступає сільський учитель, як основна культурна сила на селі, що не тільки навчає дітей, а бере активну участь у громадському і навіть господарському житті села. Діяльність учителя він малював, як найскладніше й найшляхетніше мистецтво, що перевищує всі інші мистецтва й дає найбільше моральне задоволення. Високе покликання учителя вимагає від нього й великої праці над собою. Учитель мусить бути не тільки широко й ґрунтовно освіченою людиною, а й зразком шляхетної поведінки, бути принциповим і чесним, організованим і наполегливим у роботі, бути зразком для інших. Характеристику зразкового учителя Горовий ілюстрував прикладами великих педагогів Сократа, Коменського і Пестальоцці. Така була приблизно схема його розмов. Він промовляв до студентів з великим піднесенням, бо сам щиро вірив у ці думки й глибоко переживав їх. Тому студенти не тільки охоче слухали Горового, а й з захопленням сприймали його думки. Він помічав, що студенти тепер з більшою увагою сиділи на лекціях, ретельніше працювали в кабінетах, більш культурно поводились на перервах. Але "сноби" не здавались. На зборах вони бували рідко, а проте усвідомлювали, що Горовий робить заходи до піднесення дисципліни; що в школі створюється атмосфера серйозної праці. Увійти в цю атмосферу їм не хотілось...

Одного разу до Горового прийшла Палажка Хведорівна і з обуренням заявила, що через снобів вона не може читати лекції на першому курсі. Коли Горовий конкретно попрохав розказати, в чому справа, вона одмовилась. Довелось звернутись до студентів. Від них він довідався про таке. Під час лекції Палажки Хведорівни сноби сиділи на першій парті. Один із них якраз у той момент, коли лекторка увійшла в настрій, дивлячись

Визвольний шлях. Кн. 6/54 (128), червень 1958 — 660

на неї, нахабно зауважив: "Какие у вас хорошенькие глазки". — "А какие у вас красивые губки", — додав другий. Палажка Хведорівна почервоніла, а дехто з студентів засміявся. Лекція фактично була зірвана.

На другий день Горовий скликав загальні збори студентів. Більшість знали або догадувались, із якого приводу вони зібрались. Прийшли й сноби, що хотіли довести, що їм "плювать" на якогось "хохлацького педагога".

Горовий почав промовляти з великим обуренням. Це зразу ж зробило на студентів відповідний вплив, створило настрій серйозности. В своїй промові він з сарказмом висміяв снобів, виставив їх як пшутів, що невідомо для чого вступили до школи, де вчиться селянська молодь, яка хоче серйозно працювати. Очі всього зібрання з іронією звернулись до снобів. Ті сиділи мовчки. Відчувалось, що вони розбиті, загубили пошану з боку товаришів. Вернувшись додому, Горовий запитував себе, чи не зловжив він своїм впливом на студентів, чи не занадто жорстко він обійшовся зі снобами. Він відчував, що діяв не тільки, як педагог, а і як людина, що особисто ворожа до цих зіпсованих юнаків. Чи не краще було б закликати їх, поговорити з ними і вплинути на їх сумління? Але, уявивши собі вдачу і поведінку юнаків, він прийшов до висновку, що іншого способу вплинути на них не було. А крім того, це один із засобів виховання громадської думки студентів.

У скорому часі стався другий випадок, з приводу якого теж були скликані загальні збори студентів. Один юнак з першого курсу, дуже здібний студент, типовий український хлопець, напився самогону. Довго думав Горовий, що з ним зробити. Він знав, що коли покличе юнака до себе, він щиро покається і дасть йому обіцянку більше не пити. Але алькоголь — дуже велике зло в житті людини. Алькоголізм веде за собою розклад у житті особистому й громадському. Тому Горовий не тільки сам не вживав алькогольних напоїв, а навіть не тримав їх у себе в приміщенні. Отже, й цей випадок він виніс на загальні збори. Але тут головну увагу він звернув не на особу студента, а на ганебність пияцтва, на те, що учитель, який мусить бути зразком для інших, повинен рішуче утримуватись від алькоголю. На другий день юнак прийшов до Горового і зі сльозами на очах прохав пробачення. Після цього він не тільки ні разу не пив, а став дуже ретельно вчитись, часто бував у Горового і систематично працював у педагогічному кабінеті.

Настрій у школі значно поліпшився, робота була налагоджена, значна частина студентів працювала з великим захопленням. Серед студентів цілком природно виділялись найбільш активні юнаки, що визначались принциповістю й здібностями. Вони набували все більшого й більшого авторитету серед товаришів і надавали тон усьому шкільному життю. Із старших студентів це були Дмитро Сапсай, Хома В., Володимир Г., Сіма Я., Семен Д., Василь Л., із молодших — Іван Ш. Всі вони з великим довір'ям ставились до Горового, часто бували у нього на квартирі. Горовий радився з ними у спільних справах, але ніколи не розпитував їх про якісь порушення дисципліни товаришами, щоб цим не підірвати їх авторитету серед юнацтва. У цих студентів він завжди знаходив першу підтримку у своїх заходах, спрямованих на поліпшення життя та праці школи.

Визвольний шлях. Кн. 6/54 (128), червень 1958 — 661

Мирон Логвин

В кінці квітня Горовий зайшов у шкільних справах до відділу освіти. Крім керівника відділу, він побачив ще молодого білявого чоловіка, років двадцяти п'яти-двадцяти шести. Юрію Петровичу здавалося, що він десь його вже бачив.

— Дозвольте вас познайомити, — заговорив керівник відділу. — Мирон Онисимович Логвин, призначений на політрука ваших курсів.

— Ми вже знайомі з товаришем професором. Пам'ятаєте, я був вашим слухачем на учительських курсах у Полтаві в 1918 році... Логвин.

Горовий пригадав собі слухача з дуже ласкавою усмішкою, що часто розмовляв з ним на перервах між лекціями, ніби намагаючись звернути на себе його увагу. І тепер на його обличчі грала та ж сама усмішка. Він почав ніби ласкаво, але настирливо розпитувати Горового про школу. Горовий хотів обмежитися відповідями загального характеру, при чому тоном розмови давав відчути своєму співбесідникові, що він не зобов'язаний давати малознайомій людині якісь детальні пояснення. Але Логвин із тією ж самою зовнішньою лагідною усмішкою продовжував розпитувати, ніби мав на це повне право. Це нагадувало вже допит.

— Як у вас справа з навчанням діялектичного матеріялізму? — питав він.

— У нас нема викладача діялектичного матеріялізму.

— Як же це так? — питав далі Логвин. — Школа має випускати викладачів для радянської школи, і ці вчителі самі не знатимуть вчення клясиків марксизму... А як у вас працює комсомол?

— У нас комсомолу нема.

— Як це так? Радянська школа — і при ній нема комсомольської ячейки?

В такому ж дусі розмова точилася й далі. Додому Горовий вернувся дуже занепокоєний. Большевики починають накладати на школу свою лапу.

Виявилось, що Логвина дуже добре знає Палажка Федорівна Колісникова. Він народився у дрібноміщанській родині в околицях Кобиляк. Учився у вищій початковій школі, а після закінчення її служив у канцелярії земської управи, при чому виявляв надзвичайну улесливість і угодливість, намагаючись усякими способами заслужити ласку в "начальства". Коли входив або виходив голова управи, він завжди намагався забігти йому наперед і відчинити двері.

Коли в Києві організувався український народний університет, Логвин вписався туди і деякий час слухав там лекції. В 1918 році він пристав до українського національного руху і брав участь у збройній боротьбі української армії. Палажка Федорівна під секретом сказала, що він з одним із її родичів на колесниківському хуторі ховав кулемет. На другий день прийшовши до школи, Горовий побачив в учительській Логвина. Він тримав себе з великою упевненістю.

— Я хотів би знати, яка у вас освіта? — запитав Юрій Петрович.

Визвольний шлях. Кн. 6/54 (128), червень 1958 — 662

— Навіщо вам це знати? — відповів зі своєю звичайною усмішкою Логвин. — Мене призначив на посаду політрука партійний комітет. А проте, коли вас це цікавить, мозку вам сказати. Я вчився у київському університеті.

— В якому саме?

— Який же ще є київський університет, крім державного.

Для Горового стало ясно: Логвин — честолюбний авантюрник. До революції він намагався вибитись у люди собачою улесливістю перед начальством земської управи. Коли в 1918-1919 рр. розгорівся український рух, йому здавалося, що саме тут він зможе зробити собі кар'єру. І він пішов в українську армію. Коли українські змагання заламались, він зразу ж перейшов на службу до большевиків і буде служити їм з такою собачою угодливістю, з якою служив у земській управі. Головне для нього — "вибитись у люди", а якими засобами, це для нього було байдуже. Переживши в молоді роки приниження, він тепер з жорстокістю і насолодою буде принижувати інших. І все це він буде робити з ласкавою усмішкою, що виробилась у нього в час собачої служби в земській управі...

В скорому часі приїхала з Полтави Роза Абрамович і заявила, що вона призначена організувати комсомольську клітину при педкурсах.

Мирон і Роза діють

З перших же днів свого перебування в школі Логвин поводився, як доглядач за педагогами й пропаґандист марксизму. З захопленням неофіта, що пізнав правду, він на перервах між лекціями повчав педагогів, що таке діялектичний матеріялізм, що таке боротьба кляс, диктатура пролетаріату і т. п. Разом із тим він гостро критикував такі "Буржуазні забобони", як релігія, мораль і визнавання об'єктивної правди. "Діялектика, — казав він, — відкидає якусь незмінну правду. Все рухається. Отже, міняється й розуміння правди. Правдою є те, що сьогодні є корисне для пролетаріяту".

В кожній його фразі, як шило з мішка, висувалося неуцтво, особливо коли він висловлювався про європейських філософів, яких він зовсім не знав. Видно було, що він покищо засвоїв лише "Азбуку комунізму" Бухаріна, яка здавалася йому вершиною людської мудрости.

З особливою ж активністю працював Логвин серед студентів. Лекції він читав із великою впевненістю, ніби щось надзвичайно мудре й глибоке. Перед молоддю він ще з більшою брутальністю нападав на старий "буржуазний лад", на "гнилу" інтеліґенцію, на релігію і традиційну мораль. За його словами, молодь мусить усе зруйнувати і збудувати "новий світ". Цей "новий світ" має бути повною протилежністю старого світу і запереченням його. Коли старим світом правили аристократи й багатії, то "новим світом" мають правити пролетарі; коли старий світ був релігійним і ідеалістичним, то "новий світ" має бути атеїстичним і матеріалістичним. Цього вимагають закони діялектики, яку Логвин трактував як якийсь магічний ключ, що відмикає двері до всякої таємниці. Хто володіє діалектикою, той володіє істиною.

Визвольний шлях. Кн. 6/54 (128), червень 1958 — 663

Частина студентів захопилась цією філософією магії. Їм здавалось, що Логвин дійсно відкрив найлегший і найпростіший спосіб стати мудрим... Оволодій діялектикою — і більш нічого не треба знати. До Білик і до Логвина не доходила ще промова Леніна на третьому з'їзді комсомолу, в якій вождь большевицької революції, зрозумівши, що "діялектика" може привести до повного неуцтва, кинув гасло: "Щоб стати комуністом, треба опанувати всіма знаннями, що їх виробило людство".

Великими прихильниками Логвина насамперед стали опішняни. Майже всі вони вчились погано, були недисципліновані і стояли завжди в опозиції до конструктивних заходів Юрія Петровича. В Логвині вони побачили свого лідера і зразу ж організувались навколо нього. Сама собою утворилася "комсомольська ячейка". Крім опішнян, до неї увійшли і "сноби". Пристало теж і декілька здібних студентів, як Олена С., і Василь С. Велику ролю в організації "ячейки", крім Логвина, брала Роза Абрамович. Вона майже кожного дня приходила в школу, розмовляла із студентами, затягуючи їх у комсомол. Це була дуже шкідлива демагогія.

— Я дивуюсь, — казала вона. — Ви називаєтесь студентами, між вами є такі, що мають більш, ніж тридцять років, а ви тримаєте себе гірше, ніж учні четвертої-п'ятої кляси семирічки. У нас у Полтаві в усіх трудових школах існують комсомольські ячейки. Учні входять до складу педагогічних рад, і не думайте, що вони там сидять, як олухи, і тільки слухають те, що їм скажуть педагоги. Вони там — командири, їх слухають педагоги. А коли хто з педагогів занадто виявляє буржуазний дух, ми на нього знаходимо раду. І так і повинно бути. Старше покоління віджило свій вік. Воно пройняте всякими буржуазними забобонами... Майбутнє належить нам — молоді. Ми збудуємо новий світ... А ви тут, у Біликах, як малі діти, слухаєте те, що вам скажуть педагоги з царських часів, а особливо ваш керівник... Це ж реакціонер, якого ми терпимо тільки тимчасово.

Поводилась вона зі студентами простацьки. На всіх казала "ти", заходила до них на квартири, обнімала хлопців. Збирався комсомол спочатку у приміщенні Логвина, а потім у приміщенні волосної комуністичної "ячейки". Там під керівництвом хитрого Логвина систематично розроблялись пляни большевизації курсів. Спочатку було вирішено дати бій на "ідеологічному фронті". Логвин доручив здібному студентові С. прочитати на загальних зборах курсів реферат на тему "Діялектичний матеріялізм — філософія пролетаріяту".

На реферат зійшлася вся школа, прийшли члени місцевого виконкому і багато селянської молоді.

Щодо форми реферату, то вона була на належному рівні: мова — порівняно правильна, дикція чітка і виразна. Але зміст реферату виявив повне неуцтво доповідача. Він розповідав про три джерела марксизму: французький матеріялізм, англійські економічні вчення і німецька клясична філософія. Характеристика всіх цих джерел зовсім не відповідала дійсності, а особливо — німецької філософії. Геґелеві референт приписав те, чого той ніколи не писав і не думав.

Визвольний шлях. Кн. 6/54 (128), червень 1958 — 664

Але юнак оповідав про всі ці вигадані "істини" з такою упевненістю, наче він відкривав для слухачів нову Америку. Горовому стало образливо за юнака, що свої безперечні здібності використав на таку дурницю і може надалі залишитися при ній. Він узяв слово, вказав на помилки доповідача, на те, що він не має уявленя про філософію Геґеля і в своєму рефераті приписав йому невластиві для нього погляди. В кінці свого виступу він порадив референтові ґрунтовно студіювати питання, що той має висвітлювати, бо завдання науки — об'єктивна істина.

Після Горового зразу ж виступив Логвин. Він із великим апломбом заявив:

— Товариш Горовий казав про істину. Але є дві істини: буржуазна і пролетарська. Товариш Горовий стоїть за істину буржуазну, ми, товариші, стоїмо за істину пролетарську!

Комсомольці і ті, хто співчував їм заплескали в долоні... Логвин і Роза Абрамович, а разом з ними і ввесь комсомол тріюмфували. Не тільки по школі, а й по селу пішла поголоска: "Ви чули, як товариш Мирон посадив професора Горового? Що то значить діялектика".

Але серед переважної бїльшости студентів, і при тому кращих, авторитет Горового покищо був непорушний.

"Склянка води"

Захопивши в свої руки владу, большевики зразу ж повели жорстокий наступ проти родинних традицій, бо в них вони бачили одну з перепон до швидкої большевизації народних мас. Цей похід у перші роки революції набрав скрайнє брутальних форм... Серед більш завзятих марксистів з'явилась т зв. "теорія склянки води". Вони виводили її з самої природи марксизму, як матеріялістичної філософії. За марксизмом існує лише матерія, свідомість є лише властивість високоорганізованої матерії. Звідси статеві відношення мають у своїй основі матеріальні, стисліше, фізіологічні засади. За часів відсталих форм суспільства створилась родина, в якій панує чоловік. З метою закріпачення жінки статеві відношення обгортаються в серпанок духовости; одруження освячується церквою і визнається за непорушне. Зрада жінки визнається за великий гріх і т. ін.

Новий, комуністичний устрій суспільства все це відкидає, як пережиток минулого. Відношення між статями мусять набути природного характеру. Це є звичайний фізіологічний акт, подібний до акту задоволення спраги. Коли людина відчуває спрагу, вона випиває склянку води; коли у неї діє статевий інстинкт, вона задовольняє його, вступаючи у певні стосунки з особою іншої статі... Нічого духового, містичного тут нема.

Цю "теорію" підхопили деякі літератори, в наслідок чого появилися такі твори, як "Без черемухи", "Луна с правой стороны" та інші. Здійснювалась вона і в практиці: ширилась розпуста, розпадалась родина, на вулицях з'являлись голими молоді мужчини і жінки, цинічно демонструючи за новий побут і нові статеві відношення.

Ширили цю "теорію" і Логвин та Роза Абрамович. На зборах комсомолу вони малювали картини нового комуністичного побуту. Чоловіки

Визвольний шлях. Кн. 6/54 (128), червень 1958 — 665

й жінки будуть вільно сходитись і задовольняти свої статеві потреби. Так же вільно й легко вони будуть розходитись. Щезнуть усякі ревнощі, що є наслідком буржуазного устрою суспільства, при якому жінка стає власністю чоловіка. Діти будуть виховуватись у громадських закладах, що дасть жінці можливість нарівні з чоловіком працювати у виробництві й на громадській роботі.

Слід відзначити, що ці візії про нові відношення між статями відповідали заходам большевицької влади в галузі освіти й виховання молоді. В перші роки революції в наркомосах СССР панувала думка, що основною формою освітньо-виховних закладів мусить бути дитячий будинок, установа інтернатного типу, де діти виховуються без всякого впливу з боку батьків. Школу ж прибічники таких поглядів розглядали, як тимчасовий заклад, що має згодом щезнути.

Логвин не обмежувався агітацією за нові статеві відношення, а намагався реалізувати їх на практиці, хоч і мав родину. За свою жертву він обрав здорову й гарну студентку Олену С. Це була наївна селянська дівчина. Вона захопилась агітацією Логвина. Те, що казав він, здавалось їй новим, незвичним і цікавим. Вона дуже охоче ходила на збори комсомолу і впоювала в себе "нові" погляди, але коли Логвин на практиці пропонував їй перебороти "буржуазні забобони" і стати "новою людиною", вона завагалась.

Ще з перших днів перебування в школі вона відчула симпатію до дружини Горового і часто бувала в неї. Одного разу вона прийшла дуже стурбована й засмучена. Червоніючи, вона казала:

— Все я розумію, що каже товариш Мирон... Зі всім я згодна, але одного не можу перебороти в собі... оцих буржуазних забобонів... Він каже, що без цього не можна стати новою людиною, що треба рішуче порвати з минулим, а я не можу... Один раз подумаю: все це дійсно буржуазні забобони. А другий раз подумаєш... Ні, таки не можу.

Було видно, що дівчина стоїть на краю прірви. Дружина Горового, хоч і знала на яку небезпеку вона наражає себе й чоловіка, вирішила рятувати нещасну жертву.

— Не вірте цій агітації, — казала вона. — Родина, взаємна вірність чоловіка й жінки, високі почуття у взаєминах між ними — це зовсім не забобони, а досягненя людської культури. Логвин і Роза справді тягнуть вас не тільки до стану первісної людини, а й до стану тварин. Десятки тисяч років людність працювала, щоб піднестися над цим станом. Чим культурніша людина, тим у статевих почуттях і відношеннях у неї все дальше й дальше відходить на задній плян усе, що зв'язане з фізіологією, а на перший — виступають високі людські почуття ніжности, любови, краси й довір'я. Тому то справжня любов стає за джерело високої радости й щастя... Ви читали твори великих українських і чужоземних письменників? Хіба там є щось подібне до того, що каже вам Мирон? А хіба там мало краси, чистої людської радости? Подумайте над цим усім. Не губіть свого життя, бо коли ви підете цим шляхом, яким вас веде Логвин, повірте мені, ви будете нещасною людиною.

Ще разів два приходила С. до дружини Горового, а потім перестала ходити. Вона стала "новою людиною".

Визвольний шлях. Кн. 6/54 (128), червень 1958 — 666

Класова боротьба

В марксистській системі визначне місце посідає вчення про клясову боротьбу, як основну рушійну силу в історії людства. Большевики поклали це вчення в основу своєї політики. Саму революцію вони розпочали під гаслом боротьби пролетаріату проти буржуазії й аристократії. Захопивши в свої руки владу, вони нещадно нищили дворян, урядовців, духівництво й селянство, а разом з тим поглиблювали клясову боротьбу в народних масах. Розпалюючи заздрість і злобу, вони нацьковували бідніші прошарки населення на тих, що були заможніші. Щоб надати цій боротьбі організовані форми, вони утворили на селах комітети незаможних селян і всіма засобами плекали в них дух ненависти до "куркулів".

Цю "премудрість" подавав Логвин студентам у своїх лекціях. Але й тут він намагався перетворити теорію в практику в самій школі. Обставини допомагали йому. Педагоги й тепер не одержували платні, що хоч у найменшій мірі забезпечувала б їх матеріяльні потреби. Мало того, вартість грошей з кожним днем падала, і на них майже нічого не можна було придбати на ринку. Тому єдиним джерелом утримування педагогів стали харчові продукти, що їх привозили студенти від своїх батьків. Завдяки енергії й організаторським здібностям таких студентів, як С. Д., В. Л., Дмитро Сапсай та інші, ця справа була налагоджена досить добре. З самого початку року було визначено, скільки кожен студент має привезти борошна, крупів і сала чи масла. При цьому було взято до уваги матеріяльний стан батьків студентів. Бідні студенти були зовсім звільнені від доставки продуктів. Між останніми були й такі, батьки яких до революції були заможними, а під час революції втратили майже все своє майно. Були й такі, батьки яких загинули під час війни або революції. Все це використав Логвин, щоб викликати розбрат серед студентів. Питання про утримання педагогів, про розкладку харчів, що мали привозити студенти, звичайно розглядалось на загальних зборах школи, на яких завжди був присутній Горовий. Логвин рідко приходив на них, але на комсомольських зборах "обробляв" студентів-комсомольців і ті вже "поглиблювали" клясову боротьбу у школі. На загальних зборах провадились дебати, що звичайно набували неприємного й дріб'язкового характеру. Комсомольці настоювали на тім, що у шкільному житті, як і в совєтській державі, треба дотримуватися клясової лінії. Тому вони протестували проти того, щоб звільняти від достави продуктів тих студентів, батьки яких втратили майно під час революції. Мало того, вони вимагали, щоб таких студентів звільнити зі школи, як "клясово-ворожий елемент". Такі дебати розпалювали пристрасті. Було соромно слухати, як молоді люди, розпалившись, виказували, що в батька X. — пара волів і коняка, а батько У. — вигодував двох кабанів.

— Я незаможний, — казав один. — У мене батько хлопцем служив у панів Погорілків.

— Який ти незаможний? — відповідає йому другий. — У твого батька дві корови і двоє коней, а землі не менше семи десятин.

Визвольний шлях. Кн. 6/54 (128), червень 1958 — 667

Горовий намагався всіма способами погасити цю пожежу в школі, що її розпалював Логвин: доводив, що всі студенти належать до однієї селянської верстви; що ріжниця в їхньому матеріяльному стані така невелика, що їм зовсім нема підстав ділитись ще на якісь дрібні верстви.

На більшість студентів виступи Горового мали вплив. Вони починали розуміти всю дрібничковість дебатів про маєтний стан батьків студентів й припиняли їх. Щоб не заогнювати пристрастів, Горовий доручив матеріяльні справи школи господарській комісії, на чолі з С. Д.

Але Мирон не припиняв розкладницької роботи серед студентів. За допомогою комсомольців він сіяв між молоддю ворожнечу, нацьковуючи її насамперед проти дітей т. зв. куркулів і духівництва. Разом з Розою Абрамович, Логвин намагався увести комсомольців у педагогічну раду; але в цьому йому не пощастило. Горовий бачив, куди він гне і навмисне не скликав педагогічної ради, а всі справи вирішував шляхом розмов з окремими педагогами і студентами.

Спроби порятунку

Для Горового було ясно, що Логвин хоче зробити школу большевицькою, але Горовий ще мав надію на те, що з часом обставини можуть змінитись. Які будуть ці зміни, він над цим докладно не задумувався, але все ж таки хотів вірити в те, що ця дурна шкільна політика, спрямована на задурювання й розклад молоді, матиме свій кінець. У всякому разі він аж ніяк не думав здаватись і рішив боротися до кінця. Треба було Миронівській пропаганді протиставити справжню науку, що подавалася б у цікавій формі. Він почав ретельніше працювати над своїми лекціями з психології й педагогіки, — і не тільки над змістом їх, а й над формою. Щоб протидіяти нахабній логвинівській пропаганді матеріялізму, Горовий на лекціях з педагогіки знайомив своїх слухачів з величними системами філософів-ідеалістів: Сократа, Платона, Арістотеля, Канта, Фіхте, та з поглядами великих педагогів Коменського й Пестальоцці. Щоб оживити свої лекції, він часто ставив психологічні експерименти, що дуже захоплювали студентів. Багато працювали студенти і в педагогічному кабінеті, що поступово ширився і зростав.

В розмовах зі своїми колеґами-педагогами Горовий з'ясовував загрозливу ситуацію і закликав їх до енергійної праці. Щоправда, не зо всіма педагогами він міг розмовляти з цілковитою відвертістю. Степан Колісник не міг забути епізоду в денікінській в'язниці і ставився до Горового вороже, як видно, боячись, що він видасть його таємницю. Крім того, він все тісніше й тісніше сходився з Логвином, бачучи, що большевизм із кожним днем все більш і більш береться в силу. Однодумцем Горового був Педан, але це була людина, що виключно ввійшла у свою фахову роботу і поза нею мало чим цікавилась. А проте йому й не треба було говорити про потребу пожвавити педагогічну роботу: і без того він працював із великою наполегливістю й захоплював студентів. Приб-

Визвольний шлях. Кн. 6/54 (128), червень 1958 — 668

лизно теж саме можна було сказати і про Сидоренка. З Вержемківським, що до революції був полковником царської армії і вихователем у кадетському корпусі, він ще не зійшовся так, щоб розмовляти з ним "по душам". У Горового був сумнів, чи не зберігся в нього російський патріотизм. Отже, серед педагогів єдиною людиною, з якою він міг радитися з повною відвертістю, був Володимир Леонтович. Часто, зійшовшись увечері, вони розмовляли про школу й студентів, про Мирона і Розу. Майже у всьому мали спільні думки, розходились тільки в оцінці морального стану студентів. Леонтович занадто перебільшував розкладницький вплив Логвина. Він казав, що вже декілька студентів живуть неморально, а Горовий був тієї думки, що Олена С. є вийняток. Підставою для нього були розмови з селянами. Спочатку, коли школа була переведена в Білики, вони висловлювали сумніви щодо наслідків спільного навчання хлопців і дівчат у юнацькому віці, а тепер вони самі з деяким здивуванням говорили про скромність студенток у відношеннях до хлопців. У всякому разі на цих розмовах Горовий і Леонтович приходили до висновку, що треба стати ще ближче до студентів і спрямовувати їх на вірний шлях.

Горовий і раніш стояв значно ближче до молоді, ніж до педагогів, а тепер ще більше наблизився до студентів. Не обмежуючись частими загальними зборами, розмовами на перервах між лекціями, працею в кабінеті, Горовий оточив себе чималим гуртом здібної й активної молоді. Гурток цей не був закритим: кожен студент міг при бажанні включитися в нього. Тому склад його мінявся, але в ньому завжди залишалося постійне ядро, на яке Горовий міг спиратися. З цим гуртком він часто обмірковував заходи підвищення й поліпшення навчальної та виховної роботи в школі. Тому студенти ставали організаторами свого власного життя й життя своїх товаришів. Те, про що вони радились із Горовим, вони потім реалізували в навчальній роботі, у своїй власній поведінці і житті студентської маси. Горовий помічав, що його зусилля й зусилля кращих педагогів не залишаються без добрих наслідків. Вплив Логвина зменшувався. Комсомол, що почав було так активно виступати, якось притих. Роза Абрамович виїхала з Білик. У час своїх поїздок до Полтави Горовий бував у відділі освіти і розмовляв з керівником відділу професійної освіти Матвієм Харитоновичем Фарбером (детальніше про нього далі). Він казав Горовому, що цілком задоволений з навчальної роботи на педкурсах, але радив посилити комуністичне виховання молоді. З розмов із ним про Логвина Горовий зробив висновок, що Фарбер не зовсім довіряє йому. Це на якийсь час рятувало Горового й школу.

(Далі буде)

Визвольний шлях. Кн. 7/55 (129), липень 1958 — 795

Проф. Г. Ващенко

ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ ШКОЛИ

(Спогади, продовження – 10)

Мирон іде вгору

Було дев'яте січня, роковини розстрілу петербурзьких робітників, що під проводом священика Гапона пішли до царя з петицією. Білицький виконком вирішив відзначити цей день широкими зборами в народному будинку, рефератом і співами революційних пісень. Реферат читав Логвин. Горового перш за все вразила його надзвичайна самовпевненість. Він розповідав про події дев'ятого січня так, ніби сам був їх учасником: перед слухачами у всіх подробицях постала змова перед підступною демонстрацією, самий похід робітників і їх розстріл. Самого Гапона він схарактеризував, як найогиднішого провокатора, що своєю підступністю перевищує Азефа. Використовуючи те, що Гапон був священиком, Логвин із найбільшою брутальністю нападав на церкву і духівництво, як головну опору реакції... Виголошений був реферат гладко; без запинки, голосно й з великим піднесенням. На багатьох присутніх, особливо на молодь, він зробив помітне враження, тим більше, що Гапон — родом з Білик: тут і тепер залишились його родичі.

До речі, люди, що особисто знали Гапона, запевняли Горового, що він зовсім не був провокатором, а щиро працював для блага робітників. У наслідок цих розмов у Горового і тепер існує сумнів, хто такий в дійсності Гапон. Провокатор, що вів маси людей на розстріл, не міг іти попереду демонстрантів, бо і сам ризикував своїм життям. А разом з тим низка історичних документів стверджують провокативну ролю Гапона.

Виступ Мирона з доповіддю значно підніс авторитет його в Біликах, особливо серед прихильників большевицької влади. Пішли розмови про його велику вченість і ораторські здібності. Він став авторитетом серед місцевих партійців. Це було почасти корисним для школи. Честолюбний Мирон почав більше енергії віддавати праці у виконкомі і комуністичній клітині й послабив свою роботу в школі.

Небажаний свідок

Дружина Логвина була маленька непогана з себе жінка, як здавалось, досить м'якої вдачі. Її добре знала Сіма Я., як свою землячку. Одного разу вона пішла відвідати Логвинову. Сидячи в кімнаті, вони розбалакались. Хтось відчинив двері й увійшов у кухню. Було чути, як на підлогу щось скинув. Дружина Логвина вийшла в кухню:

— Ну, маєш, — почувся голос Логвина. — На Рубанах розкуркулили одного... Тут у мішку є кілька сувоїв полотна, добрі чоботи... узяв і два шматки сала ...

Раптом він замовк, почувся шепіт. Через якусь хвилину в кімнату ввійшов Мирон і сухо привітався до Сіми. Їй стало дуже ніяково. Посидівши ще трохи, вона пішла додому. Про все це вона розказала дружині Горового. Логвин з того часу зненавидів Сіму.

Визвольний шлях. Кн. 7/55 (129), липень 1958 — 796

Чесак

Приблизно у березні 1922 р. на посаду голови виконкому, замість Рибки, був призначений Чесак. Це призначення дуже стурбувало білицьку інтелігенцію. Про Чесака ходила дуже недобра слава. До революції він був носильщиком на станції Кобеляки. З перших же днів революції він пристав до большевиків і вступив у червону армію. В 1920 р., коли в Україні розвинувся повстанський рух, він воював із повстанцями і був на чолі большевицького карального загону. Ввесь Кобеляцький повіт був повний чутками про звірячу жорстокість Чесака. Він не просто вбивав свої жертви, а по-садистичному знущався з них...

Через кілька днів після свого приїзду в Білики, він прийшов до педкурсів. Була саме перерва між лекціями.

— Здравствуйте, господа педагоги, — з виглядом великого начальника привітався він. — А де тут у вас головний командир?

— Керівник курсів я, — відповів Горовий на привітання.

— Дуже приємно... Ви командир у школі, я командир у волості. Значить, ми обидва з вами командири.

У виразі його очей, у рухах, у тоні розмови відчувалось щось ненормальне. Розмовляв він у якомусь ненатуральному, піднесеному стилі. Вживав часто чужинні слова, яких не розумів; в манірах його була претенсія на важність і величність.

— Я чув, — продовжував, звертаючись до Горового Чесак, — що ви були професором і наставляли молодих людей у високій науці. Я маю любопитство послухати, як ви учите молодих людей довіреної мені волости.

Тимчасом задзвонив дзвінок. Горовий пішов з Чесаком в авдиторію. З виглядом дуже важної персони Чесак милостиво поздоровився з студентами і сів на стілець, що стояв перед лекторським столиком.

Тема лекції Горового була: "Пестальоцці і його педагогічна система". Йому було дуже неприємно читати. Почувалась образа. Напівбожевільний бандит приходить у школу й перевіряє його роботу. Але він мусить читати перед ним, знаючи, що від нього значною мірою залежить його доля... Горовий переборов себе і почав читати. Поступово його захопив процес читання, і він майже не звертав уваги на присутність Чесака. Він розповідав про геніяльного педагога, що мріяв про те, як шляхом освіти й виховання зробити селянських дітей і сиріт повноцінними, гуманними і високовартісними людьми, передавав зміст його творів і проаналізував його педагогічні погляди.

Коли Горовий скінчив, Чесак важно підійшов до нього, потиснув йому руку й сказав:

— Браво, товариш професор. Я задоволений вашою лекцією. Виджу, що ви — справжній професор.

При зустрічі з Горовим він завжди був милостиво чемним і уважним. Чим Горовий заслужив таке відношення Чесака, він ніяк не міг розгадати. А проте, як побачимо далі, це відношення, можливо, спасло Горовому життя.

Визвольний шлях. Кн. 7/55 (129), липень 1958 — 797

Полювання

Не знайшовши для себе міцного ґрунту в школі, комсомольці, безперечно керовані Логвином, не склали зброї, а вирішили діяти шляхом підступів і доносів.

Група студентів, що брала найактивнішу участь у житті педкурсів і допомагала Горовому, жила у шкільному будинку. Горовий часто приходив до них звечора, щоб порадитись із ними про всякі справи. Іноді, коли їхня бесіда затягалась до ночі, він залишався ночувати в студентів.

Одного разу, коли вони всі збирались спати, хтось обережно постукав у двері... Увійшов студент Т.

— Я хочу завтра рано їхати залізницею додому... а мені далеко до станції — Чи не можна мені переночувати у вас? — з замішанням звернувся він до них.

— Ну, що? Коли прийшли, то ночуйте.

Він примостився на підлозі й ліг. Всі мовчали... В скорому часі погасили світло. На другий день, годин у сім ранку Горовий прокинувся і побачив, що Т. спить.

— Чи ви не проспали свого потяга? — спитав Горовий.

Т. швидко підвівся і розпачливим тоном сказав.

— Так і є... проспав... щоб же йому, доведеться поїхати іншим разом.

Зразу було помітно, що розпачливість його вдавана. Він швидко одівся і вийшов.

— Чого він приходив? — запитав студент В.

— Приходив щось розвідати... Це ж комсомольська ЧК.

— А хіба він комсомолець? — запитав Горовий.

Горовому пригадалось, що в початку навчального року Т. приїхав здавати іспит до педкурсів. Він нічого не мав з собою, дружина Горового примістила його в себе і за час іспитів годувала його. Після того він частенько заходив до Горових і виявляв ознаки симпатії до його родини.

— Звичайно, комсомолець, — відповів один із студентів. — Комсомолець та ще й активний.

Для Горового стала зрозуміла поведінка Т. Саме тому, що він часто бував у Горових, і вони йому довіряли, комсомольці й підіслали його, щоб він довідався, про що Горовий розмовляє зі студентами. Але який же він наївний, як шпигун!..

Тижнів через два до Горового на квартиру прийшов студент П., мешканець із Білик. Це була вже досить солідна людина, років 25-26.

— Я хочу побалакати з вами віч-на-віч, — звернувся він до Горового. Вони пішли в другу кімнату.

— Вам загрожує небезпека, — почав він. — До мене прийшов мій давній приятель... він працює в кобеляцькій ЧК. На вас наші комсомольці зробили донос і ждуть того часу, щоб з револьверами в руках повести вас у Кобеляки... Справа дуже серйозна. Він розпитував мене про вас. Я дав вам найкращу характеристику й запевнив, що донесли на вас студенти, які не хотять учитись і вносять розклад у школу. Він запевне буде у вас... майте все це на увазі... вас обвинувачують у петлюрівщині...

Визвольний шлях. Кн. 7/55 (129), липень 1958 — 798

При прощанні Горовий від щирого серця подякував йому. Він розумів, що П. ніскільки не перебільшує небезпеки, яка повисла над ним. В ті часи ЧК діяла дуже швидко й рішуче. Людей виводили за місто, примушували копати яму, роздягали і тут же розстрілювали. Таку долю, як видно, готували комсомольці й Горовому...

Годин через дві до Горового прийшов молодий чорнявий чоловік, зовні скромний і пристійний.

— Я хотів би поступити на ваші педкурси, — звернувся він до Горового.

— Тепер середина року, — відповів Горовий. — Але я нічого не маю проти вашого вступу. Ми зробимо вам невеличку перевірку, і коли ви маєте потрібні знання, ми вас приймемо.

— Я думаю, що я відповідну підготовку маю... я скінчив до революції реальну школу. Але там, як вам відомо, не вчили української мови... Чи можете ви прийняти мене без знання її?

— У нас, як і по інших школах, навчання провадиться українською мовою. Але, судячи по тому, як ви розмовляєте, я думаю, що ви зможете слухати лекції на педкурсах. А літературну українську мову ви опануєте вже в процесі навчання.

Співбесідник Горового замовк, наче він чекав іншої відповіді. Потім змінив тон і забалакав конфіденційно.

— Сказати вам по-правді, я, хоч і скінчив російську школу, шукаю такої школи, де був би наш український дух. Я розумію, що наш нарід зовсім відмінний від російського народу і тому має створити свою культуру і свою школу... Я чув, що якраз такою і є ваша школа.

— Думаю, що інформації, які ви одержали, не зовсім точні. Наша школа не відрізняється від інших педагогічних шкіл. Як і скрізь, навчання у нас провадиться українською мовою..., а щоб у нас був якийсь особливий дух, я сказати цього не можу.

— Але у вас, як мені казали, по-українському настроєні студенти. Ось мені, наприклад, називали Хому В., Дмитра Сапсая, Володимира Г., Василя Л. Це справжні українські патріоти.

— І тут відомості, що ви їх маєте, не зовсім точні. Названі вами студенти — українці з походження, але в них якихось особливих націоналістичних тенденцій зовсім нема. Це просто гарні студенти, дуже ретельно вчаться, щоб бути добрими вчителями.

— Виходить, що мені дали невірні інформації. Жаль... тоді вибачте, що потурбував вас. Я ще подумаю, чи поступати у вашу школу.

Горовий не відчув у його тоні розчарування. Йому навіть здавалось, що він був задоволений з того, що не одержав від Горового компромітуючих його відомостей.

А проте візита чекіста дуже схвилювала Горового. Він зрозумів, що небезпека нависла не тільки над ним, а й над його приятелями, кращими студентами педкурсів. Щоправда, він не дав чекістові матеріялів, на підставі яких можна було б обвинувачувати його і студентів. Але небезпека залишається. Ще один донос — і доля їхня буде вирішена.

З такими думками йшов Горовий одного разу додому. Дорогою зустрівся з Чесаком.

Визвольний шлях. Кн. 7/55 (129), липень 1958 — 799

— Здравствуйте, товариш професор, — привітався він до Горового. — Чого у вас така грусть на ліце?

Чи не розказати йому по-щирості? — подумав Горовий. Коротко розповів він йому про донос і небезпеку, що загрожувала йому.

— Будьте спокійні, товариш професор, — урочисто заговорив він, підносячи вгору руку. — Покуда я жив, волос з вашої голови не упадьоть...

Це сказав Чесак.

(Дальша доля Чесака дуже сумна. В кінці 1922 р. він був за "революційні заслуги" переведений на високу посаду в Полтавську міську раду. Приблизно в 1925 р. у нього стали виявлятись ознаки прогресивного паралічу, від чого він у 1928 р. помер).

Андрій Головко

Доля зіткнула Горового з письменником Андрієм Головком, автором повісти "Бур'ян". Хоч те, що я тепер пишу про нього, має далеке відношення до педагогічної школи, історію якої я тут оповідаю, я все ж таки думаю згадати про деякі факти із життя цього письменника. Вони дуже показові для характеристики тієї великої деморалізації суспільства, що її принесла з собою большевицька революція.

Познайомився Горовий з Головком в скорому часі після призначення Логвина на посаду викладача педкурсів. Будучи одного разу у виконкомі, він побачив невеликого чоловіка, що сидів за столом і щось писав. Це й був Головко. Зовнішність його була мало помітна. Сухе, бліде обличчя, на погано побритому обличчі рудувата щетина, маленькі невиразні очі, коротенький кожушок і високі неначищені чоботи, — це те, що кинулось Горовому у вічі.

Через декілька день увечері Головко прийшов до Горового на квартиру. Тримався він дуже скромно і навіть невпевнено.

— Я прийшов до вас, товариш професор, — ніяковіючи казав він, — як до освіченої людини й письменника... Хочу прочитати вам своє оповідання й почути вашу думку про нього.

Назва оповідання, здасться, "Можу". (Це оповідання потім було надруковане, але я мав таку відразу до Головка, що органічно не міг читати його творів і тому передаю зміст оповідання по спогадах. — Автор).

Зміст його приблизно такий. Героєві оповідання чимось заваджає його дружина. В нього виникає бажання вбити її. Але чи зможе він це зробити? Чи вистачить у нього на це сили волі? Після деяких вагань, він вирішує, що зможе, і вбиває дружину.

Оповідання зробило на Горового жахливе враження своїм змістом, але побудова його й аналіза психічних переживань "героя" свідчили про те, що автор має талант письменника. Про це Горовий сказав Головкові.

— По правді кажучи, зміст вашого оповідання дуже мені не подобається. Тим більше, що він не оригінальний, — щось подібне є у Винниченка. Щодо форми, то я не можу заперечувати того, що у вас є здібність яскраво змальовувати складні психічні переживання. Але, як психолог, можу вам сказати, що у способі будувати фрази у вас частенько помітне порушення асоціяцій.

Визвольний шлях. Кн. 7/55 (129), липень 1958 — 800

Головко з незадоволенням вислухав зауваження Горового і, холодно попрощавшись, пішов.

Приблизно місяців через два Головко, мабуть, у погодженні з Логвином читав своє нове оповідання на зібранні студентів педкурсів. В ньому розповідалося про боротьбу червоної армії з українськими повстанцями. Розбитий вщент Петленко (Петлюра, чи прибічник його. — Автор) з рештками свого загону тікає перед червоноармійцями. Ззаду їде його джура, від особи якого ведеться оповідання. Він бачить перед собою широку шию Петленка, і йому жагуче хочеться рубонути по ній шаблею. Загін добігає до села і отаборюється в хаті... Набігають червоноармійці... починається стрілянина. Але джура сам убиває Петленка, відчиняє червоноармійцям двері й урочисто заявляє, що ворог уже знищений.

І це оповідання викликало в Горового таку ж огиду, як і попереднє. Він зацікавився особою Головка. Виявилось, що він походить з дуже багатої козацької родини, яка жила на Кобеляччині. Про його діда розповідали такі факти, що скидалися на анекдоти. Це був дуже багатий і гонористий козак. Одного разу їхав він до залізничної станції, що стояла на недавно збудованій лінії Полтава—Київ. Отже, коли він доїздив до самої станції, поїзд рушив. Тоді Головко підвівся на своїй "бричці", замахав кашкетом і закричав: "Підождіть! Я Головко!"

Виходить, що письменник Головко — внук чи якийсь родич дуже гонористого козака. Учився він у реальній школі і, подібно до Логвина, з початку революції брав участь у визвольних українських змаганнях. Бачачи перемогу большевиків, він перекинувся на їх бік і вступив у червону армію та разом з червоноармійцями боровся проти повстанців, не нехтуючи, як розказували Горовому родичі з Констянтиноградщини, й грабунками. Коли повстання в основному було придушене, він вступив на посаду секретаря при білицькому виконкомі. Із усього цього Горовий зробив висновок, що Головко і Логвин — одного поля ягоди, і перестав ним цікавитись. Але несподівано трапились події, що примусили зацікавитись Головком не тільки Горового, а й багатьох біличан.

В білицькому дитячому будинкові, на чолі якого стояла "тьотя Харитя", працювала як вихователька дуже гарненька панночка М., велика кокетка. До неї став залицятися Головко, що мав жінку й дитину. Він вирішив позбутися родини і зробив це жахливим способом. В Біликах розповідали про таку подію. В початку літа в погідний день Головко з дружиною й дитиною виїхав у напрямі на Полтаву. На станції Головач вони висіли з вагону й пішли до ближчого ліска. Дружина лягла на траву відпочити. Головко прикрив їй хусточкою обличчя ніби від сонця, вийняв пістоля й вистрілив дружині в голову. Після цього він взяв на руки дитину й поніс її топити в близькому озерці, але люди почули крик і врятували дитину. Головко був заарештований, прикинувся божевільним і попав у психіятричну лікарню біля Полтави... Місяців через три-чотири Горовий одержав повістку від полтавського слідчого, який викликав його в справі Головка. Горовий не розумів, яке він має відношення до Головка, і до слідчого не ходив. Потім він довідався, що Головко сам послався на нього, пригадавши його зауваження, що в його оповіданні є ознаки порушення асоціяцій.

Визвольний шлях. Кн. 7/55 (129), липень 1958 — 801

Головка від суду звільнили, він оселився в Харкові і став досить відомим совєтським письменником. Мені також відомо, що він одружився з моєю ученицею по педкурсах Ганною Ш., розумною дівчиною, що походила зі священичої родини. З нею він потім розвівся. Останній раз я бачив її в 1942 р.

Отже, чи був Головко нормальною людиною? На мою думку, з боку інтелектуального нічого ненормального в нього не було. Думаю, що в нормальному стані була в нього й нервова система: під категорію психічно- чи нервовохворих, як це розуміє психіятрія, підвести його не можна. Але він був морально ненормальним, себто людиною без сумління, людиною, для якої перестали існувати вироблені віками норми поведінки. Це — жахливий продукт жахливої большевицької революції.

Психологія людей цього типу яскраво відбита у творах Хвильового, особливо в оповіданні "Я — романтика" і "Вальдшнепи".

А проте при всій огиді до логвинів і головків (а їх, до речі, не мало було серед письменників, науковців і педагогів) мушу в ім'я об'єктивности відзначити, що в них було й дещо позитивне. Це — люди великої кризи, або "народжені бурею". Буря 1917-1922 рр. поставила перед українцями великі завдання, і значна частина їх з великою енергією взялася за виконання цих завдань. Але між українцями того часу було три типи людей: герої, себто люди ідеї і великої жертвенности, кар'єристи, що в своєму житті керувалися мотивами особистої користи й честолюбства, й обдурені.

Герої, прикладом яких можуть бути жертви Крут й Базару, юнаки типу Автонома Скирти, майже всі загинули приблизно до 1924 року.

Люди другого типу — це ті, що здебільша в початку революції з егоїстичних мотивів брали участь у визвольних змаганнях українського народу, а потім зрадили його і пішли служити большевикам, стали яничарами.

Третій тип — щось середнє між двома першими. Вони — по щирості стали на бік большевиків тому, що в своїй психіці й поглядах мали щось спільне з ними і повірили в гасла большевицької революції.

Але при всій ріжниці між цими типами — для всіх їх було спільним напружене шукання й велика енерґія в чині. Це не могло не дати своїх наслідків. З найбільшою наочністю ми це бачимо в науці й мистецтві. Логвини прийшли у високу школу як викладовці без знаннів, без підготовки. Але становище зобов'язувало, і вони кінець-кінцем в наслідок наполегливої праці опанували певну галузь науки.

Це ж саме і в галузі мистецтва. Майже всі українські письменники, що виступали до 1933 року, за вийнятком неоклясиків і Тичини, — люди без високої освіти, недоуки. Навіть не можна назвати цілком освіченими і тих із них, що закінчили совєтську високу школу в період від 1924 до 1933 року, бо тоді у совєтській високій школі провадились експерименти, а справжнього навчання не було. А проте ці письменники написали багато творів, що свідчать про мистецьку майстерність, хоч більшість із них за своїм змістом шкідливі. До цієї групи належав і Головко.

(Далі буде)

Визвольний шлях. Кн. 8/56 (130), серпень 1958 — 907

Проф. Г. Ващенко

ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ ШКОЛИ

(Спогади, продовження – 11)

Досвідня школа

У вересні почався новий навчальний рік. Відбулися вступні іспити, з'їхались студенти, розпочалися лекції. Логвин і комсомол не виявляли особливої активности. Здавалося, що можна буде спокійно віддатися конструктивній праці. Склад педагогів збільшився: в нього включилися брат і сестра К. і математик Ч. Шкільне приміщення, у якому педкурси були ніби у приймах, було віддане у розпорядження педкурсів, а трудова школа була поставлена в залежність від них. Горовий з родиною перебрався у шкільне приміщення, що значно полегшувало йому керівництво школою.

В таких умовах Горовий вирішив організувати педагогічну практику. Остання лише тоді має повний сенс, коли вона за своїм змістом і формою відповідає теоретичному курсу педагогіки. А це можливе лише при наявності при педагогічній школі школи досвідньої. З цих міркувань Горовий почав робити заходи, щоб міцніше зв'язати з педкурсами трудову школу і таким чином перетворити її на школу досвідню. Але скоро він побачив, що нічого з цього не вийде. Учителі трудової школи по-казенному виконували свої обов'язки, застосовуючи шабльонові методи навчання, і не хотіли навіть, щоб студенти відвідували їхні лекції.

Тому Горовий вирішив обмежитись лише однією клясою трудової школи, але зробити її дійсно експериментальною. В тих тяжких матеріяльних умовах, в яких тоді жили вчителі, трудно було знайти людину, що згодилась би цілком віддатись ідейній учительській праці, студіювати педагогічну літературу, випробовувати різні методи навчання і виховання. Щирою помічницею Горового в його педагогічних шуканнях була його дружина. Вона походила з родини, члени якої визначались великими педагогічними здібностями. Її дядько Іван Ризенко, учитель Симона Петлюри, був відомим на цілу Полтавщину дириґентом і учителем співів, прекрасною учителькою була і його сестра Евфросинія Ризенко; тітка дружини Горового Марія Білоусова була кращою вчителькою на Констянтиноградщині, брат дружини Горового, Степан Білоус, був прекрасним лектором, організатором учнівського театру, керівником журналу. Другий брат, Василій Білоус був талановитим викладачем грецької мови; третій Аркадій — добрим природником; дві сестри Марія й Олександра — талановитими вчительками початкових шкіл.

Дружина Горового до одруження була народною учителькою і виявила великі здібності до педагогічної роботи. Горовий завжди ділився з нею своїми думками, особливо думками про всякі педагогічні питання; вона читала педагогічні книжки, допомагала чоловікові писати праці на педа-

Визвольний шлях. Кн. 8/56 (130), серпень 1958 — 908

гогічні теми, цікавилась тим, чим цікавився і він. З нею Горовий радився і про організацію досвідньої школи. Він вірив, що після закінчення громадянської війни большевики бодай в культурно-освітній політиці не будуть застосовувати терору; що в цій галузі буде можлива якась творчість. Підставою для цього, між іншим, було те, що дружина Леніна Надія Крупська, яка мала великий вплив на освітні справи СССР, була прибічницею прогресивних течій у педагогіці, як про це свідчить її книжка "Народня освіта й демократія". Крім того, Горовий сподівався, що в селах довго ще не буде освічених большевиків-партійців, які могли б розбіратись у педагогічних питаннях і робити якісь перешкоди щодо напрямку педагогічної роботи в школі, а тим більше на педагогічних курсах. Тому, плянуючи роботу досвідньої школи, Горовий був певен, що його пляни без усяких перешкод будуть реалізовані.

У всякій роботі основне — визначити точно її мету. А особливо це стосується до роботи педагогічної. Педагог мусить чітко уявляти собі образ людини, на який він має орієнтуватись у своїй роботі. Цей образ повинен відповідати загально-людському ідеалові, відбитому у світових релігіях і у найвидатніших філософських системах. Крім того, він має відповідати національним властивостям народу, до якого належать учні. Нарешті, щоб бути конкретним, він має включати й риси, що їх вимагають історичні умови народного життя і ті завдання, що стоять перед народом у певний період його історії.

Відповідно до цього Горовий малював у свідомості образ всебічно розвиненого українця, палкого патріота своєї Батьківщини, з міцною волею, з суцільним і стійким характером, з високорозвиненою ініціятивою і творчими здібностями, зі свідомістю своєї гідности і здібністю свідомо підкорювати свою волю інтересам суспільства в ім'я принципів моралі.

У Горового виникало питання: чи такі повновартісні люди завжди будуть лише вийнятками в суспільстві, а так звана маса завжди буде складатися із людей сірих, безпринципових, — не громадян, а "обивателів"? Чи може школа так виховати молодь, щоб не вийнятки, а значна частина її вихованців були людьми повновартісними? Може сама природа призначила нечисленним одиницям бути особистостями, а останнім — знаряддям у руках людей сильних й ініціятивних. Дійсність ніби давала підстави для песимістичних висновків. Цивілізація й освіта ширяться у всьому світі, а число яскравих, повновартісних індивідуальностей не збільшується. Але думка не мирилась з такими висновками. Тоді треба було визнати, що життя завжди буде сірим і разом з тим повним злоби та ненависти. Сірим не тільки для маси, а й для значних одиниць, бо людина є істота суспільна і, коли сіре й беззмістовне суспільне життя, то це не може не відбитися на житті одиниць. Про це свідчать численні факти з історії. Життя людства тільки тоді може бути глибоко змістовним і повновартісним, коли не тільки одиниці, а й більшість членів суспільства будуть повновартісними особистостями з розвиненими властивими їм рисами; коли кожен з членів суспільства буде вносити в суспільне життя своє, неповторне й вартісне. Тоді життя людства буде багатогранне й глибоко змістовне. Тоді загубить сенс сентенція: "людина людині — вовк", бо спілкування між людьми стане джерелом найвищої

Визвольний шлях. Кн. 8/56 (130), серпень 1958 — 909

й найшляхетнішої втіхи і радости. Це мета, до якої має йти людство, а наймогутиішим засобом до осягнення цієї мети є школа й освіта.

Чому сучасна школа не веде до цієї мети?

Тому, що більшість педагогів не ставить її перед собою і діє за шаб-льонами. Ще Коменський порівнював сучасних йому педагогів з шевцями, що, натягаючи шкіру на копил, б'ють і мнуть її, щоб вона набрала форми копила. Такою ж в основному залишилась школа й до останнього часу. Поліпшились методи навчання, школа дає більше знаннів, але виховання залишилось майже на тому самому рівні, на якому воно було якихось триста років тому. І тепер школа виховує дітей за виробленими шабльонами не рахуючись з індивідуальними властивостями їх і вживаючи більше негативних, ніж позитивних засобів виховання. Тому й виходять зі школи люди може й зі знаннями, але без суцільної, міцної вдачі, виходять "обивателі", а не творці. Виховання суцільної особистости полягає в тому, щоб допомагати людині розкривати і розвивати властиві їй творчі здібності без усякого насильства над її природою. Виховування мусить бути органічним, а не механічним.

Згадуючи тепер свої давні думки й мрії про виховання молоді, приходжу до висновку, що я мав на увазі лиш один бік виховної справи. Я беззастережно приймав тезу Руссо: "Все виходить прекрасним із рук Творця і псується в руках людини", і не ураховував тези Гербарта: "Дитині властива дика жвавість, яку треба увести в певні рамці, щоб з дитини вийшла культурна людина". Я мав на увазі лише свободу, а забув про конечність, тим часом, коли правда полягає в їх кореляції.

Але Горовий беззастережно вірив своїм мріям, вірила їм і його дружина і тому зразу ж згодилась взяти на себе обов'язки керівниці першої групи досвідньої школи.

Початок шкільного року має коли не вирішальне, то у всякому разі дуже велике значення в подальшому розвиткові дитини. Чуковський у своїй дуже цікавій книжці "Від двох до п'яти" писав, що коли б діти ввесь час зберігали таку цікавість до знання, яку вони мають до п'яти років, то багато між ними виросло б на видатних і навіть геніяльних людей. У цьому, здавалося б парадоксальному твердженні є багато правди. Діти звичайно вступають до школи з одвертою душею і великим бажанням учитися, а потім це бажання зникає, шкільні зайняття стають важким тягарем, школі доводиться вживати всяких зовнішніх заходів, щоб примусити учнів учитися. А кінець-кінцем виходить, що учень, проучившись якихось років десять-дванадцять, виходить із школи без усяких інтересів до знання і без принципів.

Тому дружина Горового з перших же днів перебування учнів у школі намагалася підтримувати і посилювати в них цікавість до навчання та ініціятиву. Це можливо при тій умові, коли шкільне навчання є природним й органічним продовженням того, чим жила дитина до школи. Тому перші два тижні перебування дітей у школі були призначені розмовам про життя дітей в родинах, про сільські тварини, про дитячі розваги, про школу, про її призначення, шкільні порядки, правила поведінки учнів тощо. Крім того, дружина розказувала дітям казочки й різні оповіданнячка, що дуже захоплювало дітей. На великій перерві вона органі-

Визвольний шлях. Кн. 8/56 (130), серпень 1958 — 910

зувала з дітьми гри, часто зі співами. Діти з радістю йшли до школи й буквально липли до своєї вчительки.

Почалось навчання грамоти. Ще раніш Горовий обмірковував з дружиною, за якою системою вчити дітей. Звукова аналітико-синтетична метода, що міцно увійшла в практику школи, здавалась йому занадто штучною, американська система цілих слів могла привести до неправильних навичок читання, з якими потім доведеться також боротись. Отже, Горовий з дружиною найбільше схилялися до системи Монтессорі. Щоправда, вона призначена для дітей дошкільного віку. Але, на його думку, вона забезпечує чітке й красиве письмо, забезпечує від неправильних навичок читання, а головне, побудована на принципах активности навчання і легко може бути зв'язана з процесом гри.

Студенти виготовили достатню кількість літер із наждачного паперу, і дружина Горового приступила до навчання дітей. Чи причина була в самій системі Монтессорі, чи в педагогічному хистові вчительки, — навчання дало дуже добрі наслідки. Діти вчилися з великою охотою, швидко опанували техніку писання, а там і техніку читання. Майже всі вони писали чисто й красиво.

Із системи Монтессорі дружина Горового використала й "години тиші", мета яких — виховати у дітей увагу в час навчання. Години ці мають характер гри. Учителька, сама поступово стишуючи голос до шепоту, пропонує дітям сидіти так тихо, щоб чути було найслабший звук. Коли в клясі встановиться повна тиша, вчителька пошепки викликає до себе якусь дитину і тихенько пропонує їй виконати якесь завдання, не порушуючи тиші. Гра захоплює дітей і, не зважаючи на її простоту, дійсно сприяє вихованню у них уваги.

Дружина Горового часто організувала з дітьми недалекі екскурсії: на Ворсклу, у ліс, до якогось господаря, щоб обдивитись його господарство. Все, що діти спостерігали під час екскурсії, ставало за предмет обговорювання в клясі. Діти вільно висловлювали свої думки, ставили запитання і таким чином привчались опановувати мову. А там далі на теми екскурсії діти робили коротенькі відчити, складені за певним пляном, і таким чином привчалися послідовно висловлювати свої думки. Такі виступи дітей мусіли підготувати їх до писаних викладів, що мали розпочатись на другому році навчання.

Студенти групами відвідували шкільні години дружини Горового, записували зміст їх і потім обговорювали все це на конференціях. Перед тим, як йти до школи, студенти студіювали відповідну педагогічну літературу і ознайомлювались з виготованими дружиною Горового короткими конспектами лекції.

Різдво

В 1922 р. матеріяльні умови життя Горового покращали: студенти більш-менш регулярно привозили харчі для педагогів, а головне, родина Горового мала дещо із власного господарства. Але разом з тим значно збільшилась і його родина. Ще в серпні він їздив до Ромен до своєї сестри і пропонував її донці Оксані їхати з ним до Білик і вступити до педкурсів. Разом з нею поїхала й її подруга по гімназії Маруся М. Крім того, у Горового жили чотири племінники його дружини: двоє Білоусів і

Визвольний шлях. Кн. 8/56 (130), серпень 1958 — 911

двоє Костенків. Нарешті, він примістив у себе і дуже здібного, але бідного студента Дмитра Сапсая. Отже, всіх їх було дванадцять. Хоч усі вони містились у трьох кімнатах, але зовсім не відчували тісноти. В родині панував дух взаємної приязні і юнацької веселости. Багато цьому сприяла Маруся М. Це була феноменальна реготуха. Вона сміялась з найменшого приводу і сміх її був такий щирий, що слідом за нею сміялись і всі. І дивно: харчувались вони не дуже добре, жили в тісноті, а більшість з них почували себе бадьорими, а дехто навіть поздоровішав.

Наближалось Різдво. Вони вирішили святкувати його відповідно до українських християнських традицій. У день був зварений борщ, кутя і узвар, напечені пироги. Вечеряти вирішили у кімнаті, що межувала з педагогічним кабінетом і мала лише одно вікно, яке виходило у двір. Із обережності перед "доглядачами" вікно вони завісили.

За вечерею панувала урочистість, яка збільшувалась через свідомість того, що святкували Різдво в умовах переслідування релігії. Не чути було навіть звичайного реготу... Раптом хтось постукав у сінешні двері.

— Хто б це був такий? — сказав Сапсай і вийшов у сіни. Рипнули двері.

— Я хотів би бачити Юрія Петровича, — почувся чийсь непевний голос.

— Його зараз нема дома, — а ми всі збираємось спати.

— Приходив Яша Майстренко, — усміхаючись сказав Сапсай. — Думав накрити на місці злочину.

В скорому часі почувся стук у двері, що зі шкільної залі вели у педагогічний кабінет. Знову вийшов Сапсай. Вернувшись, він сказав, що приходив Коваль і хотів теж побалакати з Горовим.

Для Горового стало ясно, що Мирон і комсомольці зовсім не склали зброї, але вирішили діяти іншими методами, ніж раніш.

Непорозуміння з начальством

З початку 1923 р. Чесак був переведений на службу в Полтаву, а на його місце призначено Шевченка. Він служив на залізниці, і, як більшість большевицьких воротил на селі, порвав зв'язки з землею й селом. Перше враження, що він справив на Горового, було не зовсім погане. Чоловік середнього росту, на вигляд досить здоровий, в обличчі — нічого ненормального, в поведінці досить стриманий, навіть розмова — досить проста, без великої кількости російських слів. У дечому він нагадував Рибку, і Горовий думав, що від нього можна не чекати неприємностей для школи. Але вийшло не так... Раніш я згадував про дачу Каденаца, що була віддана школі. Весною й літом там часто провадилось навчання: Педан зі студентами досліджував ґрунти, вивчав рослинність, Горовий організував лекції й розмови серед природи, що дуже подобалось студентам і створювало у них асоціації. Ця місцевість так подобалась Горовому й Педанові, що у них з'явилось питання, чи не перенести сюди школу. Будинок тут був досить просторий, в ньому було чимало кімнат середнього розміру й дві великі. Великого ремонту він не потребував.

Одного разу Горовий поліз на горище і звернув увагу на те, що один бальок вирізаний і винесений. Це його стурбувало, і він пішов у виконком, щоб сказати про це і прохати сторожкі.

Визвольний шлях. Кн. 8/56 (130), серпень 1958 — 912

— Знаєте що, товаришу? — сказав Горовому Шевченко. — Ви не турбуйтесь про будинок. Ви нам його уступіть... Нащо він вам здався?

— Як нащо? Ми там провадимо навчання... Я думаю, що було б доцільно зовсім перенести туди школу.

— Ну, це вже вигадки... Хто вам дасть гроші на ремонт?

— Дасте ви, а може дасть дещо і губерніяльний відділ освіти.

— Нічого ми вам не дамо... Будинок ми у вас заберемо і зробимо з ним те, що визнаємо за потрібне.

— Відібрати ви його так просто не можете. Будинок і земля біля нього числяться за школою... Я поїду в цій справі до Полтави.

— Їдьте, коли маєте охоту... Тільки чи буде вам від цього якась користь.

В тоні його Горовий відчув непевність і разом з тим погрозу. Потім Горовий довідався, що виконкомщики на чолі з Шевченком хочуть зробити аферу з дачею Каденаци. Його це дуже обурило, і він, не таячись, поїхав до Полтави. Там дали йому папера, в якому значилось, що дача Каденаци належить білицьким педкурсам і що всякі зміни в користуванні можуть бути зроблені лише за згодою губерніяльного відділу освіти.

Розмов про дачу у Горового з Шевченком більше не було, але Горовий побачив, що нажив у нього ворога, не меншого, ніж Смоляга.

Екскурсія в Полтаву

В середині червня Горовий з Педаном вирішили організувати екскурсію студентів в Полтаву. Мета її була подвійна: ознайомитися з природою Полтавського повіту і розглянути історичні пам'ятники міста.

Напередодні екскурсії відбулися збори студентів, на яких було обговорено плян її і були подані Горовим і Педаном методичні поради. А що за пляном екскурсії передбачались записи спостережень, збирання мінералів і рослин та зарисовки певних об'єктів, то студентам було запропоновано взяти відповідні приладдя. Крім того, було обговорено організаційні питання: поведінка студентів під час екскурсії, харчування і т. ін.

Зі сходом сонця вирушили в дорогу. Йшли лугами, порослими соковитою травою, вільхами та кущами лози. Годин через дві прийшли в Нові Санжари. Зупинились на березі Ворскли. Студенти дістали човна і під керівництвом Педана зробили виміри річки: широчінь і глибину в декількох місцях. Після цього вони досліджували рослинність на березі річки, зірвали декілька рослин для гербарія. Самого містечка вони не оглядали, бо в ньому кожен із студентів ще перед цим бував багато разів. Вони тільки пройшли через нього. Не можу сказати, щоб воно зробило на Горового дуже приємне враження, хоч літом до нього звичайно приїздить багато дачників. Рівнинна місцевість, чимало будинків напівміського типу, багато дачників, чимало крамниць, порохи на вулиці, — все це не вабило очей Горового.

Зате дуже подобались йому Старі Санжари, яких до цього часу не бачив. Хвиляста місцевість, високі горби, а на них типові біленькі укра-

Визвольний шлях. Кн. 8/56 (130), серпень 1958 — 913

їнські хати, оточені садами. Уявлялось патріярхальне життя, близьке до природи, повне поезії.

В Старих Санжарах екскурсанти теж зробили зупинку. Крім ботанічних досліджень, студенти під керівництвом Педана зробили тут і геологічні дослідження.

Уже надвечір екскурсанти прийшли в Мачухи, велике село, кілометрів 25 від Полтави. Воно широко розкинулось на високій рівнині і по схилах гори. Великий вигін, густі сади коло хат і, що дуже приємно вражало, відсутність пилу, хоч і стояла гаряча літня погода.

Розташувались екскурсанти у школі й вирішили тут заночувати. Студенти зробили таганки, розіклали вогонь і зварили куліш. Яким же смачним він здався після довгої подорожі! Після вечері студенти, зібравшись в шкільному садку, довгенько співали пісень. Здавалось, що большевизм, виконкоми, комнезами — все це якесь непорозуміння, щось недійсне; насправді ж існує Україна, що живе своїм національним життям, міцно зв'язана зі своїм минулим.

Ранком другого дня вирушили у Полтаву. Розташувались по приміщеннях сільсько-господарського інституту при Колонійській вулиці. Спочинувши трохи і поснідавши, пішли оглядати місто. Полтава, серце України, повна пам'ятників, зв'язаних з одною з найбільших трагедій нашої історії — поразкою Мазепи та його прихильників. Це — пам'ятник Петрові коло Спаської церкви, сама церква, пам'ятник Келлену, колона перемоги в Корпусному саду. Всі ці пам'ятники екскурсанти оглядали недовго. Зате ретельніше вони оглянули собор і будинок Котляревського. Собор своїм виглядом справив на них тяжке враження. Ще в 1918 році гарматним вибухом була пробита одна з його стін майже під банею. Стіна й тепер стояла незамурованою, вся велична будівля, з якою зв'язано так багато історичних спогадів, занедбана і запущена... Все це нагадувало про сумну, жахливу й образливу большевицьку дійсність, про яку хотілось забути і якої хотілось не визнавати. Щоб спочити душею, Горовий повів студентів до альтанки, що стояла над горою недалеко від собору й будинку Котляревського. Звідси відкривався чудовий широкий краєвид на долину Ворскли. Зліва, ніби довгий язик, в неї врізувалась велика Манастирська гора. На ній височів великий манастир з високою дзвіницею, оточений муром, з-за якого густо зеленіли дерева. А просто проти собору розляглася широка долина, вкрита лісом. Колись давно з-за обріїв цієї долини приходили кочівники. Ще здалеку можна було їх бачити з Полтавської гори.

Недалеко від собору був славетний Полтавський музей, збудований за пляном відомого архітектора Кричевського (є відомості, що музей в 1943 році зруйнований німцями). Музей екскурсанти оглядали довгенько. Спочатку оглянули його зовні, звертаючи увагу на український стиль, в якому він збудований, на герби окремих повітів Полтавщини, на прекрасну синю дахівку. Ретельно розглянули потім кожний відділ музею: археологічний, історичний, етнографічний, педагогічний. Керівники відділів давали докладні пояснення, що їх більшість студентів тут же записували.

Визвольний шлях. Кн. 8/56 (130), серпень 1958 — 914

Вже заходило сонце, коли екскурсанти повернулись до своєї "6ази". Після вечері вони зібрались у великій залі інституту. З приємністю вони побачили тут славетного бандуриста Кучугуру-Кучеренка. Горовий познайомився з ним ще в 1918 році і закликав його до себе на Шведську Могилу. Це був не тільки прекрасний співець і музика, а й глибоко свідомий український патріот, від природи наділений високою інтелігентністю.

З великою охотою він згодився проспівати декілька пісень і дум. Особливо сильне враження на екскурсантів зробила "Буря на Чорному морі". Прекрасний, чистий і гнучкий голос бандуриста, уміння в співі й речитативі передати найскладніші людські переживання, а до того ще й віртуозна гра відтворювали перед слухачами в живих образах бурю на морі і трагічні переживання козаків.

Зацікавила студентів і розмова з бандуристом. Він був непримиренним ворогом большевиків і не приховував цього. В мандрівках по Україні йому доводилось багато спостерігати фактів большевицької жорстокости й руйнації. Про все це з великою майстерністю розповідав Кучугура студентам.

На другий день екскурсанти відвідали школу садівництва. Вона міститься в північно-східній частині Полтави й межує з районом, що зветься Павленки. Полтава має багато красивих куточків. Найкращі з них: Манастир, Інститутська роща і садівництво. Трудно сказати, який з цих куточків кращий, бо кожний з них має свої чари. Школа садівництва посідала досить велику площу, мабуть не менше 30 гектарів. Великий сад її розкинувся по обох схилах глибокого яру. На дні останнього — чималий ставок, ягідні кущі. А в південній частині — парники, теплиці. Шкільні будинки містяться на горі, а коло них — дуже красиві декоративні дерева й кущі. Далі на північ — продовження саду, а на схід — великі питомники овочевих і декоративних дерев. При школі в той час була досить велика пасіка, що трималась у зразковому стані.

Адміністрація школи й педагоги зустріли екскурсантів дуже прихильно: охоче показували парники, теплиці, питомники, пасіку й давали докладні пояснення. А пасічник, як видно, великий ентузіяст свого фаху прочитав студентам цікаву лекцію про бджільництво. Горовий хотів ще піти зі студентами на Шведську Могилу, щоб подивитися, що сталося зі школою, в якій він раніш працював, але в екскурсантів вийшли майже всі харчі, і тому довелося повертатися в Білики. Вирішили їхати залізницею.

На двірці Горовому трапився випадок, сенс якого він і тепер не може зрозуміти. Коли екскурсанти на двірці чекали потягу, до Горового підійшов якийсь чоловік і сказав, що його кличуть до телефону.

— Я приїхав з Канади — говорив хтось до Горового, — і випадково довідався, що письменник Горовий, автор п'єси "Сліпий", перебуває зараз на двірці... Хотів би побалакати з Вами особисто, але боюсь, що не встигну приїхати до відходу потягу...

— Я дійсно автор п'єси "Сліпий", — відповів Горовий незнайомій людині. — Але я вже давно залишив письменство і зайнявся виключно педагогікою.

Визвольний шлях. Кн. 8/56 (130), серпень 1958 — 915

— Що ви? Ваша п'єса викликала таке велике зацікавлення... У вас безперечний письменницький талант.

Горовий не підтримав подальшої розмови і чемно припинив її. Випадок примусив Горового замислитися. В 1909 році вийшла окремою книжкою його п'єса "Сліпий". Видана вона була в Петербурзі в невеликій кількості примірників. Своїм змістом п'єса була спрямована проти ніцшеанства, що тоді так швидко ширилось в Росії і в Україні. Але щодо форми, то вона була написана під великим впливом книжки Ніцше "Походження трагедії із духа музики". П'єса здобула досить високу оцінку в літературних критиків, що відзначили новизну її форми й змісту. Переробив її для сцени Бурячок, і вона до революції йшла декілька разів в Одесі. Але вона не була поширена серед українського суспільства. Про неї навіть не знали найближчі знайомі Горового, бо він рідко з ким розмовляв про своє письменство. Отже, випадок примусив Горового замислитись. Він прийшов до висновку, що все це провокація, переведена людиною, яка дуже добре його знала, або збирала про нього найдокладніші відомості. Можливо, що екскурсія, в якій брали участь якихось 80 студентів, звернула на себе увагу полтавської ЧК, і вона вирішила дещо випитати в Горового. Але чого треба було провокаторові видавати себе за канадійця, Горовий і тепер не може зрозуміти.

Після повернення до Білик студенти склали коротенький опис подорожі, систематизували зібраний матеріял, поповнили колекції мінералів і рослин. Це були останні дні зайнять на педкурсах. Починались літні ферії.

(Далі буде)

Визвольний шлях. Кн. 9/57 (131), вересень 1958 — 1029

Проф. Г. Ващенко

ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ ШКОЛИ

(Спогади, закінчення)

Газетна атака

В кінці червня до Горового приїхав Кучугура-Кучеренко в супроводі одного українського актора, прізвища якого, на жаль, не можу згадати. Вони хотіли погостювати у Горового якийсь час і разом з тим дати декілька концертів для біличан. Горовий був дуже радий їм, тим більше, що студенти роз'їхались і він залишився зі своєю родиною. Гостям теж подобалось у Біликах: гарне купання, чисте повітря, простота сільського життя, а до того ще на шкільному дворищі росло чимало вишень-шпанок, буквально усипаних ягідьми. Особливо утішався ними актор, що годинами не злазив з вишень. Днів через три по приїзді гості дали концерт. Він справив надзвичайно сильне враження, і селяни просили повторити його. Тепер зібралось ще більше слухачів, і вони з ентузіязмом вітали бандуриста та його товариша, що виступав з декламацією творів Шевченка, Олеся, Лесі Українки. Концерти були пройняті духом українського патріотизму і збудили у багатьох слухачів національні почуття. Зрозуміло, що большевицький актив, і в першу чергу Логвин, були з цього дуже незадоволені. Випадково сталося так, що на другий день по концерті до Горового приїхав шваґер його дружини, священик Атанасій Костенко. (В 1934 році загинув на засланні в Середній Азії). В обідню пору Горовий, Кучугура, актор і священик сиділи за столом, закушували й дружньо розмовляли. Несподівано відчинилися двері і в хату, без попередження, увійшов секретар комсомолу Яків Майстренко.

— Аааа, пробачте, я, здається, помішав, — сказав він так, ніби нарвався на якусь несподіванку, і вийшов. В скорому часі в "Большевику Полтавщини" з'явилася чимала стаття, підписана Майстренком. Це була атака проти Горового. Автор обвинувачував його в тому, що він виховує студентів в антибольшевицькому дусі, прищіплює їм націоналістичні й реакційні релігійні погляди, протеґуе куркульських і попівських синів, сам веде дружбу з попами й куркулями. Зайшов він до Горового на квартиру й побачив таку картину: за столом сидять Горовий, запеклий націоналіст Кучугура-Кучуренко і два попи, а перед ними пляшка горілки... Сидять, випивають і по-приятельському розмовляють.

У Горового не було сумнівів, що до статті приклав своїх рук і Логвин; що "два попи і пляшка горілки", якої Горовий зовсім не вживав, — це все його вигадки. Було ясно, що проти Горового почався жорстокий похід.

Нечиста сила

В 1923 році для більшости українців стало ясно, що визвольні змагання заламалися, що ніяка зовнішня, ні внутрішня сила не визволить нарід від пекельної большевицької неволі. Залишалась лише надія на Ви-

Визвольний шлях. Кн. 9/57 (131), вересень 1958 — 1030

щу силу... Люди чекали чуда. На ґрунті таких настроїв виникали й ширилися чутки про оновлення ікон, позолоти на церковних банях і т. ін. Такі настрої відбивались навіть на партійцях із селян.

Одного разу до Горового прийшов секретар волосної комуністичної клітини й розповів йому таке. До білицького виконкому звернувся залізничний сторож з заявою, що у його приміщенні на горищі завелася нечиста сила: ночами грюкає, щось перекидає, не дає жити. Отже, секретар просив Горового й Педана, як учених людей, поїхати з ним до сторожа й дослідити, що воно там діється. Горовий доводив, що все це вигадки, що ніякої нечистої сили на горищі не може бути; але секретар настоював на тім, що треба поїхати і все дослідити, і що це мусять зробити люди науки. Щоб не дратувати його, Горовий згодився.

Того ж таки дня Горовий, Педан і секретар поїхали до залізничної будки. Там вони застали жінку сторожа. Вона мала дуже переляканий вигляд, розповідала, що вночі на горищі у них щось виє, стукає, гарчить, що ні з цього, ні з того падає посуда в хаті, що вона та її родичі перемучились, зі страху не можуть спати і думають переходити в якесь інше місце. Видно було, що жінка щиро вірила в те, про що розповідала. Становище Горового й Педана було зовсім дурне: вони розуміли, що тут мають місце чиїсь злісні жарти, але як їх виявити, вони, звичайно, не могли знати. Горовий спитав сторожихи про склад її родини. Виявилось, що в неї є донька років дев'ятнадцяти, яку вона не дуже охоче вечорами пускає на вулицю.

Коли подорожні сіли в повоз, щоб їхати додому, секретар запитав:

— Ну, що, як, товариші учені?

— Я думаю, що вся справа в доньці сторожихи, — відповів Горовий. — Мати не пускає її на вулицю, а якісь парубки й роблять всі ці штуки на горищі... Накажіть міліціонерові, щоб він гарненько прослідкував за всією справою.

Секретар розчаровано і з недовір'ям подивився на Горового, але нічого не сказав.

Є люди, що не вірять у Бога, але не можуть зректися віри в чорта.

Педагогічна виставка

В кінці липня приїхав до Горового студент Іван Ш.

— Скучно стало за курсами, — сказав він, вітаючись з Горовим. — Попрацюю тут в бібліотеці, кабінетах. Час не буде пропадати.

Це був один із кращих студентів на педкурсах. Він був родом із Царичанки. Мати його, здається, була вчителькою. Учився він з надзвичайною ретельністю, захоплювався природознавством, багато працював в природничому й педагогічному кабінетах, мріяв про кар'єру науковця. В Царичанці умов для його праці не було, і він вирішив приїхати до Білик. Спостерігаючи за ним, Горовий дивувався його наполегливості. Годинами він сидів у бібліотеці над книжками, роблячи виписки. Деякі книжки він конспектував. Все це він робив дуже методично, за певною системою. Іноді Горовий з ним робив прогулянки. Дуже приємне враження на Горового справила прогулянка в Кобеляки, що були кіломет-

Визвольний шлях. Кн. 9/57 (131), вересень 1958 — 1031

рів за 20 від Білик. Туди Горовий і Ш. йшли широкою дорогою, що лежала над Ворсклою, а назад повертались іншим шляхом, через хутори. Погода була чудова. Надворсклянські краєвиди з їх різноманітністю, при загальному тоні лагідности і сонячній усміхненості, вабили очі і викликали в душі піднесену радість, почування краси життя. Горовий відчував, що те ж саме переживає і його молодий супутник, і це збільшувало його радість.

Естетичні переживання не можуть тягтися довго. Повертаючись додому, Горовий і Ш. вже менше милувались природою, а більше розмовляли на різні теми. Студент Ш. був дуже милий співбесідник: надзвичайно делікатний і в той же час обдарований гумором. Він багато розказав Горовому цікавого про Царичанку, про тамошнє вчительство, про большевицьку сваволю, про розкуркулювання селян.

В другій половині серпня із Полтавського відділу освіти прийшло повідомлення, що в Харкові з 1-го вересня відкривається педагогічна виставка, яка має відбити роботу педагогічних шкіл. При цьому відділ освіти пропонував надіслати на виставку відповідні матеріяли. Горовий почав готуватись до поїздки. Але тут трапилась несподіванка. Одного разу, повернувшись додому після купання, Горовий відчув сильний біль у попереку. Другого дня біль настільки посилився, що він не міг уже повернутись, їхати на виставку йому було неможливо. Отже, він вирішив послати замість себе І. Ш. Той з радістю погодився виконати доручення Горового. Порадившись з ним, Ш. відібрав найтиповіші експонати природничого й педагогічного кабінетів, виготовані студентами наочні приладдя для занять в допоміжній школі і, між іншим, монтессоріївський дидактичний матеріял, роботи учнів першої групи, — і поїхав до Харкова. Був він там днів п'ять і вернувся, коли до педкурсів з'їхались студенти і почалося навчання. За словами Ш., експонати Білицьких педкурсів були в центрі уваги відвідувачів виставки. Найбільше зацікавили матеріяли, що відбивали методику й наслідки психологічних і педагогічних досліджень. "Та це справжній Париж!" — сказав один із відомих педагогів. Горовий поставився з деяким недовір'ям до слів Ш., пояснюючи їх захопленням і властивим молоді нахилом до перебільшення. Але в скорому часі у "Большевику Полтавщини" з'явилася стаття, присвячена харківській виставці. Автор статті теж відзначив, що експонати Білицьких педкурсів зайняли перше місце серед інших експонатів як за своїм змістом, так і за оформленням. Як видно, статтю написав хтось із робітників відділу освіти, бо досягнення Білицької школи він розглядав, як досягнення Полтавського відділу освіти. Тижнів через три Горовий одержав журнал "Шлях освіти", в якому теж була стаття про харківську виставку з детирамбами на адресу Білицьких педкурсів. Ці статті не викликали у Горового самовпевненості: він сам добре знав всі хиби роботи педкурсів. Але все це дало йому право думати, що тепер послабнуть всякі напади на школу, й можна буде спокійніше працювати. Особливо зміцнювала його сподівання стаття про виставку, вміщена в "Большевику Полтавщини". Коли Білицькі педкурси піднесли авторитет Полтавського відділу освіти, то останній, природно, буде надалі боронити їх від усяких нападів.

Визвольний шлях. Кн. 9/57 (131), вересень 1958 — 1032

Але він помилився в своїх сподіваннях. Через якийсь час в "Большевику Полтавщини" знову з'явилася стаття, спрямована проти нього, як керівника Білицьких педкурсів. Щоправда, стаття була написана в здержливих тонах, але в основному була продовженням атаки проти педкурсів і Горового. Автор спочатку ніби давав позитивну характеристику роботи школи. Студенти ретельно відвідують лекції, лектори серйозно готуються до викладів, в кабінетах іде жвава робота, на стінах розвішані таблиці, діяграми, на столах розкладені різні колекції... Але все це чуже, не-радянське, далеке від життя. Школа може й добра, але нерадянська.

Новий політрук

В початку жовтня до Горового на кватиру прийшов високий русявий чоловік років під сорок. Горовому кинулась у вічі його військова виправка і розкішні, закручені вгору вуси.

— Казанівський, — відрекомендувався він. — Призначений на посаду політрука білицьких педкурсів.

— А як же Логвин? — запитав Горовий і тут же відчув нетактовність свого запитання.

— Залишається й Логвин... Ми будемо разом працювати з ним і один одному допомагати.

Поводився він досить стримано, ніби придивляючись і орієнтуючись. Розпитував Горового про склад педагогів і студентів, про комсомол, про політичну виховну роботу серед молоді. Горовий дав йому загальні відповіді, які його ніби задовольнили.

Коли Казанівський пішов, Горовий відчув глибоку образу. Приходить у школу, якій він віддає всі свої сили, якась напівосвічена людина й ревізує його... Він не може показати цьому "ревізорові" дверей, бо той має владу, бо якась темна бандитська сила дала йому право контролювати його. Найбільше обурював Горового самий стиль поведінки Казанівського: спокійний, упевнений, наче дійсно він був господарем, що приїхав доглядати господарство, керувати ним, а Горовий при цьому господарстві — лише виконавець.

Того ж дня студенти розповіли Горовому дещо про Казанівського. Виявилось, що до революції він був доглядачем в одному панському маєткові на Кременчужчині. Залишив він після себе у селян дуже погану пам'ять, як людина дуже жорстока. Об'їжджаючи панські поля, він нещадно бив канчуком пастухів-підлітків, що через недогляд пускали худобу в панську пашню. Жорстоко поводився він і з робітниками, що працювали у панській економії. Під час війни він був у царській армії, а потім, невідомо як, став партійцем-большевиком.

Горовий відчув, що працювати з ним буде йому дуже трудно. Єдина надія у нього була на те, що у Казанівського почнуться непорозуміння з Логвином. Але цього не сталося. Логвин і тут виявив собачу натуру. Він і виду не подавав, що призначення Казанівського його хоч трохи ображає, навпаки — у відношеннях до нього виявляв пошану, як до старшого товариша по партії.

Визвольний шлях. Кн. 9/57 (131), вересень 1958 — 1033

Дуже близько зійшовся з Казанівським Степан Колісник, який вороже ставився до Горового. Це теж останньому було неприємно.

Дедалі поведінка Казанівського ставала все більш і більш нахабною. Він втручався у фінансові справи школи, не прикриваючи свого недовір'я до Горового, ходив на лекції викладачів і робив їм зауваження, бував і на лекціях Горового. Одного разу він просто заявив Горовому: "Я бачу, що ви знаєте свою справу, але ви мусите робити те, що я вам скажу. Тоді все у нас буде добре".

Що ж міг відповісти Горовий на це нахабство? Казанівський залишився таким же самим об'їзчиком, яким був до революції. Тільки він тоді служив панові й командував наймитами, а тепер він служив комуністичній партії і хотів командувати педагогами. Але одного разу нахабство його перейшло всякі межі.

— Я хочу поговорити з вами в дуже важливих справах, — звернувся він до Горового, коли вони вдвох були в канцелярії школи.

Після цього Казанівський вийняв зошит і, дивлячись у нього, почав розпитувати Горового.

— Мені відомо, що ви на зборах студентів і педагогів, коли студент С. читав реферат, гостро виступали проти вчення вождів комунізму... Поясніть, як це було.

У Горового з'явилась думка припинити розмову, але для нього було ясно, що в такому випадку його буде допитувати ЧК, і він примушений був давати Казанівському пояснення.

Казанівський знову подивився у зошит і запитав:

— Мені відомо також, що ви підтримуєте куркульських і попівських синів... Чи це правда? І коли правда, то чи маєте намір і далі підтримувати їх?

Чи довго ще буде тягтися цей допит? — подумав Горовий і подивився в зошит, що розкритий лежав перед ним. Там він прочитав: "На квартире у Горового живет его будущий зять Сапсай".

Кров ударила Горовому в голову.

— Що це таке? — дивлячись у вічі Казанівському і тикаючи пальцем на зошит, спитав він.

— А яке ви маєте право заглядати в мій зошит?

— А хто вам дав право втручатись в моє родинне життя?

— Таке право дала мені комуністична партія... Я мушу знати все про кожного педагога й про кожного студента педкурсів... Не тільки те,

що він робить, а й що він думає.

Горовий зірвався з місця і вийшов. Дома його занудило коло серця, і він ліг на ліжко.

— Що з тобою, Юрику? — перелякано спитала дружина, розстебнула сорочку і приклала мокру хустку до грудей. Довгенько лежав Горовий, відчуваючи велику слабість, а коли став приходити до себе, його знову здушило обурення... Він прийняв до себе Сапсая, як бідного й дуже здібного студента, а Казанівський і подібні до нього негідники пояснюють це бажанням придбати зарані жениха для своєї дочки.

Дружина, як могла, заспокоювала Горового, але й сама вона була дуже обурена.

Визвольний шлях. Кн. 9/57 (131), вересень 1958 — 1034

Нерівна боротьба

Через декілька днів після випадку з Казанівським Горовий з невеликою групою студентів пішов у початкову школу на годину, що її давала його дружина в другій групі.

Учні складали груповий виклад. Перед цим вони разом з учителькою відвідали господарство одного селянина, подивились на його коняку, корову, овечок, гусей і курей і тепер писали виклад на цю тему. Спочатку придумали назву теми, далі склали плян викладу і потім приступили до самого викладу. Окремі учні подавали проекти речень, ці проекти обговорювались, виправлялись і доповнювались, і потім учителька записувала на таблиці речення, що найбільше всіх задовольнило. Учні працювали з великим захопленням, робота йшла швидко, і хвилин за десять перед дзвінком виклад був готовий. Учителька прочитала його перед клясою. На обличчях дітей можна було бачити задоволення своєю роботою. Горовий звернув увагу на мову викладу: вона була проста, дитяча й разом з тим літературна.

Після викладу вчителька дала учням завдання: в словнички побутових слів вписати назви домашніх тварин. При цьому вчителька дала пояснення, як треба виконувати це завдання. Така робота, безперечно, має виховне значення. Вона не тільки збагачує й уточнює мову, але й сприяє розвиткові логічного мислення. Сидячи на годині, Горовий забув про Казанівського, про большевицьку владу і думав про те, як багато може дати школа, коли педагоги цілком віддаються своїй роботі.

На перерві Горовий пішов в учительську кімнату. Тут його обступили вчительки зі скаргами на Казанівського. На його вимоги виконком виселив одну вчительку з родиною з шкільного приміщення і вселив туди Казанівського з дружиною. Виявилось, що він хворий на туберкольозу, а це загрожувало здоров'ю дітей. Але цього мало. Казанівський та його дружина ні з ким не рахувались. Вимітаючи сміття з кімнати в шкільну залю, там його й залишали, ставили під дверима нічний горщок і т. ін.

Все це дуже обурило Горового. І він разом з керівницею школи пішов у виконком вимагати, щоб Казанівському було дане інше приміщення. Голова виконкому вислухав їхні скарги, але по виразу його обличчя Горовий зрозумів, що він їхнього прохання не винонає, хоч, як видно, й не був на боці Казанівського.

На другий день Горовий одержав від Казанівського листа, в якому він писав, щоб Горовий прийшов до нього в дуже важливій справі. Горовий застав його в ліжку. Коло нього з виглядом сестри-жалібниці сиділа йото дружина.

— З вашої вини, — урочисто звернувся він до Горового, — я дуже захворів. Ви мусите понести за це кару. Я жертвував своїм життям і здоров'ям у боротьбі за большевицьку владу, я захворів на туберкульозу... Мене партійний комітет послав сюди, щоб я тут поправився, а ви дозволяєте собі хвилювати мене і вкінець підривати моє здоров'я.

Чи дійсно у Казанівського загострилась хвороба у зв'язку з хвилюванням, чи він попросту прикидався, Горовий не міг вирішити; але намагався бути по змозі ввічливим, хоч і не поступатися перед ним. Горовий

Визвольний шлях. Кн. 9/57 (131), вересень 1958 — 1035

з'ясував йому, що школа мусить дбати про здоров'я дітей, що від нього можуть заразитися діти і т. ін. Але для Казанівського все це не мало жадного значення. Побачивши, що їхні балачки ні до чого не доведуть, Горовий почав прощатися.

— Ви занадто сміливі, господін професор, — кинув Гаровому на прощання. — Глядіть, щоб вам потім не довелося за цю сміливість каятись.

Втеча

Тижнів три Казанівський не навідувався до школи. Горовий був цьому дуже радий. Погрозам Казанівського він не надавав великого значення, тим більше, що довідався від Леонтовича, що Казанівський не користується великим авторитетом ні в комуністичному осередку, ні у виконкомі. Всім було відомо, що до революції він був об'їздчиком, себто панським посіпакою, а крім того, він намагався командувати всіма в комуністичному осередку й виконкомі, що викликало опір у людей, які теж упивалися владою і при тому визнавали себе за справжніх пролетарів.

Знову Горовий увесь віддався педагогічній роботі. Його радували успіхи дружини в школі, і він намагався свої виклади з педагогіки найміцніше пов'язувати з тим, що вона робила у школі. Зокрема його захоплювало питання методики виховання усної мови дітей. Йому здавалось, що мова більшости освічених людей має шабльоновий характер, що лексика й фразеологія її нагадують зарані виготовлені штампи, які вживаються у відповідних випадках, а це, своєю чергою, відбивається й на думках, позбавляючи їх яскравости й свіжости. Отже, мета школи полягає в тому, щоб, з одного боку, виховати у дітей літературну мову, але разом з тим зробити її знаряддям передачі думок живих і своєрідних. Горовий подовгу розмовляв на цю тему з дружиною, шукаючи з нею нових метод викладання мови.

Коли Горовий майже зовсім забув про Казанівського, той несподівано прийшов у школу і запропонував Горовому скликати педагогічну раду. Другого ж дня, зразу після лекцій зібралась рада. Горовий поставив на повістку денну питання про педагогічну практику студентів і почав з викладу своїх думок про організацію її. Але Казанівський перебив Горового і виступив проти нього з гострими обвинуваченнями. Він доводив, що Горовий перевищує свою владу, не кориться партійному керівництву, виховує студентів в антирадянському дусі і т. ін. Горовий декілька разів зупиняв його, але той його не слухав і казав, що він — головний начальник у школі, і що Горовий мусить виконувати його накази. Кінець-кінцем терпець у Горового увірвався, і він припинив збори. Казанівський підвівся й урочистим голосом заявив, що вчинок Горового незаконний, і за це він мусить відповідати.

Педагоги мовчали.

Годин у десять вечора, коли родина Горового вже лагодилась лягати спати, його несподівано було викликано у виконком. Справа, як видно, набирала серйозного характеру. У виконкомі Горовий побачив голову, секретаря комуністичної клітини, керівника відділу освіти Кондратюка і

Визвольний шлях. Кн. 9/57 (131), вересень 1958 — 1036

Казанівського. Для Горового стало зрозумілим, що це суд над ним. Головував Шевченко. Казанівський виступив проти Горового з найгострішими обвинуваченнями й вимагав, щоб його негайно арештували, організували слідство й передали справу до Полтавської ЧК. Горовий зрозумів, якою небезпекою загрожує йому цей суд, і тому взяв себе в руки і напружив усю енергію, щоб захистити себе. Оскільки Казанівський, як на провину Горового, вказував на те, що той перевищує владу, робить все по-своєму й не виконує його наказів, як політичного керівника курсів, — Горовий доводив фактами власне свавільство Казанівського: вказував на його втручання в суто педагогічні справи, на яких він зовсім не розуміється, нерахування з вимогами шкільної гігієни тощо. Казанівський усе це заперечував, а Горовий знову брав слово й доводив його свавільство. Ці суперечки тяглись годин дві. Нарешті Шевченко заявив:

— Як бачу — ви обоє рябоє. Товариш Казанівський обвинувачує товариша Горового в тому, що той робить все по-своєму; товариш Горовий у цьому самому обвинувачує Казанівського... Справа не ясна. Треба ще зібрати відомості і тоді побачимо, хто з вас правий, а тепер будемо розходитись.

В тоні його і у виразі обличчя відчувалось бажання принизити Казанівського. Той почав був заперечувати, але Горовий, відчуваючи небезпеку, що нависла над ним, швидко вийшов з виконкому.

Ніхто з родини Горового не спав, не спали й студенти, що жили у нього. Вони вже знали, що йому загрожує велика небезпека. Майже слідом за ним прийшли два студенти.

— А ми ввесь час були коло виконкому, — схвильовано сказав один із них. — Боялись, що вас заарештують, дивились у вікна, слухали... Ну, Слава Богу, що скінчилось благополучно.

Горовий від щирого серця подякував їм, і вони пішли у свою кімнату. Діти й студенти полягали спати. Горовий з дружиною не спали. Для них було ясно, що тільки випадок спас його від арешту, а значить і від смерти. Будь відношення між Казанівським і Шевченком трохи кращими, Горового без довгих розмов заарештували б і зліквідували б. Тому треба з Білик тікати і тікати якнайскоріше...

Було ще зовсім темно, як Горовий вийшов на станцію, щоб їхати в Полтаву. Коли він, взявши квиток, йшов до вагону, то побачив, що до другого вагону простував Казанівський. Багато думок пережив Горовий за дві години, поки їхав до Полтави. Згадувалось минуле. Все життя тягло його до села. Він навмисне уникав великих міст, намагався улаштуватись у малих повітових містах, бо вони ближче до села. Як педагог, він хотів працювати в першу чергу для селянських дітей, всі його мрії були спрямовані в бік селянської педагогіки. І тепер село так віддячило йому. Скільки підступства, брехні й інтриґ йому довелося бачити в Біликах, а скільки жорстокости, звірячої тупої. Згадуючи тепер ці переживання, Горовий бачить їх однобокість: він згадував неправди, що заподіяло йому село, але забував про своїх учнів, селянських дітей, що так вірили йому і готові були для нього ризикувати всім. Але тоді огірчення Горового було таке сильне і глибоке, що він вирішив ніколи не повертатися на село.

Визвольний шлях. Кн. 9/57 (131), вересень 1958 — 1037

Приїхавши в Полтаву, Горовий пішов на кватиру до своєї старшої дочки, що вчилась у той час у Полтавському інституті народної освіти. Розповівши їй про свої пригоди і нашвидку поснідавши, він пішов до губерніяльного відділу освіти. Коли він підходив до кімнати керівника відділу професійної освіти, звідти саме виходив Казанівський. На обличчі його було видно задоволення.

— Ну, товариш Горовий, я вже вашу справу полагодив. Вас заарештують. Ви посидите, скільки полагається... А потім повернетесь до праці, і, я певен, будете добре працювати.

Сказано було це так, ніби він повідомляв Горового про щось дуже приємне для нього, про таке, що мусить його заспокоїти.

Керівником відділу професійної освіти був тоді гебрей Матвій Харитонович Фарбер. Навмисне не називаю його жидом, щоб не образити пам'яти дійсно шляхетної і високоінтеліґентної людини, до речі, зліквідованої в 1937 році.

Він прийняв Горового дуже чемно. Коли Горовий почав йому в подробицях розказувати про білицькі справи, Фарбер зупинив його.

— Пробачте, що я вас перебиваю, — сказав він. — Про все це розказав мені Казанівський, звичайно, в специфічному освітленні. Я бачу, що вам там дійсно дуже тяжко. Ви зробили велику помилку, що так довго засиділись на селі. Переходьте в Полтаву. Тут для вас знайдеться робота... До речі, зараз ІНО дуже потребує викладача педагогіки й психології.

Горовий залишився в Полтаві і до січня нового року не повертався до Білик.

І в Полтаві боротьба

Другого дня Горовий пішов до Інституту Народної Освіти. В лекторській він побачив своїх старих знайомих: Щепот'єва, Власенка, Бузинного, Олександра Ліщину-Мартиненка й інших.

"Зайдіть до мене сьогодні ввечорі", — сказав Горовому Щепот'єв, коли той повертався додому.

Жив Щепот'єв на Сінній Площі. Від Глиняного провулку, де зупинився Горовий, до приміщення Щепот'єва було хвилин 5-6 ходи. Коли він прийшов до Щепот'єва, там уже зібрались Булдовський Олександер, Бузинний Олександер і Воропай Віктор. Виявилось, що Горового закликано на нараду. Почав її Щепот'єв.

— Ми дуже раді, — звернувся він до Горового, — що ви повернулись до Полтави. У нас іде боротьба за високу українську школу. Університет, як вам відомо, перетворено на Інститут Народної Освіти. Це не тільки зміна назви, а й зміна самої природи школи. Це далеко гірше навіть, ніж Інститут профосвіти. Завдання ІНО — не стільки дбати про освіту, скільки про соціяльне, себто комуністичне виховання мас. В такому дусі й працює наш теперішній ректор Ходак. Він хоче, щоб наші програми, лекції, кабінети й лябораторії були пристосовані саме до завдань соціяльного виховання. Ми боремося проти цього. Ми хочемо, щоб наша школа, як би її не називали, по суті залишилась університетом,

Визвольний шлях. Кн. 9/57 (131), вересень 1958 — 1038

себто високою українською школою... Сподіваємось, що ви пристанете до нас.

Почалось обговорення засобів боротьби. Дуже розумні й обґрунтовані думки подавав математик Віктор Воропай. Йому було тоді років двадцять сім — двадцять вісім, але на вигляд він здавався ще молодшим. А проте, у всіх висловлюваннях відчувалась дозрілість думки, ясність і чіткість, а у способі висловлювання тверда воля. Видно було, що він користується у присутніх великим авторитетом.

На нараді вирішили діяти спільно, кожен у своїй галузі... Господиня покликала нас до столу. За вечерею розмовляли про те, що діється в справі високої освіти в Харкові й Києві. З Києвом міцні зв'язки мав Щепот'єв. Він повідомив, що там ще в силі українська течія, зате в Харкові вона дуже слаба. Після вечері Щепот'єв сів за фісгармонію і під акомпаньямент її дуже мило, з великою виразністю проспівав декілька українських пісень.

Другого дня мені довелося розмовляти з Ходаком. Він мало був подібний до Казанівського. Це була стримана й чемна людина. Освіту він мав університетську, хоч і не закінчену. Намагався діяти тактовно, не вживаючи погроз і насильства. І все ж таки це був комуніст, що намагався спрямувати школу на комуністичні рейки.

На попелищі

В початку січня Горовий з дочкою поїхали до Білик. Чужим і непривітним здалося йому село. Кожний будинок, кожне дерево, навіть дорога нагадували йому про білицький виконком, комячейку, Логвина, Казанівського, Смолягу, Кондратюка, про темні діла їх, брудну підступність, нахабство й жорстокість... Чужою здалася йому й школа. В залі — брудна підлога, на стінах пилюка, від усього віє пусткою. Студенти роз'їхались на ферії, в будинку залишилась тільки родина Горового. Настрій у всіх був пригнічений. Від дружини він довідався, що керівництво курсами було доручено Педанові, але фактично заправляв усім Казанівський. Педагоги цілком корилися йому, і не тільки такі, як Колісник, а навіть приятель Горового Леонтович. Єдиний, що тримав себе більш-менш незалежно, — це Вержемківський. Крім того, дружина розказала Горовому, що Логвин і Казанівський при всякій нагоді намагаються заплямувати його і мають у цьому успіх. Студентів, що були близькі до нього, уперто переслідують: паплюжать їх на загальних зборах, погрожують звільненням зі школи, як антисовєтський елемент. Дехто з таких студентів тримається гідно, а дехто починає пристосовуватись до нових порядків. Горовому було дуже неприємно, що на шлях пристосування став і Сапсай, щоправда, у більш-менш пристойних формах.

Одного разу Горовий зайшов у шкільну залю. Повз нього пройшов студент-біличанин на прізвище Гончаров. Він зі здивуванням і ворожістю подивився на Горового й не привітався до нього. На стіні висіла таблиця, а на ній — приклеєні листки. "Стінна газета" — подумав Горовий і підійшов до таблиці. Читає: "3а нову школу"... Щось ніби передовиця. В початку статті автор пише про "патріярхальний період" білицької школи, себто той, коли вона перебувала під керівництвом Горового. Тоді

Визвольний шлях. Кн. 9/57 (131), вересень 1958 — 1039

школа уявляла з себе родину. На чолі її, як звичайно, батько. Студенти — його діти; коло батька, як коло Христа, дванадцять апостолів — найближчих учнів. Над усім панує авторитет "батька"... Замість справжньої науки в школі викладається містика. Але відбулась революція. "Батька" викинуто, "апостолів" узяли в шори, студентам почали викладати справжню комуністичну науку, створену Марксом-Енґельсом і Леніним. В кінці статті автор закликав студентів боротися за нову комуністичну школу і проти залишків "патріярхального періоду".

Знову пройшов студент Гончаров і з саркастичною усмішкою подивився на Горового. Йому здалося, що він на попелищі.

Вигнанці

За роботою в інституті поволі гоїлись рани, що їх спричинила Горовому білицька невдача, яка була катастрофою в його житті. Він не мріяв уже про якусь творчість у галузі педагогіки, а студіював відомі педагогічні системи, брав із них те, що могло бути корисним для його народу, й викладав студентам. Більше він захоплювався психологією, бо тут було більше можливостей до якоїсь творчости. Він помічав, що студенти слухають психологію з далеко більшим зацікавленням, ніж педагогіку. Особливо цікавили їх психологічні експерименти. Брав він активну участь і в боротьбі за українську високу школу. Трапилось те, чого Горовий спочатку не сподівався. Група, очолювана Щепот'євим, перемогла. Ходак примушений був залишити інститут. До цього багато спричинився Фарбер, з яким група була в контакті. Він же зайняв місце Ходака, ставши ректором інституту. Працювати стало значно легше, большевицької контролі якийсь час майже не відчувалось.

Горовий вирішив не пізніше, як у кінці літа перевести родину до Полтави. Треба було шукати приміщення. Допоміг йому Фарбер. Інститут володів чималим будинком на Стрітенській (тепер Комсомольській) вулиці, що належав раніш лікареві Харечкові. В частині цього будинку жили викладачі інституту: історик Клепацький, Рибаков і викладач історії педагогіки Адамович. А три кімнати були зайняті під бібліотеку. Фарбер вирішив перенести бібліотеку в інше місце, а приміщення віддати Горовому. Оселився він у новому приміщенні в березні.

В початку травня, годин у сім ранку, коли Горовий був у ліжку, хтось постукав у його двері. Відчинивши їх, він побачив чималу групу студентів-біличан. Все це були ті, що добре вчились і з особливим довір'ям ставилися до Горового. Всі вони були дуже стурбовані й засмучені. Хвилюючись, вони розповіли Горовому, що педагогічна рада звільнила їх з педкурсів без права вступити до якоїсь іншої школи. Всіх було звільнено 27, і вони приїхали клопотатися про повернення їм прав. Розпитуючи їх, Горовий довідався про подробиці звільнення. Пропозицію звільнити внесли Казанівський і Логвин. Педагоги не протестували, а Леонтович навіть підтримав цю пропозицію. Коли ж студенти звернулися до нього, він їх заспокоював, доводячи, що нічого злого їм не зроблено, що їм буде далеко краще, коли вони повернуться до своїх батьків і будуть жити своїм спокійним селянським життям. Горовому дух захопило від обу-

Визвольний шлях. Кн. 9/57 (131), вересень 1958 — 1040

рення, але що він міг зробити для звільнених студентів? Він лише обіцяв побалакати з Фарбером.

Студенти пішли до відділу освіти, а Горовий до інституту. Розмова з Фарбером не дала нічого певного. Він сказав Горовому, що не має безпосереднього відношення до відділу освіти й не може вплинути на рішення його, але запевняв, що звільнення з педкурсів зовсім не означає позбавлення прав на подальшу освіту. Студенти вільно можуть вступити до Полтавського або якогось іншого інституту. Пропаде може рік, і на цім справа скінчиться. Годині о другій, коли Горовий повернувся додому, до нього прибігли три студенти.

— З Сімою нещастя, — схвильовано сказав один із них. Вона побігла топитися... За нею побігли товариші... ми прийшли це вам сказати.

Розпитавши про обставини сумного випадку, Горовий довідався про таке. У відділі освіти, де вони вже застали Казанівського і Логвина, зі студентами не стали навіть розмовляти і заявили, що постанова про звільнення має під собою всі підстави. Засмучені, не знаючи, що далі робити, вони вийшли з приміщення відділу освіти, посідали на лавочках у Корпусному саду. Незабаром до них підійшли Казанівський і Логвин і почали з них кепкувати, радіючи з горя студентів. Сіма дико закричала: "Нема правди... Нема правди!" — схопилась за голову і чим швидше побігла в напрямку до Ворскли.

Приблизно через чверть години у приміщення Горового вступила чимала група студентів. Вони вели Сіму, що справляла враження божевільної. Вона виривалася, щось кричала... Її довге волосся розпустилось, в очах був відчай. Горовий почав її заспокоювати. Вона трохи затихла, поглянула на Горового, припала до його плеча і гірко заридала... Її положили на ліжко, і вона заснула. Спала вона більше години. Всі присутні сиділи тихо або розмовляли між собою пошепки. Горовий дуже боявся, що Сіма збожеволіла. Вона відкрила очі й сіла на ліжку. У виразі обличчя не було нічого ненормального. Була слабість, смуток і покора перед долею.

Коли студенти прощались з Горовим, в очах декого з них він прочитав докір на свою адресу. Він і сам відчував, що у всій цій сумній історії є частина і його вини. Студенти карались через нього. Але що він міг зробити?

Ганебний кінець

В кінці червня, коли скінчились зайняття в інституті, Горовий поїхав у Білики. Родину його вже місяців три тому виселили зі шкільного приміщення, і вона жила в будинку священика Грановського.

Ще в Полтаві Горовому було відомо, що відділ освіти ухвалив закрити Білицькі педкурси і приєднати їх до Полтавських педкурсів. Причини закриття він не знав. Про це розповіла йому дружина. Після його від'їзду школа почала швидко занепадати і розпадатись. Якийсь час не могли знайти викладача педагогіки. А потім знайшли в Нових Санджарах стару вчительку, що вчилась на вищих жіночих курсах, але не закінчила їх. Викладання її не подобалося студентам, багато з них перестали відвідувати її лекції. Дисципліна в школі падала. Почалась дика розправа

Визвольний шлях. Кн. 9/57 (131), вересень 1958 — 1041

зі студентами, що прихильно ставились до Горового. На цьому ґрунті розгорнулась ганебна боротьба між молоддю: доноси, брехні, сварки. Наука відійшла на задній плян. Логвин і Казанівський дивились на все це, як на явище цілком нормальне, як на клясову боротьбу, що завжди є рушійною силою прогресу. Але цього мало. Логвин, відчувши себе паном становища, на ділі почав проводити в життя ідеї нової моралі. Він не обмежувався тим, що безчестив деяких студенток, а вирішив поширити розпусту серед студентської маси. Коли почалось купання на річці, він пропонував студентам, "наплювать на буржуазні забобони" і без усякого прикриття купатися разом хлопцям і дівчатам. В скорому часі на річці почалось діятися щось неймовірне. Якась сотня молодих хлопців і дівчат з криком, реготом і вереском борсалася у воді, дівчата сідали верхи на хлопців і підганяли їх ногами... Був забутий усякий сором.

Селяни приходили в жах і жалілись у виконкомі, але там не звертали на це уваги. Навчання в школі фактично припинилось, бо в молоді на перший плян виступили їх дикі тваринні пристрасті. Нарешті про все це стало відомо в Полтаві. Відділ освіти визнав, що большевизація педкурсів перейшла всякі межі й вирішив закрити їх, давши право студентам і деяким педагогам перейти до Полтавських педкурсів. Але й тут негідники не заспокоїлись. Вони склали список студентів, що можуть перейти до Полтавських педкурсів. Багато студентів, і в тому числі дві мої дочки, в цей список не були включені.

Епілог

Читаючи якийсь роман або повість, ми буваємо незадоволені, коли автор не доводить до кінця оповідання про життя виведених ним героїв. Тим більш є природним бажання довідатись про цей кінець у тих, хто читає спогади про дійсних людей і дійсні події. Напевно у моїх читачів виникнуть такі питання: що сталося зі студентами педкурсів, особливо з тими, що їх звільнено зі школи? Що сталося з педагогами, про яких Горовий згадує в своїх мемуарах? Можливо, хтось зацікавиться подальшою долею Казанівського і Логвина.

Тому відповідаю на можливі запитання читачів. У 1923 році, коли почали розвалюватися Білицькі педкурси, студенти першого випуску їх у більшості вчились у Полтавському інституті народної освіти, а деякі у високих школах Харкова. Значний відсоток з них були потім викладачами високих шкіл і науковими робітниками. Як приклад, вкажу на X. В., І. Ш., В. Л., В. Г., Матяша Сергія і Різниченка Володимира. Матяш викладав українську мову в одній із харківських високих шкіл і в 1934 році, після вбивства Кірова, був розстріляний. Розстріл його вразив Горового не тільки як жорстокий, а й цілком безглуздий вчинок. Матяш був дуже скромною й нерішучою людиною, що цілком увійшла в наукову роботу. Не можна припустити, щоб він брав хоч найменшу участь в якійсь політичній акції.

Дуже енергійний палкий український патріот, близький до Горового, В. Г. захопився археологією і, щоб стати науковцем, вступив до комуністичної партії. Після закінчення аспірантури він цілком увійшов у дослідження української старовини, але в 1937 році, під час єжовщини, був

Визвольний шлях. Кн. 9/57 (131), вересень 1958 — 1042

заарештований і безслідно зник, залишивши дитину й дружину, згадану вище реготуху Марусю. Різниченко Володимир працював як член геологічної дослідчої групи під керівництвом професора Крокуса і в 1937 році (за точність дати не ручуся) помер від зараження крови. Про долю останніх названих вище студентів не знаю, але боюся, що вони не оціліли, особливо такі, як X. В. і гарячий В. Л. Сподіваюсь, що оцілів дуже обережний І. Ш.

Декілька наукових робітників вийшло з тих студентів, що в 1924 році були звільнені з педкурсів. Один з них, наприклад, став відомим агрономом. Сіма працювала на дослідних сільсько-господарських станціях і виявила себе як здібна і дуже ретельна робітниця. Одружилась зі своїм колегою по праці й мала дитину. Приблизно в 1935 році її чоловіка заарештували. Можливо, що в страшні 1937-1938 роки гірка доля не минула і її. Дуже здібний Дмитро Сапсай умер від туберкульози.

Яків Майстренко, що так багато зіпсував Горовому крови як секретар комсомольського осередку, зробив не малу кар'єру. Він був деякий час керівником відділу мистецтва при Народному комісаріяті освіти в Харкові. А потім з якихось причин упав у неласку і був знижений по службі. В 1941 році, якраз під час наступу німців, він прийшов до Горового на квартиру в Полтаві, висловлював своє розчарування в большевиках і визнав свої помилки в минулому.

Із педагогів хочу згадати лише дуже здібного природника Ілька Сергійовича Педана. Приблизно в 1928 році працював як науковий робітник в Київському геологічному науково-дослідчому інституті, в 1937 році був заарештований і після цього безслідно зник.

Казанівський в 1924 році переїхав у Ялтинську санаторію, де був зав-хозом і там, здається, помер. Логвин спочатку був зробив велику кар'єру. В 1924 році він був призначений на посаду керівника катедри марксизму-ленінізму в Полтавському інституті сільсько-господарського будівництва. В скорому часі він набув репутацію видатного знавця марксизму і користувався великим авторитетом серед партійців. Поводився він з великим нахабством і самовпевненістю і багато шкодив чесним людям. Між іншим, лише через заступництво партійців врятувався від смерти старий ректор сільсько-господарського інституту професор Рекало, на якого зробив донос Логвин, обвинувачуючи його в тому, що він в 1918 році нібито викликав каральні загони на розправу з селянами. Приблизно в 1932 році Логвин був призначений на посаду наукового секретаря харківського інституту марксизму. Але в скорому часі співробітники "разоблачили" його. Він був виключений з партії і потім десь зник.

Щодо Горового, то розвал Білицьких педкурсів був для нього великою катастрофою. Він мріяв організувати українську творчу школу, і його мрія не тільки не здійснилась, а була втоптана в болото й опоганена. Це його психічно заломало.

Закінчуючи спогади, висловлюю надію, що український нарід заломався лише тимчасово і скоро стане до боротьби за краще майбутнє. Сподіваюся також:, що мої спогади розкриють очі тим українцям і чужинцям, які вірять, що в большевизмі може бути щось творче й добре.

 

   Покажчик імен   

Абрамович Роза: 662, 663, 664, 665, 667, 668,

Адамович: 1039,

Азеф: 795,

Арістотель: 667,

Багалій Дмитро Іванович: 1392,

Білоус Аркадій: 907,

Білоус Василій: 907,

Білоус Марія: 907,

Білоус Марія: 907,

Білоус Олександра: 907,

Білоус Степан Онисимович: 1152, 1154, 907,

Біне: 436,

Борт Микола: 532, 533,

Браташевський: 59, 60, 61,

Бронзов: 1278,

Бузинний Олександер Тихонович: 201, 427, 428, 529, 1037,

Булдовський Олександер: 1037,

Бурячок: 915,

Бухарін: 662,

Бушанів: 431,

В. Хома: 660, 661, 798, 1041, 1042,

Ванчаков: 1154,

Василенко: 1390, 1391,

Василь: 1268,

Васильківська: 1391,

Васильківський: 1155, 1156, 1161, 1162, 1267, 1268, 1269, 1271, 1274, 1276, 1385, 1386, 1391, 1392, 59, 60, 61,

Вержемківський: 432, 434, 435, 436, 668, 1038,

Верховинець Василь Миколайович: 527,

Винниченко Володимир Кирилович: 799,

Вільденбанд: 1278,

Вінікен: 1160,

Власенко: 1037,

Воропай Віктор: 1037, 1038,

Вундт: 1159,

Г. Володимир: 423, 424, 425, 426, 428, 429, 660, 661, 798, 1041,

Гамсун Кнут: 1382,

Гансберґ: 536,

Гапон Георгій Аполлонович: 795,

Геґель: 663, 664,

Гербарт: 536, 909,

Герценвіц Михайло Іванович: 1387, 1389, 1392,

Гефтінґ: 1159,

Глібов Леонід Іванович: 527,

Голобородько Людмила Митрофанівна: 423,

Голобородько Павло Григорович: 307, 309, 423,

Головко Андрій: 799, 800, 801,

Гомер: 1159,

Гончаров: 1038, 1039,

Городовенко Нестор Феофанович: 1152,

Грановський: 1040,

Грінченко Борис Дмитрович: 531,

Грінченко Володимир: 200, 201,

Д. Марія Юхимівна: 526,

Д. Семен: 423, 424, 425, 429, 529, 660, 661, 666, 667,

Денікін Антон Іванович: 434,

Джемс Вільям: 1159,

Дистервег: 1159,

Дмитро (Митя): 310, 311, 312,

Дмитро Сапсай: 530, 661, 666,

Довженко: 1277,

Дорошенкова Наталія: 309,

Дроботько: 435, 528, 532,

Дурдуківський: 426,

Дьюї: 1159, 1386,

Еґерс Зінаїда Григорівна: 433, 434, 435,

Жеромський Йосип Адамович: 1152, 1153, 1154,

Замора Федір Павлович: 309,

Іларіон (Юшенов Іван Юхимович): 1151,

Індутна: 310,

Каденаци: 435, 911, 912,

Казанівський: 1033, 1034, 1035, 1036, 1037, 1038, 1039, 1040, 1041, 1042,

Кант: 667,

Касян: 534,

Кей Гелен: 1159,

Кершенштайнер: 1386, 1159,

Кирилів: 1154,

Кіров: 1041,

Клепацький Павло Григорович: 1039,

Ковалевський Петро Іванович: 1392,

Коваль: 911,

Козловський Іван Семенович: 1277,

Колісник Палажка Федорівна: 429, 431, 659, 660, 661,

Колісник Степан:

Колісник Степан Васильович: 1276, 427, 428, 667, 1033, 1038,

Коломенський: 1266, 1267,

Колчак: 434,

Коменський: 659, 667, 909,

Кондратюк: 430, 532, 1035, 1038,

Корнілов: 434,

Короленко Володимир Галактіонович: 1387, 1389, 1392, 1153, 1154,

Костенко Афанасій (Атанасій) Петрович: 64, 193, 1029,

Кричевський Василь Григорович: 913,

Крокус: 1042,

Крупська Надія Костянтинів: 908,

Кучугура-Кучеренко Іван Іович: 914, 1029,

Л. Василь: 428, 660, 661, 666, 798, 1041, 1042,

Лавров: 1384, 1385, 1387,

Лазурський: 1159, 307,

Левицький Олександр Августинович: 1392,

Ленін Володимир Ілліч: 433, 663, 908, 1039,

Леонтович Володимир: 668,

Леонтович Юрій Васильович: 427, 428, 1035, 1038, 1039,

Лесгафт: 1156, 1158, 1159,

Лісовик: 423,

Ліщина-Мартиненко Іван: 195,

Ліщина-Мартиненко Олександр: 1037,

Логвин Мирон Онисимович: 661, 662, 663, 664, 665, 666, 667, 668, 795, 797, 799, 800, 801, 907, 911, 1029, 1032, 1038, 1039, 1040, 1041, 1042,

Лонґфело: 1159,

Ляй: 1159,

Мазепа Іван Степанович: 1270, 913,

Май-Маєвський Володимир Зіновійович: 55,

Майстренко Яша: 911, 1029, 1042,

Мартин: 1267, 1268, 57, 1157,

Маруся: 1042,

Матяш Сергій: 1041,

Махно Нестор Іванович: 311, 312,

Мейман: 1159,

Метерлінк: 1159,

Мірза-Авак'янц Наталія Юстовна: 1392, 55, 60, 61, 1157,

Монтессорі: 910, 1159,

Мороз Степан, отець: 64, 193,

Мочульський Олександр Михайлович: 431,

Музиченко: 536,

Муравйов Михайло Артемович: 1383,

Нельгівська Серафима Павлівна: 1157,

Немировський: 1156, 1269, 1271, 1272, 59, 195, 199, 201,

Нечаєв: 1159, 307,

Ніковський А.: 1155, 1156,

Ніцше: 915,

Ніщинський: 531,

Овсієвський Володимир Павлович: 1152, 1153, 1154, 1156, 309,

Огієвська Емілія Тихонівна: 1157, 59, 199,

Олександрів В'ячеслав Володимирович: 1384, 1385, 1387,

Олексієнко: 200,

Олесь Олександр: 527, 1029,

Ольшевський Юстин Левович (Сильвестр): 1153,

Пархоменк: 59,

Пархоменко: 1157, 1269, 199,

Педан Ілько Сергійович: 432, 435, 427, 429, 667, 911, 912, 913, 1030, 1038, 1042,

Пестальоцці: 1159, 1386, 527, 659, 667, 796,

Петлюра Симон Васильович: 800, 907,

Петро I: 1270,

Платон: 1278, 667,

Побєдоносцев: 1154,

Попов: 1156, 1269, 1276, 1385, 1386, 1390, 1391, 1392, 59, 60, 61,

Порайко Василь Іванович: 197, 198, 433,

Пошивайло Ф.: 1157, 199,

Прийма Іван: 55, 56, 309, 428,

Пріся: 64,

Редді Сесіль: 1160,

Рекало Євген Лукич: 1042,

Рибаків (Рибаков) Іван Федотович: 56, 1039,

Рибка: 431, 434, 435, 532, 796, 911,

Ризенко Евфросинія: 907,

Ризенко Іван Миколайович: 907,

Рібо: 1159,

Різниченко Володимир: 1041, 1042,

Рікторіон Ада: 308,

Россолімо: 436,

Руссо: 1159, 1386, 909,

Ряппо: 535,

С. Василь: 663,

С. Олена: 663, 665, 668,

Сабадаш Григорій Прокопович: 1157, 203,

Савон Федір Іванович: 307,

Савченко Харитина Данилівна (тьотя Харитя): 525, 526, 527, 528, 532, 800,

Сандомирський Арон: 1153,

Сапар Антон Павлович: 1157, 1270, 1271, 1272, 1273, 1274, 1391, 59, 62, 64, 195, 196, 197, 198, 203,

Сапар (Нельгівська) Серафима Павлівна: 1270, 198,

Сапсай Дмитро: 424, 428, 660, 798, 911, 1033, 1042,

Семенковський: 535,

Сердюк: 1391,

Сидоренко Іван Григорович: 1152, 1156, 1269, 1273, 427, 429, 431, 530, 668,

Сідак Пріся: 530,

Скирта Автоном: 1158, 1162, 1163, 1390, 1391, 60, 62, 64, 200, 203, 204, 430, 801,

Скліфасовський Микола Васильович: 58,

Смоляга: 430, 431, 433, 434, 435, 528, 529, 532, 912, 1038,

Сократ: 1278, 659, 667,

Степан, отець: 194, 195,

Стешенко Іван Матвійович: 307,

Стрєльцов: 1156, 1161, 1266, 1267, 1269, 1271, 1272, 1273, 1276, 1385, 1386, 60, 195, 199, 201,

Супруненко: 529, 530,

Тихомирів: 535, 536,

Тичина Павло Григорович: 801,

Товариш Віктор Н.: 1277, 1381, 1382, 197,

Товкач Костянтин Іванович: 1381, 1383,

Токаревський Михайло Дмитрович: 55,

Українка Леся: 1029,

Уралов Микола Якович: 1276,

Уралов: 1276,

Фалькенберґ: 1278,

Фарбер Матвій Харитонович: 668, 1037, 1039, 1040,

Федір, отець: 1161, 57,

Фельтре де Вікторіно: 1160,

Філонов: 1154,

Фіхт: 667,

Франко: 312,

Фребель: 1159,

Харечко: 1039,

Хвильовий: 801,

Ходак: 1037, 1038, 1039,

Циганенко: 56,

Чабан (Триліська): 199, 200, 204, 306, 309,

Чаленко Іван Якович: 1278, 1381, 1382, 1383, 1387, 1389, 1392, 58,

Чепіга Я.: 536,

Чесак: 796, 798, 799, 911,

Чуковський: 909,

Ш. Ганна: 801,

Ш. Іван: 660, 661, 1030, 1031, 1041, 1042,

Шарельман: 536,

Шевченко Тарас Григорович: 1382, 312, 527, 531, 1029,

Шевченко: 911, 912, 1036,

Шемет Володимир Михайлович: 1153,

Шкуро: 57,

Шульга Дмитро Іванович: 55,

Щепот'єв Володимир Олександрович: 1037, 1038, 1039,

Щербаківський Вадим Михайлович: 306,

Я. Серафима (Сіма): 424, 425, 426, 428, 429, 660, 661, 795, 1040, 1042,

Ягодовський: 536,

Якубовський Полієвт: 1155,

 

Ссылки на эту страницу


1 Ващенко, Григорий Григорьевич
[Ващенко, Григорій Григорович] (1878—1967), педагог, психолог, писатель; создатель украинской национальной системы воспитания
2 Ващенко, Григорий Григорьевич
[Ващенко Григорий Григорьевич] - пункт меню
3 Логвин, Мирон Анисимович
[Логвин, Мирон Онисимович] (1899-1977) – украинский философ, доктор философских наук, профессор

Если Вы хотите поддержать сайт

Карта ПриватБанка:
5168 7556 1759 9598

WebMoney:

UAH

U424759725951

RUB

R595618315667

USD

Z159829102497

EUR

E256443352919